Коли процедура санації переважніша за ліквідацію / Блог / Судебно-юридическая газета

Сергій Жуков,

Суддя-спікер судової палати

для розгляду справ про банкрутство КГС ВС

Введення господарським судом процедури санації у справі про банкрутство є переважним поряд із застосуванням щодо боржника ліквідаційної процедури, оскільки під час процедури санації до боржника вживаються заходи щодо оздоровлення його фінансово-господарського становища, задоволення в повному обсязі (частково) кредиторських вимог, з метою відновлення платоспроможності боржника та запобігання його банкрутству як суб'єкта господарювання.

Ці та інші позиції за серпень 2018 року з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнені Судовою палатою КГС ВС для розгляду справ про банкрутство.

І. Процесуальні питання

Особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу конкурсного (заставного) кредитора з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов'язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення та доведення порушення його прав оскаржуваним рішенням.

(постанова від 08.08.2018 у справі № 24-7/210-05-8241)

Залишаючи без змін ухвалу апеляційного господарського суду, якою закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу місцевого господарського суду про скасування арешту нерухомого майна Підприємства, КГС ВС виходив з такого.

Ст. 14 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Отже, ГПК України повинен містити імперативні норми про те, в яких випадках учасник судового процесу має право оскаржити ухвалу суду в апеляційному чи касаційному порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Між тим, згідно з ч. 2 ст. 255 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції можуть подавати учасники справи відповідно до цього Кодексу та ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відтак, в силу особливостей справи про банкрутство, коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Згідно зі ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом":

учасники у справі про банкрутство - сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) суб'єкта підприємницької діяльності - боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство;

сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут).

Крім того, цією ж статтею ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що кредитор - юридична або фізична особа, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Особливості та порядок заявлення кредиторами вимог до боржника визначені приписами ст.ст. 23-25 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Ст. 23 вказаного Закону визначено порядок пред'явлення кредиторами вимог до боржника у справі про банкрутство, провадження у якій здійснюється за загальною процедурою. Так, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, а забезпечені кредитори зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Положеннями ст.ст. 23 та 25 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на господарський суд покладено обов'язок щодо розгляду у попередньому засіданні суду заяв з вимогами конкурсних кредиторів та забезпечених кредиторів. За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів, про що виносить ухвалу, в якій зазначаються відомості про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зобов'язаннями, черговість задоволення кожної вимоги, а також розмір та перелік не визнаних судом вимог кредиторів.

При цьому, виходячи з положень ГПК України та норм ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", правовий статус особи, як такої, що має кредиторські вимоги до боржника у справі про банкрутство відрізняється, в залежності від стадії провадження у справі про банкрутство, від процесуального статусу цієї ж особи, як сторони або учасника провадження у справі про банкрутство, що має та користується відповідними процесуальними правами, визначеними ГПК України.

Таким чином, відповідно до наведених норм ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у справі про банкрутство, що здійснюється за загальною процедурою, особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу конкурсного (заставного) кредитора з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов'язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення та доведення порушення його прав оскаржуваним рішенням.

Судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що апелянтом ОСОБА_1 до суду не надано належних доказів набуття ним статусу кредитора (конкурсного, забезпеченого, поточного) у даній справі про банкрутство Підприємства. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_1 з грошовими вимогами до боржника в порядку та строки, встановлені ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Апеляційний господарський суд вірно встановив, що оскаржуваною ухвалою місцевого господарського суду права, обов'язки та інтереси ОСОБА_1 не були вирішені та порушені.

Таким чином, Верховний Суд визнав вірним висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 статусу кредитора у справі не набула та не є учасником справи про банкрутство Підприємства, оскільки не зверталася з грошовими вимогами до боржника в установленому законом порядку.

Забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак, набувають і процесуальне право на подання відповідних заяв у справі. (постанова від 16.08.2018 у справі № 916/1950/16)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення щодо відмови Банку у прийнятті заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з правленням справи в скасованій частини на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з такого.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях дійшли висновку про те, що ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" надає право на подання заяв про визнання недійсними правочинів (договорів) виключно арбітражному керуючому та конкурсному кредитору, вимоги якого визнані судом; оскільки на час подання та розгляду заяви кредиторські вимоги Банку у встановленому Законом порядку не були розглянуті та визнані, то право на подання такої заяви у скаржника не виникло і заяву подано передчасно.

Верховний Суд зазначив, що сукупний аналіз положень ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також положень ч. 2 ст. 33 ЗУ "Про іпотеку" дають підстави вважати, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство права забезпеченого кредитора можуть вважатися порушеними, оскільки після порушення провадження у справі про банкрутство пред'явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та в межах провадження у справі про банкрутство, тому забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження, а відтак, набувають і процесуальне право на подання відповідних заяв у справі (аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 904/6950/17 та від 13.06.2018 у справі № 914/355/17).

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що доводи, викладені у касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження, а висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, зроблені без з'ясування всіх істотних обставин справи, тому прийняті у справі ухвала та постанова підлягають скасуванню, а справа в цій частині підлягає передачі до суду першої інстанції на новий розгляд.

Встановлення наявності у боржника майна його складу і обсягу дозволить суду на стадії розгляду заяви про порушення справи про банкрутство з підстав того, що існує загроза неплатоспроможності, встановити чи дійсно задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами. (постанова від 09.08.2018 у справі № 910/22788/15)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими порушено провадження у справі про банкрутство Товариства, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на стадію прийняття заяви ТОВ про порушення провадження у справі про банкрутство, Верховний Суд зазначив таке.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до заяви про порушення справи про банкрутство серед іншого додаються: бухгалтерський баланс боржника на останню звітну дату; перелік майна боржника із зазначенням його балансової вартості та місцезнаходження, а також загальна балансова вартість майна.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 зазначеного Закону боржник зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин:

- задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності);

- під час ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі.

Згідно приписів ч. 1 ст. 11 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства.

Особливістю звернення з заявою про порушення справи про банкрутство з підстав, які передбачені ч. 5 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" є те, що боржник встановивши, що у разі задоволення вимог одного або кількох кредиторів він не зможе виконати свої зобов’язання перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності).

Суд під час розгляду заяви про порушення справи про банкрутство, яка подана з підстав які передбачені ч. 5 ст. 11 зазначеного Закону, зобов’язаний перевірити додані до заяви документи на їхню відповідність вимогам Закону та іншим нормативно-правовим актам з метою встановлення на підставі належних та допустимих доказів обставин того чи дійсно задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності).

Згідно приписів ст. 1 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", фінансова звітність - звітність, що містить інформацію про фінансовий стан та результати діяльності підприємства.

Як суд першої, так і суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку доданим до заяви про порушення справи про банкрутство доказам не встановили те, чи відповідає бухгалтерський баланс боржника на останню звітну дату вимогам ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", також судами не встановлено наявність чи відсутність в шатному розписі боржника посади - бухгалтер підприємства.

Зазначене свідчить про те, що як суд першої, так і суд апеляційної інстанції належним чином не дослідили зібрані докази у справі, які мають значення для розгляду заяви про порушення справи про банкрутство, яка подана з підстав, що передбачені ч. 5 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Верховний Суд визнав необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що перелік майна боржника із зазначенням його балансової вартості та місцезнаходження, а також загальна балансова вартість майна подається суду виключно на підтвердження того, що у боржника є в наявності майно, достатнє для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено цим Законом, при цьому достеменне встановлення складу та обсягу майна боржника здійснюється арбітражним керуючим і саме на підставі дій вчинених розпорядником майна комітет кредиторів та суд приймають рішення про визнання боржника банкрутом.

Зазначений висновок суперечить положенням ч. 5 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", оскільки встановлення наявності у боржника майна його складу і обсягу дозволить суду на стадії розгляду заяви про порушення справи про банкрутство з підстав того, що існує загроза неплатоспроможності, встановити чи дійсно задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами.

