Борис Гулько,
голова Касаційного цивільного суду Верховного Суду
спеціально для «Судово-юридичної газети»
Серед численних новел нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), які є доволі складними у правозастосуванні, важливе місце відведене так званому інституту «малозначних справ», який ніколи не застосовувався в судовій практиці. Важливість його правильного застосування, перш за все, пов’язана з тим, що він підлягає застосуванню судами усіх інстанцій і на всіх стадіях цивільного процесу (до того ж незалежно один від одного), зокрема й судом касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
Як відомо, одним з пріоритетних напрямків реформування процесуального законодавства було розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, у тому числі й касаційного провадження.
Не секрет, що проблемою касаційного перегляду, а власне надзвичайної перенавантаженості раніше ВСУ, а потім і судів касаційної інстанції, була так звана всеосяжність касаційного оскарження, а не в межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду.
При цьому існуючий раніше порядок (процедура) касаційного провадження не відповідала призначенню вищого судового органу держави як органу, який мав забезпечити правильне і однакове застосування судами норм матеріального й процесуального права, оскільки фактично він був урівняний у своїх повноваженнях з місцевим та апеляційним судами, адже касація практично вимушена була вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й ті процесуальні питання, в яких спір по суті не вирішувався.
Наведене й вимагало оптимізації процедур касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, за рахунок введення системи «фільтрів» та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також удосконалення повноважень суду касаційної інстанції.
Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації відносно введення в дію та покращення функціонування систем та процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R (95) 5 від 07.02.1995 р. рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.
Враховуючи позицію Європейського суду з прав людини про те, що обмеження касаційного перегляду можливі тому, що це право за своєю природою об’єктивно потребує регулювання держави, що володіє у цьому відношенні певною мірою розсуду, можна стверджувати, що введення «фільтрів» та процедури допуску до суду касаційної інстанції ніяким чином не буде порушувати право на доступ до суду, оскільки останнє вже буде реалізовано при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій. Крім того, вжиття вказаних заходів забезпечуватиме справедливий баланс між приватними та публічними інтересами, гарантуватиме своєчасність усунення судових помилок.
У зв’язку з викладеним деякі останні публікації про те, що Верховний Суд відмовляється розглядати малозначні справи чи позови, є безпідставними, оскільки до того, як подати касаційну скаргу, справу вже обов’язково розглянули дві судові інстанції, права та обов’язки сторін визначені, рішення суду набрало законної сили і діє принцип правової визначеності як складова верховенства права. А Верховний Суд як виключно суд права переглядає судові рішення лише у визначених Конституцією України і ЦПК випадках.
Одним з таких «фільтрів» допуску справ до касаційного перегляду є ч. 3 ст. 389 ЦПК про те, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подала касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати преюдиційні для неї обставини при розгляді іншої справи; в) справа становить суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд відніс справу до малозначних помилково.
Наслідком такого є відмова у відкритті касаційного провадження (п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК).
Визначення малозначних справ наведене в ч. 6 ст. 19 ЦПК, серед яких:
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на 1 січня 2018 року: 1 762*100=176 200 грн). Це автоматична підстава для визнання справи малозначною;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження (ч. 4 ст. 274 ЦПК), та справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на 1 січня 2018 року: 1 762*500=881 000 грн.). З цієї підстави суд може визнати справу малозначною, ураховуючи, наприклад: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства.
З урахуванням норм ЦПК та його Перехідних положень перед судами виникли такі питання:
1) які справи можуть бути віднесені до категорії малозначних справ;
2) чи має право суд першої інстанції віднести справу до малозначних, якщо провадження у справі відкрито до 15 грудня 2017 року (набрання ЦПК чинності);
3) чи має право це зробити суд апеляційної інстанції, якщо малозначною справу не визнав місцевий суд;
4) чи має право суд касаційної інстанції визнати справу малозначною і при відсутності винятків, передбачених законом, відмовити у відкритті касаційного провадження у справі, якщо малозначною справу не визнав ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції;
5) коли саме суд касаційної інстанції має право відмовити у відкритті касаційного провадження у справі з урахуванням положень п. 11 Перехідних положень ЦПК, яким заборонено відмовляти у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності ЦПК у цій редакції, якщо касаційні скарги подані до набрання ним чинності і з додержанням вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цієї редакції Кодексу;
6) якщо ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не визнали справу малозначною, а її визнав такою суд касаційної інстанції, то чи буде зазначене підставою для скасування судового рішення?
