Сергій Жуков,
суддя-спікер судової палати для розгляду справ про банкрутство
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за жовтень 2018 року.
І. Процесуальні питання.
1. Концентрація спорів про витребування майна банкрута у добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про банкрутство є ефективним засобом юридичного захисту прав як банкрута, так і кредиторів.
(постанова від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву ліквідатора Фермерського товариства і вирішено витребувати у Товариства на користь банкрута нерухоме майно, яке належало останньому, та відхиляючи доводи скаржника про те, що Товариство не є кредитором у справі про банкрутство, тому з нього не можна витребувати майно на користь банкрута в порядку статті 388 ЦК України в межах провадження у справі про банкрутство Фермерського товариства, Верховний Суд вказав на таке.
За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси в тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Концентрація спорів про витребування майна банкрута у добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про банкрутство забезпечить реалізацію контролю суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, за діяльністю боржника є ефективним засобом юридичного захисту прав як банкрута, так і кредиторів та узгоджується з приписами частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (висновок про застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 06.04.2018 у справі № 925/1874/13).
2. У випадку звернення боржника з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство на підставі частини п'ятої статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", подання ним доказів наявності судового рішення про стягнення коштів та дотримання трьохмісячного строку після відкриття виконавчого провадження не вимагається.
(постанова від 10.10.2018 у справі № 904/911/18)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відкриття провадження у справі про банкрутство ПрАТ, Верховний Суд вказав на таке.
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не зобов’язує заявника (ні кредитора, ні боржника) при поданні заяви про порушення справи про банкрутство доводити факт неплатоспроможності, а зобов’язує лише подати певні документи, які можуть тією чи іншою мірою свідчити про вірогідність неплатоспроможності.
При цьому, частиною третьої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом .
Отже, згідно цієї норми, у випадку звернення до суду з заявою про порушення справи про банкрутство саме за загальною процедурою, виникає обов'язок надати докази того, що сума безспірних до боржника вимог сукупно становить не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Вимоги до заяви кредитора і боржника про відкриття провадження у справі про банкрутство за загальною процедурою визначені статтею 11 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Разом з тим, обов’язок у боржника звернутись з заявою про порушення справи про банкрутство у разі загрози неплатоспроможності відповідно до імперативної вимоги частини п'ятої статті 11 Закону виникає незалежно від того, чи виносились судові рішення про стягнення з боржника коштів, та чи порушувалось щодо боржника виконавче провадження. З цього випливає, що боржник не повинен додавати до своєї заяви такі документи.
Відповідно статті 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у підготовчому засіданні, якщо справа відкривається за загальною процедурою, господарський суд перевіряє обґрунтованість вимог до боржника, їх безспірність, вжиття заходів щодо примусового стягнення за цими вимогами в порядку виконавчого провадження, з’ясовує ознаки неплатоспроможності боржника, а якщо справа відкривається за частиною п'ятою статті 11 Закону, з'ясовуються ознаки загрози неплатоспроможності боржника.
Разом з тим, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містить чіткої вказівки на необхідність подання боржником, який звертається з заявою про порушення справи про банкрутство у зв'язку з загрозою його неплатоспроможності, доказів наявності безспірних вимог у розумінні частини третьої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Таким чином, системний аналіз наведених вище положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що ні наявності судового рішення про стягнення коштів, ні дотримання трьохмісячного строку після відкриття виконавчого провадження від боржника, у випадку його звернення з заявою про порушення справи про банкрутство на підставі частини п'ятої статті 11 Закону, не вимагається.
3. Питання про те чи знаходиться боржник у стані неплатоспроможності чи ні, вирішується судом не за наслідками розгляду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, а у підсумковому засіданні суду.
(постанова від 09.10.2018 у справі № 904/6950/17)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення щодо відкриття провадження у справі про банкрутство Товариства, Верховний Суд вказав на таке.