Скасування судом касаційної інстанції ухвали суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справі не є безумовною підставою для відводу (самовідводу) складу колегії суддів, який її приймав, навіть під час подальшого апеляційного перегляду оскарженої ухвали суду першої інстанції в частині розгляду кредиторських вимог одного з конкурсних кредиторів.

(постанова від 21.08.2018 у справі № 01/1494 (14-01/1494)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду, якою задоволено клопотання ДП та визнано погашеними вимоги МПП, Верховний Суд, зокрема відхиляючи доводи касаційної скарги щодо прийняття оскарженої постанови у незаконному складі суду, керувався таким.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 ГПК України, суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної або першої інстанцій, а також у новому розгляді справи після скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Ч. 6 ст. 12 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Провадження у справі про банкрутство є процедурним процесом, у якому кожна з процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація) має певні етапи її проведення та передбачає відповідні судові дії.

За умови відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Враховуючи особливості розгляду справ про банкрутство, підставами для передачі справи про банкрутство на розгляд в іншому складі суду є скасування постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та ухвал у справі про банкрутство, які вирішують питання по суті та є фактично судовими рішеннями, котрі стосуються всієї справи про банкрутство (ухвала підготовчого засідання, ухвала про затвердження плану санації, ухвала про затвердження звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу боржника та припинення провадження у справі тощо) у тому випадку, коли справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасування, зокрема, ухвали за результатами розгляду кредиторських вимог, судового рішення про визнання недійсними правочинів, виключає відповідно до ст. 36 ГПК України повторний розгляд тим самим суддею вищевказаних кредиторських вимог чи питання про визнання недійсними правочинів у справі про банкрутство, і тому справа саме в цій частині підлягає розгляду іншим складом суду, а в іншій (не скасованій) частині, справа про банкрутство передається на розгляд судді (колегії суддів), який попередньо її розглядав.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05.04.2018 (справа № 43/75-15/7-б) та колегія суддів, у даному випадку, не вбачає підставі для відступлення від неї.

У разі скасування ухвал, які пов'язані виключно з рухом справи та якими провадження у справі не закінчується (ухвали про передачу справи за підсудністю, про повернення або відмову в прийнятті заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, про зупинення провадження у справі, про залишення заяви про порушення провадження у справі про банкрутство без розгляду тощо), справа може бути передана на розгляд судді, яким винесено відповідну ухвалу.

Таким чином, скасування судом касаційної інстанції ухвали суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справі не є безумовною підставою для відводу (самовідводу) складу колегії суддів, який її приймав, навіть під час подальшого апеляційного перегляду оскарженої ухвали суду першої інстанції в частині розгляду кредиторських вимог одного з конкурсних кредиторів, в даному випадку, ДП.

Слід зауважити на тому, що навіть скасування судом касаційної інстанції постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої колегією суддів за результатами перегляду ухвал місцевого господарського суду у справі про банкрутство, виключає участь цієї колегії суддів суду апеляційної інстанції у новому розгляді справи про банкрутство лише у скасованій частині, а не у розгляді всієї справи про банкрутство, за відсутності інших, передбачених ст.ст. 35, 36 ГПК України підстав для відводу (самовідводу) судді.

ІІ. Процедура розпорядження майном боржника.

Погашені вимоги – це припинені грошові зобов'язання, відтак, відсутність цивільно-правового зв'язку у правовідносинах між боржником і кредитором; обмеження на внесення змін до реєстру вимог кредиторів, слід розглядати в контексті мети його затвердження та цілей визначених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з дотриманням принципу, за яким не можна витлумачити одну норму Закону таким чином, що її застосування призведе до нівелювання інших його положень або ж створить конфлікт між нормами.

(постанова від 21.08.2018 у справі № 01/1494 (14-01/1494)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду, якою задоволено клопотання ДП та визнано погашеними вимоги МПП та зобов’язано розпорядника майна внести зміни до реєстру вимог кредиторів та подати його суду на затвердження, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону, що діяла до 19.01.2013), грошове зобов'язання - зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України;

погашені вимоги кредиторів - задоволені вимоги кредитора, вимоги, щодо яких досягнуто згоди про припинення, у тому числі заміну, зобов'язання або припинення зобов'язання іншим чином, а також інші вимоги, які відповідно до цього Закону вважаються погашеними.