Спробуємо розібратися у цих питаннях.
Перш за все зазначимо, що визначення категорій малозначних справ наведено у ч. 6 ст. 19 ЦПК, яка розміщена у розділі ЦПК «Загальні положення». Вказане дає обґрунтовані підстави стверджувати, що законодавець мав на увазі певну властивість справи, яка відносить її до малозначної, незалежно від того, визнав її такою суд першої чи апеляційної інстанції. Особливостей щодо застосування Загальних положень ЦПК при перегляді судових рішень в апеляційному чи касаційному порядках ЦПК не містить.
Крім того, під час вирішення питання про малозначність справи враховується положення ч. 3 ст. 3 ЦПК, відповідно до якої провадження в справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Отже, якщо районний суд ухвалив рішення до 15 грудня 2017 р. і апріорі не міг визнати справу малозначною, то визнати справу малозначною має (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК) або може (п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК) суд апеляційної інстанції.
Якщо районний суд ухвалив рішення до, а апеляційний суд після 15 грудня 2017 р. (і не визнав справу малозначною), то визнати справу малозначною має (може) суд касаційної інстанції. У цьому випадку п. 11 Перехідних положень ЦПК не є перешкодою для відмови у відкритті касаційного провадження.
Щодо права Верховного Суду визнати справу малозначною і відмовити у відкритті касаційного провадження, важливими є наступні міжнародні норми права.
Рекомендація № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року рекомендує державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Отже, на наше переконання, законодавець надав суду касаційної інстанції право використовувати такий фільтр допуску справ до касаційного перегляду цілком свідомо і правильно. Зазначене повністю узгоджується зі ст. 129 Конституції України, яка серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
При цьому використання оціночних чинників, зокрема таких понять, як: «суспільний інтерес», «малозначні справи» тощо, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, враховуючи значущість справи для забезпечення єдності судової практики через призму судової процедури.
З урахуванням наведеного, згідно з п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
При цьому як з урахуванням доводів особи, яка подала касаційну скаргу, так і з власної ініціативи суд касаційної інстанції при віднесенні справи до малозначних, наслідком чого буде відмова у відкритті касаційного провадження, буде перевіряти чи: а) стосується касаційна скарга питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (пункт 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК).
Використання наведених оціночних характеристик в частині підстави для допуску до касаційного оскарження обумовлене тим, що розмаїтість обставин, які підтверджують наявність відповідної підстави для перегляду судових рішень, робить неможливим встановлення їх чітко виписаного переліку в законі і саме по собі не може розцінюватися як недопустиме. Надання найвищому суду в державній системі судоустрою певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни судових рішень в касаційному порядку — при умові однакового тлумачення цього поняття в процесі правозастосування — не суперечить засадам доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням суду як незалежного органу правосуддя.
Разом з тим, якщо суд першої чи апеляційної інстанції помилково відніс чи не відніс справу до малозначних, то суд касаційної інстанції з цих підстав скасувати судове рішення не може, крім випадку, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 411 ЦПК, коли суд, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК визнав малозначною справу, зазначену в ч. 4 ст. 274 ЦПК та розглянув її в порядку спрощеного позовного провадження.
При цьому відповідно до ч. 1 і 3 ст. 400 ЦПК Верховний Суд не може виходити за межі доводів касаційної скарги при порушенні норм процесуального права, крім випадків, якщо таке порушення є обов’язковою підставою для скасування судового рішення. А згідно з ч. 1 ст. 411 ЦПК, неправильне віднесення справи до категорії малозначних не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.
Напрацювання критеріїв віднесення справ до малозначних має здійснити судова практика при застосуванні нового ЦПК, після чого можна буде стверджувати про ефективність цього інституту процесуального права, забезпечення єдності судової практики з одночасним забезпеченням права на судовий захист.