Завдання підготовчого засідання господарського суду у справі про банкрутство полягає у перевірці обґрунтованості заяви кредитора або боржника щодо наявності ознак неплатоспроможності, а заяви боржника - також і загрози його неплатоспроможності. Крім того, господарський суд перевіряє правовий статус боржника та відсутність перешкод для порушення провадження у справі про банкрутство. Судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що предметом підготовчого засідання є з'ясування наявності підстав, які надають боржнику можливість ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство, тобто ознак загрози неплатоспроможності та виникнення обставин неплатоспроможності боржника. Критеріями загрози неплатоспроможності є: наявність кредиторських вимог сума яких перевищує 300 мінімальних заробітних плат; їх конкуренція задоволення вимог одного з кредиторів призведе до неможливості задоволення вимог іншого (інших); наявність відкритого виконавчого провадження. Визначальним для вирішення питання про порушення справи про банкрутство боржника, який наполягає на загрозі неплатоспроможності, є дослідження обставин конкуренції кредиторських вимог, співставлення їх розміру з майном боржника, за рахунок якого можливо задовольнити кредиторські вимоги.
Судами встановлено, що при зверненні до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство, заявник – Товариство посилалось на те, що фінансовий стан боржника має усі ознаки неплатоспроможності та відповідає обставинам передбаченим статтею 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", станом на 07.06.2017 загальна сума кредиторської заборгованості товариства складає 14 225 787,74 грн. На підтвердження наявності заборгованості перед Банком заявником були надані судові рішення у господарських справах про стягнення з Товариства на користь Банку заборгованості за кредитними договорами, на виконання яких було відкрито виконавчі провадження, на підтвердження заборгованості перед іншими кредиторами боржником було надано копію договору оренди нежитлового приміщення та угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог, копії договорів поворотної фінансової допомоги, фінансовий звіт.
Доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції було безпідставно порушено провадження у даній справі про банкрутство Товариства, оскільки вимоги Банку є забезпеченими майном боржника, Верховним Судом відхилені з тих підстав, що питання визначення розміру забезпеченої заборгованості боржника не вирішується на стадії порушення провадження, натомість дане питання є елементом наступних етапів провадження у справі про банкрутство.
Верховний Суд погодився із висновком апеляційного господарського суду про те, що на стадії порушення провадження у справі про банкрутство суд виходить виключно з відомостей наданих боржником та не може визначати реальну вартість майна, його рентабельність або неможливість реалізації. Питання про те, чи знаходиться боржник у стані неплатоспроможності, чи ні, вирішується судом не за наслідками розгляду заяви про порушення справи про банкрутство, а за наслідками підсумкового засідання суду, на якому виноситься ухвала про санацію боржника чи постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або ухвала про припинення провадження у справі про банкрутство.
ІІ. Процедура розпорядження майном боржника.
1. Саме до виключної компетенції зборів кредиторів належить прийняття відповідного рішення щодо переходу до будь-якої судової процедури банкрутства, а не комітету кредиторів, який може мати таке право, якщо загальними зборами кредиторів боржника комітету делеговані відповідні повноваження.
(постанова від 10.10.2018 у справі № 908/2418/17)
Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими боржника визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду на стадію розпорядження майном, Верховний Суд зазначив, що погоджується з доводами скаржника про неврахуванням судами вимог статті 27 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з огляду на наступне.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" до компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом.
На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб.
Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону.
Згідно частини восьмої статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема про звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у випадках, передбачених цим Законом; звернення до господарського суду з клопотанням про призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора).
За частиною першою статті 27 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у підсумковому засіданні суду у процедурі розпорядження майном боржника здійснюється перехід до наступної судової процедури або припиняється провадження у справі.
До закінчення процедури розпорядження майном боржника збори кредиторів зобов'язані прийняти одне з таких рішень: схвалити план санації та подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і затвердження плану санації; відхилити план санації та подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і зобов'язання керуючого санацією підготувати план санації; подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і зобов'язання керуючого санацією підготувати план санації у разі його неподання боржником; подати до господарського суду клопотання про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; подати до господарського суду клопотання про укладення мирової угоди (частина друга статті 27 Закону).