Однією з підстав припинення зобов'язань, які мають місце у відносинах неплатоспроможності, є погашення вимог кредиторів (ст. 1 Закону).

Тобто, в розумінні приписів наведеної статті, погашені вимоги – це припинені грошові зобов'язання, відтак, відсутність цивільно-правового зв'язку у правовідносинах між боржником і кредитором.

Аналіз положень ЗУ "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (Закон № 2711-IV) у зв’язку з нормами ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", дає підстави для висновку, що погашення вимог за цивільно-правовими зобов'язаннями, в порядку Закону № 2711-IV (ст. 8), слід вважати припиненням цих зобов'язань відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України, відтак, відсутній цивільно-правовий зв'язок між боржником і кредитором, що позбавляє кредитора брати участь у справі про банкрутство.

Щодо формування, уточнення реєстру вимог кредиторів Верховний Суд вказав на таке.

У відповідності до ч. 2 ст. 15 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" "в редакції, до набрання чинності змін до 19.01.2013, у попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів. Реєстр вимог кредиторів повинен включати усі визнані судом вимоги кредиторів. Ухвала є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному кредитору при прийнятті рішення на зборах (комітеті) кредиторів.

За змістом наведеного Закону, реєстр вимог кредиторів виконує дві функції:

1) визначення кількості голосів для проведення зборів кредиторів;

2) облік вимог кредиторів для подальших розрахунків.

Редакція ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до 19.01.2013), на відміну від Закону в редакції від 22.12.2011 № 4212-VI, що набрав чинності з 19.01.2013 (абз. 11 ч. 2 ст. 25), не містила положень щодо обмежень на внесення змін до реєстру вимог кредиторів. Поряд з цим, з аналізу сталої практики в цій частині вбачається, що внесення змін до реєстру вимог кредиторів можливо лише на підставі норм процесуального закону (ГПК України), за результатами апеляційного/касаційного провадження або за нововиявленими обставинами.

Водночас, ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" покладає обов'язок ведення реєстру вимог кредиторів саме на арбітражного керуючого.

Так, відповідно до п.5.1 Наказу Мінекономіки від 02.07.2010 №788 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо заповнення реєстру вимог кредиторів (чинний), ведення реєстру передбачає внесення змін до нього в разі виникнення додаткових зобов'язань боржника в процедурах розпорядження майном або санації (поточні вимоги) та інших випадках, передбачених чинним законодавством. Порядок унесення змін до реєстру визначений розділом V Методичних рекомендацій, з посиланням на порядок, установлений у розділі ІІІ.

Тож, обмеження на внесення змін до реєстру вимог кредиторів, слід розглядати в контексті мети його затвердження та цілей визначених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з дотриманням принципу, за яким не можна витлумачити одну норму Закону таким чином, що її застосування призведе до нівелювання інших його положень або ж створить конфлікт між нормами.

Поряд з цим, предметом даного касаційного провадження є ухвала місцевого господарського суду, якою вимоги конкурсного кредитора (МПП) визнані погашеними в порядку виконання ЗУ "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", з застосуванням механізму погашення передбаченому ст. 8 цього Закону.

ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачає прийняття судом за наслідками вирішення процедурних (процесуальних) питань (як-то розгляд заяв, клопотань, скарг) саме ухвали, як судового акту. При цьому, цим Законом не визначений повний перелік таких питань.

При цьому, Верховний Суд зауважив, що погашення вимог кредиторів у справі про банкрутство під час дії мораторію, у виконання ЗУ "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", має виключний характер та наслідки такого погашення (процесуальні дії) не передбачені ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції чинній до 19.01.2013).

В даному випадку, враховуючи матеріали та обставини цієї справи, виходячи зі змісту ухвали місцевого господарського суду, Верховний Суд дійшов висновку, що визнання погашеними вимог МПП є лише констатацією факту погашення, з метою дотримання призначення реєстру вимог кредиторів, його мети та справедливого балансу інтересів як кредиторів так і боржника, враховуючи статус останнього.

