Руслан Арсірій,
суддя Окружного адміністративного суду міста Києва
Перспективи впровадження системи «Електронний суд», яка повинна була запрацювати ще 1 березня 2019 року, залишаються досі невідомими. Врегулювання цього питання потребує не лише кадрових, матеріальних та фінансових ресурсів, але і, насамперед, законодавчого унормування. Саме на це слід звернути увагу парламентаріям при продовженні судової реформи. Можливо, реально оцінивши можливості технічних змін, слід переглянути етапи впровадження ЄСІТС та чітко визначити зони відповідальності залучених у цей процес установ.
Створенням та впровадженням системи електронного судочинства, зокрема і підсистеми «Електронний суд», займаються Державна судова адміністрація України та державне підприємство «Інформаційні судові системи». У грудні минулого року своїм наказом ДСА запровадила експлуатацію Електронного суду у всіх місцевих та апеляційних судах в тестовому режимі. Окружний адміністративний суд міста Києва не став виключенням у цьому процесі. Залучення судів до тестування відбувалось «за замовчуванням» — жодних обговорень, аналізу навантаження, технічної готовності чи наявності відповідних фахівців не проводилось. Кожен досвідчений юрист розуміє: використання в тестовому режимі невідомого програмного продукту не може тягнути за собою будь-яких юридичних наслідків. Більше того, в жодному нормативному акті не визначено, що собою являє «тестовий режим» користування. Незважаючи на це, місцеві та апеляційні суди фактично стали заручниками наказів ДСА України, яка, відповідно до закріплених в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» повноважень, не повинна в такий спосіб впливати на роботу судів. Дійсно, в зоні її відповідальності — забезпечення належних умов діяльності судів, комп’ютеризація для здійснення судочинства, діловодства, функціонування ЄСІТС тощо. Однак ми наразі спостерігаємо не «забезпечення роботи», а фактичну зміну організації діяльності судів, яка не має під собою законодавчого підґрунтя.
На сьогодні жодним законом України не передбачено існування такого програмного продукту, як «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Тому обіцянки відвідувачам судів про спрощення їх спілкування із судами за допомогою Електронного суду — пусті слова.
Натомість, розпочата масштабна робота щодо тестування програмного забезпечення призводить до негативних наслідків у роботі судів. Щодня витрачаються для цього людські ресурси, час та кошти, при цьому від користувачів постійно надходять нарікання на відсутність нормативного врегулювання, постійну зміну технічних процедур, недоліки в роботі програмного забезпечення. Кожен наступний крок до використання електронного судочинства вимагає змін в організації діловодства суду, залучення нових фахівців, організації додаткових робочих місць тощо.
Вже з початком тестування так званого Електронного суду було змінено встановлений раніше рух електронного документу в системі діловодства, і постало питання ідентифікації підписанта процесуального документа. Мова йде про те, що відтепер підпис позивача на позові до суду губиться в прямому сенсі цього слова. Перевірити підпис заявника під час отримання неможливо, адже до суду «електронний» позов надходить з ЕЦП фахівця Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, який, звісно, не є позивачем у справі. У той же час направлення електронних документів електронною поштою з індивідуальним цифровим підписом сторони заборонено листом ДСА України «Про тестування підсистеми "Електронний суд"» №15-27366/18 від 22.12.2018 р. В подальшому така рекомендація викликала суперечності в організації діловодства судів.
Важливо відзначити, що Верховний Суд в тестуванні участі не бере, однак намагається замістити нормативний вакуум рішеннями у конкретних справах. Наприклад, у рішенні від 6 серпня 2019 року №2340/4648/18 ВС зазначає: «Враховуючи те, що подати документ через систему «Електронний суд» без використання власного електронного підпису неможливо…». А в рішенні від 22 серпня 2019 року в адміністративній справі №520/20958/18 констатує наступне: «Відповідно до листа № інф/М388-19-520/19 від 17 травня 2019 року ДСА України, який міститься в матеріалах справи, станом на 21 грудня 2018 року функціонувала в тестовому режимі підсистема "Електронний суд"», «…оскільки на момент подачі звернення позивача з позовом до суду першої інстанції підсистема "Електронний суд" функціонувала в тестовому режимі, то…»). Слід зазначити, що Верховний Суд не розрізняє транспорт спрямування електронних позовів та на заборону ДСА України не зважає, фактично стверджуючи необхідність приймати в роботу все, що надходить в електронному вигляді.
Процитовані вище висновки ВС приймати як норму права неможливо, оскільки вони встановлюють для судів сумнівну процедуру легалізації не перевірених електронних версій документів, поміщених зовні в системи електронного документообігу судів.
