Антон Поляничко,
адвокат, к. ю. н, заслужений юрист України
Податкові органи на сторожі приватно-правових інтересів держави? Принаймні, так вважає Велика Палата Верховного Суду…
Платники податків давно звикли до того, що справи за позовами податкових органів про визнання правочинів недійсними як таких, що суперечать фіскальним інтересам держави, традиційно розглядалися адміністративними судами - фактично з моменту початку роботи цих судів.
Проте одного дня Великій Палаті Верховного Суду (далі – ВП ВС) заманулося все поставити догори дригом…
Постановою ВП ВС від 29.02.24 № 580/4531/23 (надалі - Постанова) було визнано, що відповідні спори належать до юрисдикції господарських судів.
Чим умотивоване таке рішення?
Та якою новиною це є для платників податків - гарною чи не дуже?
Отже, аналізуємо!
Не публічно-, а приватно-правовий спір!
Спочатку - про те, чим ВП ВС обґрунтувала своє рішення.
ВП ВС виходить із того, що «статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів.
Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до статі 19 КАС України, статті 20 ГПК України, статті 19 ЦПК України судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності.
Застосування зазначених критеріїв дає підстави виснувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб`єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, суб`єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів.»
А тепер поглянемо, чи все гаразд із наведеними ВП ВС аргументами.
І для початку – трохи теорії.
В цілому, розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів не є чимось новим у судовій практиці ВП ВС.
З 2017 року напрацьовано цілком достатньо критеріїв, за якими визначається належність спорів до однієї чи іншої юрисдикцій.
Візьмемо, наприклад, мотивувальну частину постанови ВП ВС від 19.05.20 у справі № 922/4206/19.
Як визначено пунктом 19 цієї постанови, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Своєю чергою, в пункті 26 цього ж судового рішення вказано, що необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Натомість, як стверджує ВП ВС у пункті 27 розглядуваної постанови, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
При цьому до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (така правова позиція відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження № 12-58гс18).
Якщо узагальнити зазначені та інші аналогічні висновки ВП ВС, можна виділити такі критерії для розмежування адміністративних та господарських спорів.
Ознаками господарського спору є те, що:
- Спір виник із правовідносин, що врегульовані нормами цивільного та господарського права;
- Вимога ініціатора звернення до суду зумовлена прагненням відновити своє порушене приватне (цивільне чи господарське) суб’єктивне право та/або захистити приватний (цивільно- чи господарсько-правовий) інтерес;
- Процесуальне законодавство містить пряму норму, згідно з якою відповідний спір належить до юрисдикції саме господарських судів;
- У процесуальному законі відсутня пряма норма, яка визначає юрисдикцію іншого суду для відповідного спору.
Своєю чергою, ознаками адміністративного спору є:
- Участь у спорі хоча би з однієї сторони суб’єкта владних повноважень;
- Здійснення таким суб’єктом управлінських владних функцій, тобто керування ним поведінкою інших осіб;
- Спір виник у зв’язку з необхідністю особи захистити свої права та законні інтереси у правовідносинах, що виникли в процесі здійснення суб’єктом владних повноважень його управлінської діяльності; або ж - якщо спір ініційований за зверненням самого суб’єкту владних повноважень - необхідності через суд реалізувати механізм примусу особи до виконання її обов’язку у відносинах управлінського підпорядкування;
- Відсутність прямої норми процесуального закону, яка би встановлювала юрисдикцію іншого суду для відповідного спору.
Розібравшись із теоретичною частиною, поглянемо на те, чи відповідає зазначеним критеріям Постанова. Для цього спочатку проаналізуємо кожну із наведених ознак господарського спору в контексті спорів про визнання недійсними правочинів за позовами органів ДПС з мотивів суперечності таких правочинів інтересам держави.
- Чи виникає спір щодо недійсності правочину між контролюючим органом та суб’єктом господарювання виключно з норм цивільного чи господарського права?