Згідно частини третьої статті 27 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у підсумковому засіданні господарський суд за пропозицією розпорядника майна боржника та на підставі рішення зборів кредиторів приймає одне з судових рішень, зокрема, постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Відтак, Законом України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" передбачено, що саме загальні збори кредиторів наділені правом пропонувати суду перехід до процедури ліквідації боржника, а щодо такої можливості комітету кредиторів, то за ним таке право зберігається тільки у разі делегування йому відповідних повноважень зборами кредиторів.
Таким чином, з урахуванням наведеного вище, Верховний Суд дійшов висновку про передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для визнання боржника - ТОВ банкрутом та переходу до ліквідаційної процедури боржника, оскільки відповідне клопотання до суду першої інстанції про визнання боржника - ТОВ банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури було подано головою комітету кредиторів, на підставі рішення комітету кредиторів, при цьому докази делегування відповідних повноважень з боку загальних зборів боржника комітету кредиторів - відсутні.
Відтак, в даному випадку, судом припинено процедуру розпорядження майном боржника та здійснено перехід до процедури ліквідації боржника - ТОВ в порушення визначеного Законом України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" порядку переходу до наступної судової процедури банкрутства, так як саме до виключної компетенції зборів кредиторів належить прийняття відповідного рішення щодо переходу до будь-якої судової процедури банкрутства, а не комітету кредиторів, який може мати таке право, якщо загальними зборами кредиторів боржника комітету делеговані відповідні повноваження. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 925/308/16.
ІІІ. Ліквідаційна процедура.
1. Рішення обласної ради про передачу майна з балансу Комунального підприємства безпосередньо порушує права кредиторів останнього, задоволення вимог яких повинно відбуватись виключно за рахунок майнових активів боржника.
(постанова від 03.10.2018 у справі № 10/05/5026/1138/2012)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими визнано недійсним рішення обласної ради щодо передачі майна з балансу Комунального підприємства та зобов'язано обласну раду відновити становище, яке існувало до порушення прав та законних інтересів Комунального підприємства обласної ради шляхом повернення останньому нерухомого майна, Верховний Суд вказав на таке.
Частинами першою, другою, третьою статті 78 Господарського кодексу України передбачено, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Згідно з частиною першої статті 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Згідно з пунктом 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Пунктом 20 частини першої статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються в установленому законом порядку питання щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади щодо регулювання майнових відносин, в тому числі розпорядження майном, є прийняття рішення сесії.
У серпні 2012 року порушено справу про банкрутство Комунального підприємства обласної ради. Постановою місцевого господарського суду 16.08.2012 Комунальне підприємство визнано банкрутом, відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру.
При цьому процедура банкрутства Комунального підприємства порушена та здійснюється в порядку статті 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013), яка встановлює особливості банкрутства боржника, що ліквідується за рішенням власника у випадку недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів.
Згідно з частинами першої та другої статті 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у зазначеній редакції, якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язані звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи. За результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора, здійснює офіційне оприлюднення ухвали про визнання боржника, який ліквідується, банкрутом.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013) усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.
У даному випадку, у оскаржуваних рішеннях досліджено, а доводами касаційної скарги не спростовано причинно-наслідковий зв'язок між обставинами прийняття обласною радою спірного рішення про передачу активів Комунального підприємства та одночасного прийняття нею же, як власником, рішення про ліквідацію Комунального підприємства та порушенням у подальшому відносно нього справи про банкрутство саме у зв'язку з недостатністю у останнього майнових активів для задоволення вимог кредиторів, в порядку статті 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній до 19.01.2013.
Суди правильно встановили, що відчуження майна Комунального підприємства його власником у той же день, що і рішення про ліквідацію підприємства, є безпосередньою причиною порушення щодо останнього справи про банкрутство, у зв'язку з недостатністю майна для задоволення вимог кредиторів в порядку наведеної норми, які могли би бути задоволені у межах процедури добровільної ліквідації саме за рахунок умисно виведеного з ліквідаційної маси ліквідного активу Комунального підприємства.