Хочу наголосити на тому, що створити норми права рішеннями суду (навіть Верховного) неможливо. Звичайно, кожне конкретне рішення має бути виконане, і позови у безпаперовій формі без електронного підпису позивача судами будуть прийняті до провадження, але це ніяким чином не змінить загальну картину повної неузгодженості реалій, їх опису в рішенні суду та нормативного регулювання.
Так само, як Верховний Суд не може створювати норми права, так і Рада суддів України, на рішення якої посилаються апологети електронного судочинства, не має таких повноважень. Тому й останнє рішення РСУ, в якому йдеться про електронний документообіг (№75 від 20.09.2019 р.), лише «рекомендує» судам приймати позови, залишаючи виконання процесуального законодавства на совісті кожного судді.
На сьогодні слід констатувати, що так звана підсистема «Електронний суд» не має під собою ні технічного, ні нормативного підґрунтя. Серед користувачів та й, певно, серед розробників немає цілісного уявлення про його майбутнє, про склад підсистем, модулів, про функції та принципи роботи, про взаємодію окремих частин та підсистем.
Як стало нещодавно відомо з інтерв’ю експертки з електронного правосуддя Проекту ЄС «Право-Justice», наразі група міжнародних та національних експертів готує стратегію розробки ЄСІТС. Стратегію, яка включає керівні принципи та відповідні плани заходів, планують презентувати вже на початку листопада органам судової влади. І тут логічним буде запитання: а що сталося із попередніми аналогічними документами, розробленими раніше?
Нагадаю, що у 2013 році ДСА, Рада суддів загальних судів та USAID розробили стратегічний план інформатизації судової системи України, яким було передбачено реалізувати проект «Електронний суд». У тому ж році ДСА розроблено Концепцію галузевої програми інформатизації судів загальної юрисдикції та інших установ судової системи. Трохи згодом своє бачення у цьому напрямку презентувала Громадська організація «Відкрита держава». І це лише частина концепцій, стратегій та презентацій, розроблених протягом останніх 5-7 років за участю кого завгодно, лише не за участю самих суддів. На вищезгадані документи було витрачено людські ресурси, фінанси, однак далі презентацій справа не йшла. Наразі ми знову очікуємо чергову концепцію, яка «врятує суд від паперового обігу». Чи будуть там враховані аспекти щодо нормативного регулювання Електронного суду, численні скарги працівників суду, які тестували підсистему, нарікання сторін процесу на незручності при роботі із системою? Ми не можемо знати вочевидь, але, враховуючи попередній досвід, припускаємо, що цих питань ніхто не вивчав і зворотного зв’язку, принаймні з Окружним адміністративним судом міста Києва, як і з багатьма нашими колегами, ніхто не встановлював.
При цьому відсутні будь-які дані про результати інформатизації в інших сферах нашої держави — медицині, освіті, будівництві. Чи досягнуто розрекламованих переваг при впровадженні новітніх технологій, наприклад, при обліку пацієнтів у лікарнях? Які труднощі при експлуатації електронних систем виникали? Цілком можливо, що виявлені помилки впровадження слід врахувати в роботі ЄСІТС.
Ми не можемо розглядати впровадження Електронного суду відірвано від процесів, які паралельно відбуваються в державі. В Україні вже понад двадцять років діє Національна програма інформатизації. Саме в її рамках проводяться всі заходи, направлені на впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій в органах державної влади, а також соціально-економічній, екологічній, науково-технічній, оборонній та інших сферах.
Окружний адміністративний суд міста Києва розуміє необхідність якнайширшого впровадження новітніх технологій. Однак вони не повинні ускладнювати існуючі процеси, створювати додаткову відповідальність за процесуальну неунормованість для суддів та працівників суду, а повинні бути доступними для сторін та зменшувати їхні витрати при зверненні до суду.
При впровадженні найновітніших технологій в судовій владі слід розуміти, що первинним у судочинстві є Конституція України та процесуальний закон. Будь-які відступлення від керівних положень цих документів робить судівництво слабким перед критикою широкого кола громадськості. Намагаючись примусити суддю діяти всупереч діючому процесуальному закону у такій прогресивній справі, як впровадження електронного документообігу, чи можна бути впевненим, що той самий закон не буде знехтуваним і в менш прогресивних справах?
У кінцевому рахунку електронне судочинство має бути не просто ще одним додатком у смартфоні поряд з іграшками, а дієвим інструментом — частиною системи правосуддя. Тому і відношення розробників до впровадження електронної системи має бути серйозним та відповідальним, викликати довіру, а не занепокоєння.