Розгляд проблем неспроможності та банкрутства через призму засад верховенства права показує, що боржник як суб'єкт права має право на відновлення своєї платоспроможності за наявності реальної економічної можливості на продовження майнової діяльності і отримання доходу. Здійснюючи своє право, боржник може скористатися наданим йому ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правом на продовження процедури розпорядження майном або заявити про санацію боржника власними силами і засобами, або прийняти рішення про укладення мирової угоди.

Суд має забезпечити можливість боржнику реалізувати його права.

Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірне питання.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

(постанова від 08.08.2018 у справі № 4/5025/1437/11)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відхилено заяву Банку про визнання грошових вимог до боржника, яка складається із заборгованості по процентах прострочення повернення кредиту та пені за несвоєчасну сплату процентів, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до приписів п. 4 ч. 1 ст. 45 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

Згідно приписів ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС) вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання (висновки про застосування норм права, які викладені у п. п. 53, 54 постанови ВП ВС у справі № 444/9519/12).

Судами встановлено, що заявлені Банком грошові вимоги до боржника складаються з заборгованості по процентах та пені за несвоєчасну сплату процентів.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій встановлено, що грошові вимоги Банку до боржника із сумами вимог по рішенню місцевого господарського суду від 08.04.2010 в іншій справі про стягнення заборгованості з боржника були погашені у 2017 році, а також враховуючи те, що заявлені вимоги Банку складаються з заборгованості по процентах і пені за несвоєчасну сплату процентів за кредитним договором, які нараховані в період з 08.04.2010 року по 03.05.2017року, Верховний Суд беручи до уваги висновки про застосування норм права, які викладені в п. п. 53, 54 постанови ВП ВС у справі № 444/9519/12, дійшов висновку про вірність висновку судів попередніх інстанцій, що заява Банку про визнання грошових вимог до боржника підлягає відхиленню.

ІІІ. Процедура санації.

Введення господарським судом процедури санації у справі про банкрутство є переважним поряд із застосуванням щодо боржника ліквідаційної процедури.

(постанова від 15.08.2018 у справі № 18/257)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими, зокрема припинено процедуру розпорядження майном ПАТ та введено процедуру санації ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 17 ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” у редакції Закону до 19.01.2013 господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника. Керуючим санацією може бути запропоновано особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна, або керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.

Отже, завдання суду на стадії розпорядження майном полягає у з'ясуванні ознак банкрутства та наявності можливості визначення наступної судової процедури і подальшого здійснення провадження у справі, виходячи з клопотання зборів (комітету) кредиторів, однак остаточна їх оцінка надається господарським судом, який здійснює провадження у справі про банкрутство, виходячи з того, чи є можливим відновлення платоспроможності боржника без введення його ліквідаційної процедури.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог суду та положень ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розпорядником майна підготовлено звіт за результатами проведення аналізу фінансово-майнового стану боржника ПАТ.

Відповідно до даних звіту за наслідками економічного аналізу показників фінансової звітності за період діяльності ПАТ протягом 2014-2016 рр. зокрема, встановлено наступне: спостерігається збитковість товариства, низька ліквідність, про що свідчать розрахункові показники фінансового стану підприємства; неефективне управління фінансово-господарською діяльністю призводить до збільшення дебіторської заборгованості; наявність нематеріальних активів та дебіторської заборгованості вказує на можливість розрахунку з кредиторами шляхом реалізації таких активів та стягнення заборгованості в процедурі санації.

Отже, за загальними показниками діяльності ПАТ має нестійке фінансове становище, в значній мірі залежить від кредиторів, але в той же час, товариство має достатньо активів за рахунок яких можна погасити всю кредиторську заборгованість, у тому числі за участю потенційних інвесторів в процедурі санації.

Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій, враховуючи той факт, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції, що призведе до негативних соціально - економічних наслідків, дійшли вірного висновку про необхідність введення процедури санації боржника з метою відновлення його платоспроможності та достатність для цього необхідних правових підстав, передбачених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

ІV. Ліквідаційна процедура.