Отже, Верховний Суд погодився із висновками господарських судів про те, що спірне рішення обласної ради безпосередньо порушує права інших осіб (зокрема, кредиторів Комунального підприємства), задоволення вимог яких повинно відбуватись виключно за рахунок майнових активів боржника та хоча і прийняте обласною радою в межах своїх повноважень, проте спрямоване на ухилення від сплати боргів кредиторам Комунального підприємства за допомогою пільг процедури банкрутства і свідчить про умисне виведення майна Комунального підприємства з ліквідаційної маси.
2. За рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов’язані з продажем саме такого заставного майна (сплати витрат з реалізації майна).
(постанова від 09.10.2018 у справі № 5004/1762/11)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні скарги Банку на дії ліквідатора ТОВ щодо неправомірного спрямування останнім грошових коштів, одержаних від реалізації заставного майна Банку, на погашення витрат в ліквідаційній процедурі, не пов’язаних з реалізацією заставного майна, Верховний Суд виходив з такого.
Відповідно до частини восьмої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розпорядник майна зобов’язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності – згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.
Визначення забезпеченого зобов’язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, здійснюється з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов’язань (зокрема, статей 572, 575, 589 ЦК України, Закону України "Про заставу", Закону України "Про іпотеку").
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України "Про заставу").
Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. При цьому кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси.
Тобто, законодавець чітко визначив джерело покриття витрат, зокрема, пов’язаних з продажем саме предмета забезпечення. При цьому, слід зауважити, що такі витрати не віднесені до жодної з черг задоволення, оскільки за приписами частини дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.
Аналізуючи наведені норми, слід дійти висновку, що за рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов’язані з продажем саме такого заставного майна, що і мало місце у даній справі стосовно сплати витрат по реалізації майна банкрута. Така ж правова позиція наведена Верховним Судом у постановах від 14.02.2018 у справі № 927/1191/14 та від 20.09.2018 у справі № 904/720/14.
3. Принцип "диспозитивності" при здійсненні провадження у справі про банкрутство передбачає право кредиторів реагувати на дії чи бездіяльність ліквідатора при здійсненні ліквідаційної процедури шляхом подання скарг на дії ліквідатора.
(постанова від 09.10.2018 у справі № 916/2528/16)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс Товариства, припинено юридичну особа та припинено провадження у справі, Верховний Суд вказав на таке.
Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов’язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі). Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 927/1191/14, від 08.05.2018 у справі № 904/5948/16.
При цьому доводи касаційної скарги про невжиття ліквідатором заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна боржника, а саме не проведення заходів з дослідження реєстру правочинів укладених за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, Верховний Суд визнав безпідставними з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини першої статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що наявні матеріали справи не містять, а скаржником не надано доказів на підтвердження того, що боржник після порушення провадження у справі про банкрутство або протягом одного року до дня порушення справи про банкрутство укладав правочини, відповідно до яких безоплатно відчужував майно, приймав на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовлявся від власних майнових вимог, здійснював відчуження або придбання майна за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, внаслідок чого майна боржника стало недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
Також Верховний Суд відзначив, що принцип «диспозитивності» при здійсненні провадження у справі про банкрутство передбачає право кредиторів реагувати на дії чи бездіяльність ліквідатора при здійсненні ліквідаційної процедури шляхом подання скарг на дії ліквідатора.
Однак, Банк таким правом не скористався, що також підтверджує правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що скаржником не доведено, що ліквідатором при здійсненні ліквідаційної процедури не виконано вимоги, передбачені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
4. При визначенні розміру оплати послуг ліквідатора під час здійснення ним ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, господарський суд має досліджувати не тільки період здійснення ліквідатором ліквідаційної процедури, а й дії, які вчинялись ліквідатором в цей період.
(постанова від 04.10.2018 у справі № 922/132/13-г)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими, зокрема затверджено звіт ліквідатора, припинено підприємницьку діяльність ФОП та припинено провадження у справі, Верховний Суд в частині розгляду апеляційним господарським судом вимог арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання його поточним кредитором банкрута з вимогами щодо сплати основної винагороди арбітражного керуючого вказав на таке.
