Ірина Кушнір,
менеджерка проєкту Ради Європи «Підтримка судової влади України в умовах війни та післявоєнного періоду»
У справі «Valiullina and Others v. Latvia» (14.9.2023) заявники оскаржили збільшення предметів в школах, які викладаються виключно латвійською - державною мовою (2018). Це, відповідно, призвело до зменшення використання російської мови як мови навчання.
Заявники є батьками та дітьми, які ідентифікували себе як таких, що належать до російськомовної меншини в Латвії. Вони поскаржились на те, що законодавчі зміни значно скоротили використання їх рідної мови (російської), в той час як ті з них, які були учнями в школах, здобували освіту в школах в Латвії. Вони стверджували, що значна кількість предметів, які мали вивчатись латвійською мовою, мали на них непропорційний вплив.
Європейський суд вирішив, що стаття 2 Протоколу №1 не включає право на доступ до освіти, що надається певною мовою; вона гарантує право на освіту на одній із державних мов або, іншими словами, офіційними мовами відповідної держави.
Оскільки латвійська мова була єдиною офіційною мовою Латвії, заявники не можуть скаржитись за статтею 2 Протоколу № 1 на як таке зменшення використання російської мови як мови навчання в школах Латвії. Заявники не надали якихось особливих аргументів, стверджуючи, що обмеження мали негативний вплив на їх можливість отримати освіту.
З огляду на це, стаття 2 Протоколу №1 була визнана незастосовною ratione materiae.
Крім того, ЄСПЛ розглянув скаргу з точки зору дискримінації за ознакою мови як підстави для різного ставлення. Європейський суд виходив з того, що оскаржувані законодавчі зміни стосувались учнів, зарахованих до загальноосвітніх шкіл, та мали на меті відновлення використання латвійської мови як мови навчання та єдності системи освіти в Латвії, сприяння рівному доступу учнів до державної системи освіти та в більш загальному сенсі з метою усунення наслідків розрізнення в освіті, яка існувала за часів радянського режиму. Як наслідок, російськомовні учні, такі як заявники, які були зараховані за освітньою програмою для меншини (minorities), не могли продовжувати здобувати освіту там, де значна частина програми раніше викладалась російською мовою (рідною для них мовою, мовою їхньої сім’ї), в той час як латвійськомовні учні могли продовжувати здобуття освіти латвійською (рідною для них мовою, мовою їхньої сім’ї). Таким чином, внаслідок законодавчих змін, російськомовні учні та латвійськомовні учні в одному класі – без різниці щодо школи та освітньої програми, до яких вони були зараховані – були зобов’язані навчатись за однаковою програмою, яка чітко визначала обсяг латвійської мови як мови навчання. Розглядаючи порівняні ситуації загалом та зважаючи на те, що вже не існувало виключень для російськомовних учнів, зарахованих за програмою для меншин, Європейський суд вирішив, що російськомовні та латвійськомовні учні були у відносно схожій ситуації щодо здобуття освіти у загальноосвітніх школах після прийняття оскаржуваних законодавчих змін.
Щодо легітимної мети
Латвія, як деякі інші держави-члени Ради Європи, вирішила, що лише латвійська мова матиме статус офіційної мови і передбачила це в Конституції. Відповідно, латвійська мова є однією з фундаментальних конституційних цінностей держави. Конституційний суд постановив декілька рішень, в яких аналізуються різні стадії впровадження освітньої реформи стосовно збільшення використання латвійської мови як мови навчання. При цьому, він посилався не тільки на необхідність захисту прав інших осіб та демократичного устрою держави, але й на необхідність надати спеціальний захист латвійській мові та посилити її використання як державної мови. Він також пояснив, чому він вважає, що кожний, хто живе в Латвії, має мати достатній рівень знання латвійської мови для взяття участі в житті демократичного суспільства. Вбачається, що його оцінка узгоджується із висновком Венеційської комісії щодо Латвії та позицією щодо інших держав Консультативного комітету, утвореного на підставі Рамкової конвенції про захист національних меншин, стосовно того, що необхідність вдосконалення рівня володіння державними мовами може вважатись легітимною ціллю. Більше того, у своєму попередньому рішенні щодо мови навчання в університетах Латвії C‑391/20 Суд справедливості Європейського Союзу вирішив, що популяризація та заохочення використання однієї із офіційних мов держави повинна вважатись легітимною метою в контексті свободи заснування, яка передбачена правом ЄС.