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що кредитор повинен обґрунтовувати, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси. (постанова від 08.08.2018 у справі № 916/2465/13)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими, зокрема затверджено звіт ліквідатора ФОП ОСОБА_1 та ліквідаційний баланс, припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1, припинено провадження у справі, задоволено клопотання ліквідатора та заборонено звільнення ОСОБА_1 від зобов'язань, Верховний Суд виходив з такого.

ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов’язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі) (висновок про застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 927/1191/14).

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що кредитор повинен обґрунтовувати, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (висновок про застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 904/4863/13).

Банк зазначаючи про те, що ліквідатором не отримані всі відповіді до надісланих запитів щодо наявності зареєстрованого за банкрутом майна та не надіслано всі необхідні запити, не вказує конкретні запити на які, як зазначено в касаційній скарзі, не отримано відповіді, також Банк не вказує жодного конкретного органу державної влади чи іншого розпорядника відомостей, до якого ліквідатором не надіслано необхідного запиту.

Згідно положень ч. 1, 2 ст. 4-3 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017), судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Враховуючи те, що Банк, як кредитор у справі про банкрутство, не обґрунтував з конкретним посиланням на докази, які були чи не були дослідженні судами попередніх інстанцій, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводу касаційної скарги про те, що відсутні фактичні заходи, які б вживав арбітражний керуючий для розшуку належного Банкруту майна та його реалізації з метою погашення кредиторських вимог.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували вимоги ст. 46 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Верховний Суд зазначив наступне.

Відповідно до приписів ч. 2 та 3 ст. 46 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" якщо за результатами ліквідаційної процедури після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Копія цієї ухвали надсилається державному реєстратору для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи - банкрута, а також власнику майна. Якщо ліквідатор не виявив майнових активів, що підлягають включенню до складу ліквідаційної маси, він зобов’язаний подати господарському суду ліквідаційний баланс, який засвідчує відсутність у банкрута майна.

Особливості задоволення вимог кредиторів фізичної особи, визнаної банкрутом регулюються приписами ст. 92 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до ч. 5 якої, господарський суд за вмотивованим клопотанням будь-кого з учасників у справі про банкрутство, арбітражного керуючого або за власною ініціативою може не допустити звільнення фізичної особи від зобов’язань, якщо боржник: ухилявся від виконання зобов’язань щодо погашення боргів; вчинив дії щодо приховування майна; не надавав необхідну інформацію або надавав недостовірну інформацію господарському суду, який розглядає справу про банкрутство.

Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції враховуючи те, що ОСОБА_1 зобов’язань перед Банком не виконав, незаконно розпорядився наявним майном, не надав необхідну інформацію, задовольнив клопотання ліквідатора банкрута та заборонив звільнення ОСОБА_1 від зобов’язань в порядку ч. 5 ст. 92 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Наведене вказує про те, що суд першої інстанції приймаючи рішення про затвердження звіту та ліквідаційного балансу і припинення провадження у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_1 з урахуванням фактичних обставин справи врахував особливості задоволення вимог кредиторів фізичної особи, визнаної банкрутом.

У випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам.

(постанова від 01.08.2018 у справі № 912/1783/16)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у стягненні грошової винагороди арбітражного керуючого з ініціюючого кредитора – органу ДФС та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення з органу ДФС на користь арбітражного керуючого грошову винагороду, Верховний Суд виходив з такого.

Ст. 98 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено право арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Ч. 1 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам.

Разом з цим, Верховний Суд наголосив на тому, що законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Тобто, не виявлення ліквідатором боржника в процедурі ліквідації майна боржника, чи інших його активів та грошових коштів, жодним чином не впливає на оплату його послуг.

ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає декілька джерел для здійснення оплати послуг ліквідатора, в тому числі і за рахунок коштів кредиторів.

З огляду на викладене, Верховний Суд визнав обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови судами попередніх інстанцій в задоволенні решти вимог, а саме клопотання ліквідатора про прийняття рішення про стягнення з ініціюючого та єдиного кредитора грошової винагороди за час виконання повноважень ліквідатора Підприємства.