При визначенні розміру оплати послуг ліквідатора під час здійснення ним ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, господарський суд має досліджувати не тільки період здійснення ліквідатором ліквідаційної процедури, а й дії, які вчинялись ліквідатором в цей період.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не містять доказів виконання арбітражним керуючим ОСОБА_1 повноважень ліквідатора, вчинення ним дій, передбачених законом.
Матеріали справи не містять, а ОСОБА_1 не надано доказів звітування щодо своєї діяльності за заявлений період перед кредиторами боржника та судом. Доказів обговорення та затвердження проведеної роботи кредиторами, судом матеріали справи також не містять.
Водночас матеріалами справи підтверджено, що, в супереч вжитих апеляційним господарським судом заборон, ТОВ разом з ліквідатором ФОП - арбітражним керуючим ОСОБА_1 було проведено аукціон з продажу майна банкрута, переможцем аукціону визнано ТзОВ та приватним нотаріусом видані відповідні Свідоцтва.
З наведеного вбачається, що хоча арбітражним керуючим ОСОБА_1 і було проведено аукціон з продажу майна банкрута, проте такі дії вчинено всупереч заборони суду, що в свою чергу не може свідчити про належне виконання ним своїх обов’язків як ліквідатора банкрута, тому підстави для виплати арбітражному керуючому ОСОБА_1 грошової винагороди в даному випадку відсутні.
5. У випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника у зв'язку з відсутністю таких коштів, то оплата послуг арбітражного керуючого, зокрема ліквідатора, має здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам.
(постанова від 04.10.2018 у справі № 916/1503/17)
Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частини стягнення з ПАТ (кредитора) на користь арбітражного керуючого суму оплати послуг арбітражного керуючого, Верховний Суд виходив з такого.
Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено декілька джерел для здійснення оплати послуг арбітражного керуючого/розпорядника майна, керуючого санацією ліквідатора/, разом з тим Закон не містить заборони здійснювати таку оплату за рахунок коштів кредиторів.
При цьому, відмова від авансування, відсутність майна у боржника або ж відсутність інших джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому можна розцінювати як примушування до безоплатної праці, що забороняється та прирівнюється до рабства в контексті статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов'язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.1956 року, Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) та суперечить статті 43 Конституції України.
У випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника у зв'язку з відсутністю таких коштів, то оплата послуг арбітражного керуючого, зокрема ліквідатора, має здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг арбітражного керуючого / розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора/ в залежність від обсягу його діяльності (за умови достатності та відповідності цих дій вимогам Закону про банкрутство), від розміру задоволених вимог кредиторів у справі, майнового стану кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів роботи арбітражного керуючого у справі про банкрутство.
Тобто, не виявлення ліквідатором в процедурі ліквідації боржника його майна, інших активів та грошових коштів, за умови встановленого судом факту повноти та належності виконання ним своїх обов'язків у цій процедурі, жодним чином не впливає на оплату його послуг.
Викладене спростовує помилкові висновки суду апеляційної інстанції щодо джерел фінансування оплати послуг та витрат ліквідатора боржника у даній справі, зокрема, щодо здійснення оплати послуг ліквідатора лише за умови створення за рішенням комітету кредиторів фонду для оплати його послуг.
ІV. Процедура проведення аукціону та визнання недійсним результату аукціону.
1. Порушення порядку організації будь-якого з етапів проведення аукціону у справі про банкрутство, є підставою для визнання результатів аукціону недійсними в цілому.
(постанова від 04.10.2018 у справі № 910/3638/15-г)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими визнано недійсними результати аукціону з продажу майна банкрута, Верховний Суд вказав на таке.
Виходячи з положень частини третьої статті 55 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", підставами для визнання результатів аукціону недійсними є недодержання ліквідатором або організатором аукціону вимог Закону щодо його проведення, зокрема, порядку визначення початкової вартості майна, яке підлягає реалізації в ліквідаційній процедурі, проведення конкурсу та визначення організатора аукціону, порядку допуску до участі в аукціоні, дотримання строків та часу проведення аукціону, оприлюднення оголошення про проведення аукціону та вимог до його змісту, порядку проведення аукціону (повторного, другого повторного аукціонів).
