Правові висновки Верховного Суду про необхідність відмови судом в задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права широко застосовуються господарськими судами навіть у випадках обрання позивачем способу захисту, що передбачений законом та/або договором. Наразі господарські суди повинні при розгляді подібних спорів виснувати, що спосіб захисту є неефективним, оскільки не підходить позивачу або є інший спосіб, який суд вважає більш доречним, і з цієї підстави у позові суд відмовляє.
Така судова практика обмежує дію норми статті 20 ГК, яка визначає лише орієнтовний і невичерпний перелік способів захисту прав.
Непоодинокі випадки, коли позивач звернувся до суду з позовом ще до 2018 року, рішення у справі ухвалено на його користь, але внаслідок іншого тлумачення норми статті 13 Конвенції, КГС ВС відмовив позивачу у позові, вказуючи, що обраний спосіб захисту є неефективним. Не менш критичною є ситуація щодо швидкості зміни правових позицій касаційним судом з цього питання. Втім, аналіз рішень ЄСПЛ дає підстави стверджувати, що ЄСПЛ жодного разу не вказував на те, що суд вправі вирішувати замість позивача, з яким саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним.
Суперечлива прецедентна практика ВС створює атмосферу відсутності правової визначеності для судів та розгубленості для позивачів. Крім того, це може призвести у майбутньому до прийняття ЄСПЛ рішень щодо порушення Україною статті 6 Конвенції, в яких заявникам суд відмовив у задоволенні позову саме з підстав обрання ними неефективного способу захисту та вказівки суду на доцільність звернення позивача з іншим предметом позову задля реального відновлення порушених прав.
Детальніше про цю проблему читайте у блозі судді Господарського суду міста Києва Сергія Стасюка.
Сергій Стасюк
суддя Господарського суду міста Києва,
спеціально для «Судово-юридичної газети»
У вітчизняній юридичній спільноті чимало дискусійних питань точиться довкола проблеми належності способу захисту порушеного права, який обрав позивач. Практики та науковці виокремлюють серед головних причин цієї ситуації мінливість судової практики, що створює правову невизначеність у виборі позивачем ефективного способу захисту. У подальшому, цілком імовірно, це позначиться на втраті компаніями довіри до судового захисту в Україні.
Раніше у господарській судовій практиці ефективність судового захисту вибудовувалася з позицій дотримання статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція) як основи для забезпечення захисту від порушень. Водночас, сучасна судова практика розширено трактує ці норми Конвенції, виходячи з необхідності забезпечення судом захисту, який повинен мати найбільший ефект і також бути адекватним наявним обставинам, а тому здатен дійсно відновити порушені права позивача.
З одного боку, Конституція України та Господарський процесуальний кодекс України гарантують вирішення господарського спору у судовому порядку. З іншого боку, існує домінуючий у сучасній судовій практиці підхід, відповідно до якого суд відмовляє у позові, якщо вирішить, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права за допомогою того способу, який він визначив у позові.
Відповідно до теорії права під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, яка повинна відновити порушене право суб`єкта правовідносин та забезпечити виконання порушником юридичного обов’язку. Способом захисту права є матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких відбувається поновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав, інтересів, а також здійснюється вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними.
У свою чергу, вирішуючи господарський спір, суд з’ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес, чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем, чи підлягає таке право або законний інтерес захисту, та чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено позивачем відповідно до викладеної в позові вимоги. Якщо спосіб захисту неефективний, то суд відмовляє в задоволенні позову.
Але так було не завжди. До червня 2018 року судова практика з питання обрання позивачем ефективного способу захисту як у Верховному Суді України, так і на початку діяльності Верховного Суду була сформована у такий спосіб, що суди не відмовляли у задоволенні позову у разі, коли позивач обирав спосіб захисту, який передбачено законом. Це було пов’язано з тим, що на той час панувала думка про те, що така правова позиція відповідала доктрині «доступу до суду» в розумінні Конвенції (постанова Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 927/849/17).
Втім, з 5 червня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду (постанови Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17 та у низці інших справ) сформовано новий правовий висновок щодо тлумачення положень статті 13 Конвенції. Відповідно до цього правового висновку засіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції, повинен бути ефективним не лише у законі, а й на практиці. Початково малося на увазі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (мова йде про пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02).
У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування судом конкретного способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення особи до суду для вжиття додаткових способів захисту (такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18).