На перший погляд - так. Адже підставами відповідного позову органи ДПС визначають саме норми статті 228 ЦКУ та статті 208 ГК.
Проте чи буде достатнім обґрунтування позову податківців про недійсність правочину як такого, що суперечить інтересам держави, якщо при цьому посилатися виключно на норми цивільного та господарського законодавства?
При цьому потрібно враховувати те, що визнання недійсним правочину у подібних випадках потребує обов’язкового з’ясування обставин про те, в чому саме полягає невідповідність спірного правочину інтересам держави. В іншому разі про статті 228 ЦКУ як підставу відповідного позову та про статтю 208 ГКУ як про наслідки вчинення спірного правочину говорити годі.
А от для обґрунтування з боку фіскалів суперечності правочину інтересам держави однозначно не вистачить усіх можливих норм Цивільного та Господарського кодексів, разом узятих!
Адже норми цивільного та господарського законодавства не регулюють тих правовідносин, які виникають між платниками податків та контролюючими органами.
Про це прямо зазначено у частині другій статті 1 ЦКУ та у частині першій статті 4 ГКУ. Згідно з наведеними нормами ЦКУ та ГКУ не регулюють податкові відносини та відносини, що складаються у процесі формування бюджетів усіх рівнів.
Своєю чергою, контролюючі органи не є уповноваженими здійснювати будь-які функції стосовно дотримання платниками податків норм цивільного та господарського права - немає таких положень у ПКУ чи в інших нормативно-правових актах, що визначають компетенцію цих органів.
Відповідно, є очевидним, що звертатися до суду з позовом про визнання недійсним правочину між двома суб’єктами господарювання податкові органи можуть лише в тому разі, якщо правочин суперечить інтересам держави саме в тій галузі суспільних відносин, у якій контролюючі органи здійснюють свої функції.
З цих міркувань податківці не можуть звернутися з позовом про недійсність правочину, який суперечить інтересам держави, наприклад, в контексті безпеки та оборони або ж антимонопольного регулювання.
Виходячи з такого, позови фіскалів щодо недійсності правочинів мають бути обов’язково обґрунтовані не лише статтями Цивільного чи Господарських кодексів, а й нормами податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого здійснюють органи ДПС.
Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави.
Отже, відповідна категорія спорів виникає не з самих собою норм цивільного чи господарського права. Позовні вимоги органів ДПС мають обов’язково підкріплюватися нормами ПКУ.
Відтак, перша ознака господарського спору - врегулювання спірних відносин нормами цивільного та господарського законодавства - не дотримується.
- Тепер про другу обов’язкову ознаку господарського спору - захист позивачем свого цивільного чи господарського права та/або інтересу.
Яке право захищає контролюючий орган?
Як зазначено в пункті 53 Постанови, «під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.»
Спробуємо з’ясувати, зокрема, яке саме право і у яких відносинах - приватно- чи публічно-правових - захищає позивач-орган ДПС, який вимагає визнати недійсним правочин між двома суб’єктами господарювання з мотивів його суперечності інтересам держави та суспільства.
З тексту мотивувальної частини Постанови насправді доволі важко збагнути, в чому ж полягає суть права або інтересу, по захист якого звертається орган ДПС до платників податку з вимогою про визнання недійсним правочину, що суперечить інтересам держави.
Натомість, ВП ВС акцентує на тому, що: 1) відносини між сторонами спірного правочину та контролюючим органом не є владними управлінськими, бо ДПС не має розпорядчого впливу на учасників правочину, 2) вимоги контролюючого органу спрямовані на припинення правовідносин між рівними суб’єктами та є приватно-правовим способом захисту.
Тобто, як можна припустити, за логікою ВП ВС, якщо позивач (в нашому випадку - ДПС) застосовує цивільно-правовий спосіб захисту, то він захищає цивільне право, звертаючись із позовом про недійсність правочину з мотивів його суперечності інтересам держави.
Дивне судження.