До предмету дослідження, з питань розгляду недійсності результатів аукціону, входять встановлення обставин підготовки до проведення аукціону (інвентаризація та оцінка майна банкрута), дотримання організатором аукціону вимог, які ставляться Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до його проведення.
При вирішенні спорів про визнання прилюдних торгів або аукціону недійсними, слід встановити таке: чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні прилюдних торгів або аукціону; чи вплинули ці порушення на результати торгів та аукціону; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати торгів або аукціону.
Під час розгляду справи судами встановлено, що ліквідатором при визначенні організатора аукціону не було здійснено належної оцінки документів, наданих торгуючою організацією в підтвердження її спроможності бути організатором спірного аукціону, оскільки як вбачається з матеріалів справи Товариство не відповідає критерію щодо пов’язаності осіб.
Крім того, Товариством не було надано ліквідатору необхідних доказів щодо наявності у нього трирічного досвіду проведення аукціонів саме на момент проведення конкурсу щодо визначення організатора аукціону з продажу майна банкрута.
Враховуючи встановлені обставини справи, Верховний Суд зазначив, що господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про порушення ліквідатором вимог частини шостої статті 49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" при проведенні конкурсу з визначення організатора аукціону.
Судами встановлено, що ліквідатором банкрута не було вчинено жодних дій визначених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом" щодо збереження майна боржника, не з'ясовано обставини, які зумовили його розкомплектування чи пошкодження; не вчинено заходів щодо з'ясування обставин, за яких майно боржника, що перебувало у заставі ініціюючого кредитора та було попередньо оцінено у сумі 9 712 259, 74 грн упродовж місяця стало розукомплектованим та втратило як грошову цінність, так і кількість бажаючих взяти участь в аукціоні з купівлі такого майна.
Крім того, судами встановлено, що організатором аукціону були встановлені строки для пред'явлення учасниками заявок на участь в аукціоні, які об'єктивно не можуть бути розцінені як розумні та спрямовані на досягнення основної мети проведення аукціону, а саме реалізації майна боржника за найвищою ціною.
Верховний Суд зауважив, що процедура проведення аукціону у справі про банкрутство складається з чотирьох етапів її організації: передпідготовка проведення аукціону (призначення ліквідатора, вибір організатора аукціону, оформлення проекту договору на проведення аукціону, узгодження умов реалізації заставного майна з забезпеченим кредитором, визнання організатора аукціону учасником справи про банкрутство); підготовка до проведення аукціону (укладення договору з організатором аукціону, публікація оголошення, прийняття заяв на участи в аукціоні, внесення гарантійних внесків учасників аукціону); проведення аукціону та оформлення його результатів.
Порушення порядку організації будь-якого з цих етапів є підставою для визнання результатів аукціону недійсними в цілому. Отже, вирішуючи спір щодо визнання недійними результатів аукціону з продажу майна банкрута, суд має встановити факт дотримання порядку його проведення на кожному з етапів.
2. При вирішенні спорів про визнання прилюдних торгів або аукціону недійсними господарські суди повинні встановлювати належний суб'єктний склад його учасників.
(постанова від 30.10.2018 у справі № 44/474-46/501-б)
Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду в частині розгляду заяви Банку про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду, Верховний Суд, зокрема вказав на таке.
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах (аукціоні), яка полягає в процедурі підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмових повідомлень про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна), продажу майна (забезпеченні переходу права власності на майно боржника до покупця - учасника прилюдних торгів (аукціону), та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів (аукціонів), складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, аукціон є правочином.
Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у постанові №6-370цс16 від 29.06.2016).
Відповідно до статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Частиною першою статті 50 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено, що продаж майна на аукціоні оформлюється договором купівлі-продажу, який укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів.
Відповідно до частини третьої статті 55 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. Визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу.
Згідно статті 50 ГПК України, в редакції чинній з 15.12.2017, якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Учасниками у справі про банкрутство є сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство (ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").
Суб'єктами аукціону є його замовник, організатор та учасники (частина четверта статті 49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом).