Наприклад, у постанові від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 Велика Палата Верховного Суду вказала, що заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. Натомість, ініціювання розгляду справ про зобов'язання підписати акт приймання-передачі товару може передбачати намір позивача встановити преюдиціальні факти для подальшого пред’явлення позову про стягнення заборгованості за поставлений товар. Хоча позивач вказав, що обраний ним спосіб захисту порушеного права є ефективним зважаючи на те, що відповідач створював перешкоди у здійсненні ним бухгалтерського обліку господарських операцій з продажу електроенергії, розрахунків його податкових зобов'язань перед бюджетом, а це спричиняло порушення майнових інтересів позивача.
З цього вбачається, що досягнення судом мети процесуальної економії в дійсності не відбулося. За таких обставин позивач змушений через тривале й дороге з погляду судових витрат судове провадження, просто прочитати в судовому рішенні, що обраний ним спосіб захисту не допоможе у відновлені його порушеного права. Це призведе до того, що позивачу знову доведеться звернутися до суду аби отримати судовий захист і відновити порушене право. Але через сплив строків позовної давності існує ризик, що позивач може залишитися сам на сам зі своєю проблемою, а правопорушник і надалі буде безвідповідально зазіхати на чужі права та інтереси.
Варто відзначити, що правовий висновок про необхідність відмови судом в задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права широко застосовується господарськими судами навіть у випадках обрання позивачем способу захисту, що передбачений законом та/або договором, який позивачі й суди до 2018 року застосовували тривалий час у конкретних спірних правовідносинах. Наразі господарські суди повинні при розгляді подібних спорів виснувати, що спосіб захисту є неефективним, оскільки не підходить позивачу або є інший спосіб, який суд вважає більш доречним, і з цієї підстави у позові суд відмовляє.
Така судова практика обмежує дію норми статті 20 Господарського кодексу України, яка визначає лише орієнтовний і невичерпний перелік способів захисту прав. Оскільки, особа, права якої порушено, самостійно обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Непоодинокі випадки, коли позивач звернувся до суду з позовом ще до 2018 року, рішення у справі ухвалено на його користь, але внаслідок іншого тлумачення норми статті 13 Конвенції, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відмовив позивачу у позові, вказуючи, що обраний спосіб захисту є неефективним, а тому позивачу правильно було б подати позов з іншим предметом. Не менш критичною є ситуація щодо швидкості зміни правових позицій касаційним судом з цього питання. Втім, аналіз рішень Європейського суду з прав людини (надалі − ЄСПЛ) дає підстави стверджувати, що ЄСПЛ жодного разу не вказував на те, що суд вправі вирішувати замість позивача з яким саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним.
Цілком розумно припустити, що не існує жодних гарантій, що судова практика не зазнає змін за деякий час з визначення ефективності певного способу захисту порушеного права у конкретних видах правовідносин. Певною мірою така суперечлива прецедентна практика створює атмосферу відсутності правової визначеності для судів та розгубленості для позивачів. Подібний стан речей у майбутньому може бути підвалиною позбавлення юридичних осіб справедливого судового розгляду і свідчитиме про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Насамкінець, судам важливо усвідомлювати негативні наслідки на майбутнє від популяризації такої судової практики не лише в контексті погіршення інвестиційного клімату в Україні, який і так зазнав нищівних втрат від збройної агресії рф. Йдеться про те, що є низка компаній, які отримали такі рішення українських судів, і звернулися до ЄСПЛ з заявами щодо порушення Україною статті 6 Конвенції. З цього випливає, що наявні підстави очікувати прийняття ЄСПЛ рішень щодо порушення Україною статті 6 Конвенції, в яких заявникам суд відмовив у задоволенні позову саме з підстав обрання ними неефективного способу захисту та вказівки суду на доцільність звернення позивача з іншим предметом позову задля реального відновлення порушених прав.
Законодавці 20.03.2023 зареєстрували у Верховній Раді України законопроект № 9127 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо забезпечення права на суд», мета якого запобігти погіршенню репутації України на світовій арені та уникнути майнової відповідальності держави у разі визнання ЄСПЛ порушення Україною статті 6 Конвенції. Законопроектом, з-поміж іншого, пропонується внести зміни до частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, якими передбачена заборона втручання судів у право позивача на обрання ним способу захисту свого порушеного права.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
