Ігор Завальнюк,
суддя-спікер Одеського окружного адміністративного суду, кандидат юридичних наук,
спеціально для «Судово-юридичної газети»
З прийняттям Верховною Радою України Закону №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» відбулося повне оновлення та уніфікування вітчизняних процесуальних кодексів. Цим Законом викладено у новій редакції у т. ч. й Кодекс адміністративного судочинства України, відповідно до положень якого завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Вказане визначення повністю відповідає правовій позиції найвищого органу конституційної юрисдикції, який у рішенні №3-рп/2003 від 30.01.2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 Рішення). Отже, завдання адміністративного судочинства обумовлене головним обов’язком держави, яким є утвердження й забезпечення прав та свобод людини.
У той же час очевидно, що поряд із забезпеченням справедливого та ефективного судочинства, захист порушених прав має бути ще й своєчасним. Тож саме дотримання строків розгляду та вирішення справ судом є важливим чинником захисту прав та законних інтересів осіб, які його потребують. Розумність таких строків є нормами, яких необхідно дотримуватися, щоб не порушувати права учасників справи, оскільки будь-які затримки у процесі судового захисту можуть мати негативні наслідки, адже в окремих випадках своєчасне поновлення порушених прав має пріоритет і є важливішим, ніж сам факт поновлення взагалі.
Разом з тим, у процесі розгляду справи її учасники, маючи визначений законодавцем перелік прав і обов’язків та зловживаючи ними, часом вдаються до широкого кола процесуальних маніпуляцій (ненадання доказів, неявка в судове засідання тощо), що призводить до безпідставного затягування судового розгляду та, як наслідок, унеможливлення своєчасного судового захисту. Саме для того, щоб уникнути таких зловживань та штучних перешкод у здійсненні правосуддя, законодавець у Кодексі адміністративного судочинства України суттєво оновив такий інститут, як заходи процесуального примусу. Віднині перелік таких заходів розширився, а самі вони стали більш дієвими.
Відповідно до визначення, що міститься у КАС України, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.
Законодавець визначив п’ять видів заходів процесуального примусу: попередження, видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід і штраф. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме порушення, що повністю відповідає конституційному положенню про неприпустимість подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, закріпленому у ст. 61 Конституції України.
Слід зауважити, що переважна частина заходів процесуального примусу існували й раніше та за своїм змістом не є новими. Це, зокрема, попередження та видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом та привід. Так, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень судді (головуючого судді) до учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, застосовується попередження, а у разі повторного вчинення таких дій — видалення із зали судового засідання. У разі неподання без поважних причин письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, або неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів державним виконавцем для дослідження судом. Привід через органи Національної поліції застосовується до належно викликаних осіб, особисту участь яких визнано судом обов’язковою, та свідків, які без поважних причин не прибули у судове засідання або не повідомили причини неприбуття.
Новелою інституту процесуального примусу в адміністративному процесі є такий захід, як штраф, який підлягає стягненню в дохід державного бюджету на рахунок Державної судової адміністрації України. Кодексом адміністративного судочинства передбачено чіткі підстави для його застосування, які є вичерпними та не підлягають розширеному тлумаченню.
Так, суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід держбюджету з відповідної особи штрафу в сумі від 0,3 до 3 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (у 2018 р. — від 528,60 до 5286 грн) у випадках: невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин суб’єктом владних повноважень; використання під час процедури врегулювання спору за участю судді портативних, аудіотехнічних пристроїв, а також здійснення фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису.
У випадках повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов’язків, неодноразового зловживання процесуальними правами, повторного чи систематичного неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення та невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів суд може постановити ухвалу вже про стягнення з відповідної особи в дохід державного бюджету штрафу в сумі від 1 до 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (у 2018 р. — від 1762 до 17620 грн).
Отже, чинним КАС України передбачені фіксовані межі розмірів накладення стягнення в залежності від виду допущеного порушення, які суд визначає на власний розсуд. При цьому поза сумнівом залишається та обставина, що на розмір штрафу будуть впливати такі чинники, як важливість справи для сторін, характер допущеного правопорушення, поведінка учасника справи, його особа тощо.
Необхідно враховувати, що застосовується такий захід шляхом винесення судом, що розглядає справу, ухвали про стягнення штрафу, яка викладається окремим документом та може бути оскаржена в апеляційному порядку до суду вищої інстанції, що не перешкоджає розгляду справи. За своїм змістом вказана ухвала є виконавчим документом та має відповідати встановленим законом вимогам до виконавчого документа.
Зважаючи на те, що юридична відповідальність має індивідуальний характер, законодавець передбачив, що у випадку невиконання процесуальних обов’язків, зловживання процесуальними правами представником учасника справи суд, з урахуванням конкретних обставин справи, може стягнути штраф як з учасника справи, так і з його представника, що, на нашу думку, є цілком виправданим.
Передбачена також так звана внутрішня апеляція на ухвалу про застосування штрафу, відповідно до якої суд може скасувати постановлену ним ухвалу про стягнення штрафу, однак лише за умови, що особа, щодо якої її постановлено, виправила допущене порушення та/або надала докази поважності причин невиконання відповідних вимог суду чи своїх процесуальних обов’язків.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що заходи процесуального примусу в адміністративному процесі є, по суті, превентивними заходами, які застосовуються судом для припинення протиправних дій чи бездіяльності або для запобігання їх негативним наслідкам задля забезпечення саме своєчасного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. При цьому, враховуючи особливості нашого менталітету, можливість застосування судом у порядку процесуального примусу штрафу покликана стати найефективнішим заходом, здатним дієво завадити й упередити зловживання своїми правами та порушення прав інших учасників справи, що в цілому позитивно вплине на здійснення правосуддя.