Окрім того, Верховний Суд зазначив, що орган ДФС є єдиним кредитором у справі, тому оплата грошової винагороди ліквідатора повинна здійснюватися за рахунок такого кредитора.

V. Мирова угода.

Мирова угода у справі про банкрутство одночасно є судовою процедурою у справі про банкрутство та цивільно-правовою угодою (правочином), оскільки є домовленістю між боржником і кредиторами. (постанова від 15.08.2018 у справі № 922/4366/16)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду, якою затверджено мирову угоду у справі про банкрутство, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 81 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", господарський суд відмовляє в затвердженні мирової угоди у разі: порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого цим Законом; якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.

Згідно положень ч. 9 ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", якщо мирова угода містить умови про виконання зобов’язань боржника третьою особою, то така мирова угода має бути підписана з боку третьої особи.

Судами встановлено, що згідно п. 4.1. мирової угоди, відповідно до ст. 79 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до виконання зобов'язань боржника перед кредиторами залучаються треті особи інвестори, які можуть брати на себе зобов'язання з погашення заборгованості боржника перед кредиторами в обмін на активи боржника, а саме: Фізична особа громадянин України ОСОБА_1 в обмін на будь-які активи боржника. Таким чином, п. 4.1. мирової угоди, містить умови про виконання зобов’язань боржника третьою особою.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 підписуючи мирову угоду щодо якої виник спір, діяв як кредитор та голова комітету кредиторів ТОВ.

З наведеного, можна дійти до висновку, що факт підпису мирової угоди ОСОБА_1 був встановлений як судом першої, так і судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, беручи до уваги встановлені фактичні обставини, можна дійти до висновку, що ОСОБА_1 (особа, яка підписала мирову угоду) та ОСОБА_1 (потенційний інвестор, який зазначений в п. 4.1. мирової угоди) є одним і тим самим громадянином.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що мирова угода, яка затверджена судом першої інстанції, не порушує приписи ч. 9 ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Щодо висновку суду апеляційної інстанції про те, що умови мирової угоди не відповідають засадам справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 509 ЦК України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 7 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до цього Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Положеннями ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" унормовано, що під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами.

Верховний Суд з урахуванням приписів ст.ст. 7 та 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зазначив, що мирова угода у справі про банкрутство одночасно є судовою процедурою у справі про банкрутство та цивільно-правовою угодою (правочином), оскільки є домовленістю між боржником і кредиторами.

Згідно приписів ч. 1-3 ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Враховуючи те, що під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника (ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), а також беручи до уваги положення ст. 6, 627 ЦК України, відповідно до яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, Верховний Суд визнав необґрунтованою позицію суду апеляційної інстанції про те, що тривала розстрочка боргу (120 календарних місяців) відповідно до приписів ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України суперечить засадам розумності та справедливості.

З урахуванням наведеного є обґрунтованим довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції порушив приписи ст. 81 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Також Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відсутні порушення порядку укладення мирової угоди, умови мирової угоди не суперечать законодавству.

VІ. Процедура ліквідації за ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відсутність у боржника майна, достатнього для покриття судових витрат, виключає можливість здійснення судом провадження у справі про його банкрутство в силу імперативних приписів ч. 4 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". (постанова від 01.08.2018 у справі № 911/3540/17)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, та закрито провадження у справі про банкрутство ТОВ, Верховний Суд виходив з такого.

Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в порядку ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

Такі передумови полягають у наступному:

Прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою. Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у т.ч. переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника. Аналіз пасивів боржника шляхом публікації оголошення згідно з вимогами ч. 2 та 5 ст. 105 ЦК України. Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника відповідно до п. 3 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство на підставі ст. 95 вказаного Закону та складає предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку норм означеної статті.

При цьому, Верховний Суд зауважив, що необхідною та обов'язковою передумовою порушення провадження у справі про банкрутство, на підставі ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", є надання належних доказів на підтвердження наявності всіх передумов для порушення провадження, згідно з цією статтею, саме на момент звернення боржника із відповідною заявою.