Щодо пропорційності різного ставлення
Оскаржувані законодавчі зміни були прийняті через 28 років після відновлення незалежності Латвії. Неможливо стверджувати, що вони були раптові та неочікувані для системи освіти. Ще в 1991 році принцип здобуття освіти державною мовою був закріплений на рівні закону. В подальшому приймались додаткові зміни в законодавство для забезпечення поступового збільшення використання латвійської мови як мови навчання в загальноосвітніх школах. Відповідні зміни стали предметом широкого обговорення в суспільстві, а твердження заявників про те, що вони не були належним чином обговоренні, були відхилені Конституційним судом. Зміни 2018 року не загалом вилучили російську мову як мову навчання, вона залишилась на рівні початкової школи. На рівні ж середньої школи, спеціальні предмети стосовно вивчення російської мови та російської ідентичності і культури викладались російською мовою. Цей етап освітньої реформи імлементувався поступово, оскільки зміни впроваджувались протягом трьох років, що дозволяло учням, які потребували адаптації до нових умов, вжити додаткових заходи для вдосконалення їхніх знань державної мови. Відповідно, ці зміни впроваджувались поступово та гнучко з належним обсягом адаптації у відповідності до потреб осіб, на яких здійснювався вплив.
Суду не надали достатніх статистичних даних, які б підтверджували твердження заявників про те, що молодше покоління російськомовних учнів мало достатній рівень знання латвійської мови і, відповідно, вони не потребували вдосконалення їхніх знань за допомогою освітньої системи. Щодо цього, Європейський суд послався на висновок Венеційської комісії щодо оскаржуваного законодавства, в якому вказувалось, що може існувати необхідність покращення знання латвійсько мови, особливо дітей, які відвідують програми для національних меншин. Конституційний суд оцінив наявні статистичні дані щодо етнічних груп, володіння мовою та наслідки міграційної політики протягом радянської окупації. Він наголосив, що наслідки радянської окупації продовжувались у негативному впливі на використання латвійської мови в суспільстві та освітній системі. Питання стосовно необхідності захисту та посилення державної мови є серцевиною конституційної ідентичності держави. Європейський суд дійшов висновку, що він не може піддавати сумніву оцінку Конституційного суду цього питання, оскільки вона не була свавільною.
Європейський суд не побачив у заявників аргументів відносно того, що законодавчі зміни 2018 року могли б мати негативний вплив на їх право на освіту. Він погодився, що певний вплив заявники все ж зазнали. Такий вплив був різним в залежності від рівня знання латвійської мови та виду освітньої програми, до якої були зараховані діти. Однак, освітні програми, які пропонувались загальноосвітніми школами, були різними та надавали низку різних опцій, що уможливлювало для сімей обрання освітньої програми, найбільш прийнятної з урахуванням потреб.
Щодо менш інтрузивних інструментів для досягнення легітимної мети, хоча навчання рідною мовою рекомендувалось певними міжнародними організаціями, це не вбачається спільним Європейським консенсусом у сфері освіти. Суд також для цілей цієї справи наголосив на ширшому історичному контексті, в якому російська мова набула поширення в Латвії. Після відновлення незалежності Латвія поступово почала впроваджувати освітню реформу для відновлення латвійської мови як єдиної мови навчання в школах. У справі не було висловлено жодних тверджень щодо того, що заявники були позбавлені можливості вивчати їхню рідну мову та підтримувати свою ідентичність. Прийняті заходи мали на меті захистити латвійську мову як єдину мову навчання та забезпечити єдність освітньої системи та, в більш широкому сенсі, були спричинені необхідністю усунути наслідки незаконної окупації та анексії колишнім радянським союзом. У межах Ради Європи не всі держави підписали або ратифікували Рамкову конвенцію про захист національних меншин. І ця Конвенція, хоча й закликає держави забезпечити навчання мовою меншин та вивчення цих мов, дозволяє це робити різними засобами. З урахуванням ширшого регулювання міжнародного права з прав людини, вбачається прийнятним залежність нормативного регулювання права на освіту від умов, які переважають у відповідній державі, однак при цьому у будь-якому випадку система освіти має бути наявною, доступною, прийнятною та здатною до адаптування.
Відповідно, держави мають широкі межі свободи розсуду з питань організації їхніх систем освіти, зокрема щодо мови навчання в загальноосвітніх школах. В тому, як відновлювалась латвійська мова як мова навчання та поступово впроваджувалась освітня реформа, держава не вийшла за межі свободи розсуду, оскільки вона підтримувала можливість для російськомовних учнів вивчати їхню рідну мову та зберігати їхню культуру та ідентичність. Держава впровадила систему освіти на офіційній державній мові та в той же час забезпечила використання мов меншин в різній мірі в залежності від школи та класу, до яких було зараховано учня. Уряд надав об’єктивне та обгрунтоване виправдання необхідності збільшення використання латвійської мови як мови навчання в освітній системі. На думку Європейського суду, оскаржувана різниця у ставленні узгоджувалась із легітимними цілями, які переслідувались, була пропорційною та не становила дискримінацію за ознакою мови.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
