Віталій Уркевич,
суддя Великої Палати Верховного Суду
доктор юридичних наук, професор
Статтею 45 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, одним із головних завдань якого є здійснення касаційного перегляду судових рішень з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Підстави для передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлені галузевим процесуальним законодавством. Зокрема, вони закріплені ст. 302 Господарського процесуального кодексу України, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, приписи якого ми й розглянемо детальніше.
Так, частинами 3 і 4 статті 302 названого кодексу передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об’єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду або ж Великої Палати Верховного Суду.
Щодо подібності правовідносин, то Верховний Суд України свого часу визначав, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанова Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 444/2909/15-ц). Зазначимо, що в окремій думці від 8 лютого 2018 року у справі № 357/3258/16-ц (провадження № 14-1цс18, ЄДРСР http://reyestr.court.gov.ua/Review/72243445 ), що перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, суддя Гудима Д. А. висловив точку зору, що термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими як інші. Проте процесуальний закон не вимагає встановлення такої тотожності для вирішення питання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
З приводу відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, то йдеться про зміну або доповнення існуючого або ж про формулювання Великою Палатою Верховного Суду нового висновку щодо застосування норми права до відповідних суспільних відносин.
Цікавим є питання щодо того, чи має суд, який розглядає справу в касаційному порядку, обґрунтувати потребу відступу від ухваленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та яким саме має бути це обґрунтування. Безсумнівно, що касаційний суд у своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати вказане обґрунтування має навести. Однак, як видається, суд має утриматися від формулювання власного висновку щодо застосування тієї чи іншої норми права у подібних правовідносинах. По-перше, це є прерогативою Великої Палати Верховного Суду, по-друге, у разі повернення названим органом справи на розгляд до касаційного суду такий суд навряд чи можна вважати неупередженим при розгляді цієї справи, оскільки власну позицію щодо застосування норми права до відповідних суспільних відносин він вже висловив.
Зазначимо, що на розгляд Великої Палати Верховного Суду касаційні суди вже передавали окремі справи з обґрунтуванням необхідності відступлення від висновку щодо застосування норм права, зробленого вже самою Великою Палатою декілька місяців тому. У даному випадку Великою Палатою Верховного Суду застосовувалося цільове тлумачення частин 3 і 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України в аспекті того, що для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави, її попередні рішення мають бути помилковими або ж застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку у певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Саме з таким мотивуванням відповідні справі були повернуті на розгляд відповідному касаційному суду (див., наприклад, ухвалу від 10 вересня 2018 року у справі № 911/4061/16, провадження 12-210гс18, ЄДРСР).
У даній справі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду висловив міркування про необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року, якою закрито провадження у справі № 911/4111/16 за позовом ПАТ «Обухівське» про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру, яким надано земельну ділянку у власність фізичній особі, а також про скасування державної реєстрації права власності та запису в поземельній книзі з огляду на те, що такий спір є приватноправовим і за суб’єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичної особи.
Мотивуючи свою незгоду з висновками щодо застосування норм права, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16 та обґрунтовуючи необхідність відступити від цих висновків, колегія суддів Касаційного господарського суд у складі Верховного Суду посилалася на те, що у справі, яка розглядається, позовні вимоги щодо визнання недійсним наказу, скасування запису в поземельній книзі та скасування державної реєстрації права власності пред’явлені до ГУ Держгеокадастру, яке і визначене відповідачем у цьому спорі. При цьому, за доводами позивача, саме відповідач порушує його права та законні інтереси, оскільки позбавляє ПАТ «Обухівське» права постійного користування земельною ділянкою. З позовних вимог та положень ГПК України не вбачається, що саме фізична особа є такою, що порушила або могла порушити права позивача і що саме від неї позивач має захищатися у цьому спорі. Крім того, з позовних вимог не вбачається, що в разі примусового виконання рішення суду від цієї фізичної особи залежить вчинення дій, спрямованих на виконання такого рішення.
Натомість Велика Палата Верховного Суду зазначила, що колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не навела обставин, необхідних для відступу від висновку про визначення належної юрисдикції справ відповідно до характеру спірних правовідносин та суб’єктного складу сторін спору, не вказала на неоднозначність чи суперечливість висновку Великої Палати Верховного Суду, його непослідовність чи неможливість реалізації у застосуванні.
Частиною 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Категорія «виключна правова проблема» є новелою процесуального законодавства. Проте Велика Палата Верховного Суду вже напрацювала деякі підходи щодо її розуміння. Так, у низці ухвал про повернення справ до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Велика Палата зазначила, що передаючи справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду, касаційний суд має обґрунтувати наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників. Тобто, правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; існують обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; як вирішення цієї проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (див., приміром, ухвалу від 30 серпня 2018 року у справі № 903/563/14, провадження № 12-219гс18 ЄДРСР).
Так, мотивуючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про те, що дана справа містить виключну правову проблему, яка полягає у існуванні між статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 339 ГПК України правової колізії щодо визначення кола осіб, які мають право звернутися до суду із скаргою на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. Звідси Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що розв’язання вказаних вище правових питань містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Натомість Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду не враховано, що підпунктом «е» пункту 3 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року стаття 121-2 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) викладена в іншій редакції з визначенням відповідного самостійного переліку осіб, які можуть подати скаргу на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, приватних виконавців щодо виконання судових рішень господарських судів. Таким чином, правове регулювання судового контролю за виконанням судових рішень у ГПК України (як попередньої так і чинної редакції) після набрання чинності Законом України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року мало сталий характер, прикладів різної судової практики з цих питань чи невизначеності у правозастосуванні відповідних норм протягом періоду їх дії Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не навів.
Ще одна підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду закріплена частиною 6 статті 302 Господарського процесуального кодексу України: справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції.
У новітньому процесуальному законодавстві такі правила чітко закріплені, зокрема, у статтях 20-23 § 1 «Предметна та суб’єктна юрисдикція господарських судів» глави 2 «Юрисдикція» Господарського процесуального кодексу України. Зазначимо, що більше всього господарських справ надходить на розгляд Великої Палати Верховного Суду саме через потребу визначення предметної та суб’єктної юрисдикції. Така ситуація зумовлена тим, що лише постановка питання про порушення правил юрисдикційності спору у відповідній касаційній скарзі є автоматичної підставою для передачі справи касаційним судом Великій Палаті Верховного Суду.
Однак у практичній діяльності вже виникають міркування щодо можливості повернення відповідної справи касаційному суду в тому разі, якщо Велика Палата Верховного Суду вже визначила правила предметної чи суб’єктної юрисдикції у відповідній подібній справі. Як видається, в такому разі Велика Палата Верховного Суду цілком може вдатися до цільового тлумачення частини 6 статті 302 Господарського процесуального кодексу України зважаючи на те, що метою функціонування зазначеного постійно діючого колегіального органу Верховного Суду є забезпечення єдності судової практики, а не розгляд значної кількості однотипних справ у спорах, що виникають у подібних правовідносинах.
Підсумовуючи зазначимо, що закріплені процесуальним законодавством підстави для передачі господарських справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду підлягають відповідному тлумаченню у правозастосовчій діяльності.