Складений проміжний ліквідаційний баланс, який подано до господарського суду не відображає реального стану активів боржника та не містить об'єктивних даних, які б давали підстави стверджувати боржнику про наявність передумов для порушення провадження, згідно зі ст. 95 Закону про банкрутство, саме на момент звернення боржника із відповідною заявою, що спростовує доводи касаційної скарги про встановлення виконання боржником порядку добровільної ліквідації передбаченої нормами цивільного законодавства та про безпідставне закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі.

Поряд з викладеним, Верховний Суд звернув увагу на те, що згідно приписів ч. 4 ст. 11 Закону про банкрутство, яка має універсальний характер, заява про порушення провадження у справі про банкрутство подається боржником лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат (висновки про застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 904/1853/17).

Отже, нормами ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено додаткову вимогу до заяви боржника про порушення справи про банкрутство за ст. 95 Закону – обов'язкову наявність у такого заявника майна, достатнього для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. У визначенні таких витрат слід враховувати, зокрема, оплату винагороди арбітражному керуючому у мінімальному розмірі не менше ніж за 12 місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі, судового збору, сплаченого кредиторами тощо.

Водночас апеляційним судом встановлено відсутність подання заявником доказів на підтвердження наявності активів, достатніх для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство.

За приписами ч. 7 ст. 16 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд відмовляє в порушенні провадження у справі про банкрутство за наявності підстав, передбачених ст. 15 цього Закону.

У свою чергу ч. 1 ст. 15 Закону у якості підстави для повернення заяви про порушення справи про банкрутство визначає невідповідність заяви змісту вимог, зазначених у цьому Законі.

Аналіз вищезазначених норм ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" свідчить, що відсутність у боржника майна, достатнього для покриття судових витрат, виключає можливість здійснення судом провадження у справі про його банкрутство в силу імперативних приписів ч. 4 ст. 11 Закону.

Отже, враховуючи викладене, Верховний Суд вказав на правомірність скасування судом апеляційної інстанції постанови місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та вірний висновок про закриття провадження у даній справі, з огляду на відсутність обов'язкових передумов та ознак, за яких порушується та здійснюється провадження у справі із застосуванням процедури, передбаченої ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Перевірка фінансово-господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи, є безумовним. (постанова від 16.08.2018 у справі № 915/1490/16)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу Товариства, ліквідовано юридичну особу, припинено провадження у справі, та справу передано до суду першої інстанції для подальшого розгляду, Верховний Суд виходив з такого.

Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення справи про банкрутство боржника в порядку ст. 95 ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 16 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з'ясування наявності підстав для порушення провадження у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні, яке проводиться в порядку, передбаченому цим Законом.

За приписами ч. 7 наведеної норми суд відмовляє в порушенні провадження у справі про банкрутство, якщо заявником не доведено наявності підстав для його порушення.

З огляду на приписи наведених вище норм висновок про наявність правових підстав для порушення провадження у справі про банкрутство Товариства місцевий господарський суд міг зробити лише за наявності доказів дотримання ліквідатором цього суб'єкта господарювання встановленого ст. 111 ЦК України порядку ліквідації юридичної особи.

Верховний Суд констатував, що у зв'язку з тим, що матеріали справи не містять доказів надання ліквідатором Товариства до органів доходів і зборів, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування документів підприємства, у тому числі первинних документів, регістрів бухгалтерського та податкового обліку, для проведення відповідних перевірок та визначення наявності або відсутності заборгованості із сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та страхових коштів, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що висновок місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для порушення провадження у справі про банкрутство Товариства є передчасним, оскільки не підтверджений всіма передбаченими чинним законодавством належними та допустимими доказами, які б свідчили про неплатоспроможність цього суб'єкта господарювання.

Ч. 7 ст. 111 ЦК України має імперативний характер, тому незалежно від здійснення публікації оголошення про ліквідацію Товариства та звернення (або не звернення) відповідних контролюючих органів з вимогами до боржника в межах встановленого в публікації строку, перевірка фінансово – господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи є безумовним.