Поряд з цим, суди попередніх інстанцій вищенаведеного не врахували та не дослідили чи впливають результати розгляду заяви про визнання результатів аукціону на права та обов'язки суб'єктів аукціону, в розумінні приписів частини четвертої статті 49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зокрема переможця аукціону, враховуючи наслідки визнання недійсними результатів аукціону. Тобто, судами не було встановлено належний суб'єктний склад учасників під час розгляду питання щодо визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника.
Крім того, господарськими судами не враховано, що наслідком визнання результатів аукціону, оформленого договору купівлі-продажу недійсними, є повернення проданого майна до ліквідаційної маси.
3. Надання згоди забезпеченим кредитором на продаж заставного майна не надає йому права обирати порядок та умови реалізації заставного майна.
Продаж майна боржника частинами може мати місце лише тоді, коли ліквідатором вжиті вичерпні заходи спрямовані на реалізацію майна банкрута у вигляді цілісного майнового комплексу, включаючи проведення повторного та другого повторного аукціонів, передбачених статтею 65 Закону України "Про відновлення платоспроможні боржника або визнання його банкрутом", за необхідності проведення такого продажу.
(постанова від 24.10.2018 у справі № 904/5286/15)
Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні заяви (позову) Банку про визнання недійсним результатів аукціону та в частині відмови у задоволенні заяви (позову) Банку про скасування другого повторного аукціону та вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони Товарній біржі вчиняти дії з проведення призначеного другого повторного аукціону, Верховний Суд виходив з такого.
Згідно частини п'ятої статті 44 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор здійснює продаж майна боржника у вигляді цілісного майнового комплексу. У разі якщо продати майно боржника у вигляді цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. Означена норма є імперативною та не передбачає виділення з цілісного майнового комплексу частини майна банкрута, що є предметом забезпечення з метою його окремої реалізації.
Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що норми Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містять визначення поняття цілісного майнового комплексу, однак, виходячи з положень даного Закону, зокрема статті 33 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", можна дійти висновку, що під час продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу в установленому Законом порядку як в процедурі санації, так і у ліквідаційній процедурі, відчужуються всі види майна, призначеного для здійснення підприємницької діяльності боржника, у тому числі приміщення, споруди, обладнання, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, права на знаки (позначення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, роботи, послуги (фірмове найменування, знаки для товарів та послуг), інші права, які належать боржнику, за винятком прав і обов’язків, які не можуть бути передані іншим особам.
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 191 Цивільного кодексу України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торгівельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
В свою чергу, як встановлено судами попередніх інстанцій, майно банкрута, що увійшло до складу цілісного майнового комплексу, призначене для здійснення підприємницької діяльності боржника, а саме діяльності спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції з метою одержання прибутку (стаття 3 Господарського кодексу України). Майно підприємства-банкрута, що увійшло до складу цілісного майнового комплексу (включаючи майно, що є предметом забезпечення кредиторських вимог Банку) у більшій своїй частині складає обладнання (деталі для його обслуговування) призначене для виробництва тари з пластмаси, що цілком відповідає основному виду діяльності боржника.
В силу положень частини п'ятої статті 44 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" продаж майна боржника частинами може мати місце лише у разі, коли не вдалося реалізувати майно боржника у вигляді цілісного майнового комплексу.
Отже, продаж майна боржника частинами може мати місце лише тоді, коли ліквідатором вжиті вичерпні заходи спрямовані на реалізацію майна банкрута у вигляді цілісного майнового комплексу, включаючи проведення повторного та другого повторного аукціону, передбаченого статтею 65 Закону, за необхідності проведення такого продажу.
Поряд з наведеним, Верховний Суд вказав на таке.
Частина четверта статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", визначає порядок надання згоди на відчуження заставного майна, згідно якого така згода є безумовною та надається заставним кредитором або судом (за відсутності згоди кредитора), а дії ліквідатора, спрямовані на її одержання, є необхідними для формування ліквідаційної маси банкрута. При цьому, надання згоди на продаж заставного майна забезпеченим кредитором не надає йому права обирати порядок та умови реалізації заставного майна, у тому числі щодо встановлення початкової вартості цілісного майнового комплексу та порядку її зниження, оскільки такий порядок та умови передбачені і регулюються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Отже, відповідна згода забезпеченого кредитора на реалізацію заставного майна, передбачена частиною 4 статті 42 цього Закону, надається на реалізацію майна боржника в цілому, а не на кожну окрему дію (повторний, другий повторний аукціони і т.д.), спрямовану на реалізацію майна боржника, зокрема, не на проведення кожного конкретного аукціону, а на продаж майна банкрута.
Зазначена правова позиція узгоджується з практикою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладеною в постановах у справах № 904/3719/15 від 29.03.2018, № 18/1355/12 від 26.04.2018, № 915/220/14 від 17.05.2018.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що можливість зменшення початкової вартості майна на другому повторному аукціоні передбачена чинним законодавством України та не підлягає погодженню з кредитором, чиї вимоги є забезпеченими.
VІ. Особливості розгляду справи про банкрутство відповідно до статті 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
1. Провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності, що має суспільну або іншу цінність для Автономної Республіки Крим або територіальної громади, передбачених статтею 85 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", підлягає закриттю незалежно від того, коли відповідною радою органу місцевого самоврядування прийнято рішення про незастосування до цих підприємств положень Закону: до, чи після відкриття судом провадження у справі про їх банкрутство.
Частиною третьою статті 85 Закону визначені строки погашення кредиторської заборгованості перед всіма кредиторами та наслідки не погашення такої заборгованості.
(постанова від 04.10.2018 у справі № 918/199/16)
Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частині закриття провадження у справі про банкрутство Комунального підприємства, Верховний Суд виходив з такого.
Відповідно до частини першої та частини другої статті 85 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під час розгляду справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності, що має суспільну або іншу цінність для Автономної Республіки Крим або територіальної громади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування може звернутися до господарського суду з клопотанням не застосовувати до такого суб’єкта передбачені цим Законом процедури та закрити провадження у справі про банкрутство.
До клопотання додається рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення ради органу місцевого самоврядування, прийняте виключно на її пленарному засіданні, про незастосування до відповідного суб’єкта підприємницької діяльності передбачених цим Законом процедур та закриття провадження у справі про банкрутство, а також гарантії задоволення всіх вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями.
Згідно частини третьої статті 85 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у разі якщо вимоги кредиторів такого суб’єкта підприємницької діяльності не будуть погашені протягом поточного та наступного календарних років, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування позбавляється права на повторне звернення до господарського суду із зазначеним у цій статті клопотанням, а провадження у справі про банкрутство щодо відповідного суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється на загальних підставах.
Таким чином, відповідна рада органів місцевого самоврядування має право виключно на пленарному засіданні прийняти рішення про незастосування положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до суб'єкта підприємницької діяльності, що має суспільну або іншу цінність для Автономної Республіки Крим або територіальної громади, як до початку порушення справ про банкрутство цих підприємств, так і на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
Провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності, що має суспільну або іншу цінність для Автономної Республіки Крим або територіальної громади, передбачених статтею 85 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" підлягає закриттю незалежно від того, прийнято рішення відповідної ради органу місцевого самоврядування про незастосування положень цього Закону до цих підприємств до чи після відкриття судом провадження у справі про їх банкрутство. При цьому Законом не передбачено подання до господарського суду разом із клопотанням про закриття провадження у справі про банкрутство та рішенням органів місцевого самоврядування прийнятого виключно на пленарному засіданні, з відповідними гарантіями погашення всіх вимог кредиторів за грошовими зобов'язаннями, будь-яких додаткових графіків погашення такої заборгованості, оскільки частиною третьою статті 85 "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначені строки погашення кредиторської заборгованості перед всіма кредиторами та наслідки не погашення такої заборгованості.
З огляду на зазначене вище, Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для закриття провадження про банкрутство боржника - Комунального підприємства.
Аналогічна позиція викладена у рішенні Конституційного Суду України від 20.06.2007 № 5-рп/2007 у справі № 1-14/2007.