Як передбачено частиною першою статті 11 ЦКУ, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Тобто, цивільне право як юридична категорія являє собою суб’єктивне право кредитора вимагати від боржника вчинення певних дій або утримання від їх вчинення у правовідносинах, що є предметом регулювання цивільного права.
Які це можуть бути правовідносини? Речові, зобовязальні, деліктні, кондикційні - знавці цивільного права можуть доповнити цей перелік, який не є вичерпним згідно із частиною другою статті 11 ЦКУ.
Чи існують хоч якісь із цих відносин між контролюючим органом та платниками податків, що є сторонами спірного правочину?
Авжеж ні! Адже контролюючий орган у відповідних випадках не вимагає належного виконання договірних зобов’язань, не захищає право державної власності на майно, надане йому в оперативне управління, не відшкодовує шкоду, заподіяну ДТП чи щось подібне.
Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов’язків між контролюючими органами та платниками податків.
Відповідно, якщо відсутнє цивільне право, яке може бути порушене, не може бути застосований будь-який цивільно-правовий спосіб захисту такого права. В тому числі не може йтися про визнання правочину недійсним саме як одного з інструментів захисту цивільних прав, передбаченого статтею 16 ЦКУ.
Звісно, не виключено, що органи ДПС можуть звертатися з позовом про визнання недійсним правочину, який, наприклад, є фраудаторним та спрямований на виведення боржником свого майна з-під можливого стягнення в межах виконавчого провадження, порушеного за рішенням суду про стягнення з винуватця ДТП шкоди, заподіяної транспортному засобу, який використовується фіскалами.
І в цьому разі орган ДПС справді захищатиме свій приватно-правовий інтерес, який полягає у належному відшкодуванні майнової шкоди. І ніхто не заперечуватиме, що в такому разі спір розглядатиметься господарським судом чи судом загальної юрисдикції залежно від того, хто є відповідачем - суб’єкт господарювання чи ні.
Проте нічого подібного немає в тому разі, коли фіскали вимагають визнати недійсним правочин, який на їхню думку, спрямований на приховування об’єктів оподаткування.
Своєю чергою, за відсутності будь-яких приватно-правових правовідносин, у яких орган ДПС виступав би кредитором, годі говорити про існування приватно-правового спору, а отже - про юрисдикцію господарських судів.
Зважаючи на викладене, друга ознака господарського спору - захист позивачем свого цивільного чи господарського права або інтересу - відсутня, коли контролюючий орган намагається визнати недійсним правочин між платниками податків з мотивів суперечності інтересам держави.
- Можливо, юрисдикцію господарських судів можна обґрунтувати третьою ймовірною ознакою господарського спору - наявністю в процесуальному законі прямої норми, яка би встановлювала підсудність господарських судів до справ розглядуваної категорії?
Неочевидний вибір процесуальних норм та невибір очевидних норм матеріального права
Можна припустити, що ВП ВС покладає відповідні функції на пункт 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу (надалі - ГПК).
Згідно із зазначеною нормою ГПК, господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Отже, наведений пункт статті 20 ГПК поширюється на переддоговірні та договірні спори. Предметом таких спорів є правовідносини, що стосуються виникнення, існування та припинення господарсько-правових зобов’язань.
Зі змісту мотивувальної частини Постанови вбачається, що ВП ВС відносить до цієї категорії спорів також і справи щодо визнання недійсними правочинів.
На наш погляд, така позиція є результатом безпідставно розширеного тлумачення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК.
Це пояснюється двома аспектами - процесуально-правовим та матеріально-правовим.
Процесуальний аспект
Стаття 20 ГПК в контексті підсудності справ господарським судам чітко розрізняє спори щодо господарських зобов’язань та справи, повязані з визнанням правочинів недійсними, як окремі категорії спорів.
Так, у пункті 20 частини першої цієї статті згадані спори щодо укладання, зміни, розірвання, виконання організацією водокористувачів договорів, додаткових угод та іншої документації, яка відповідно до умов договору є його невід’ємною частиною, умов надання послуг організацією водокористувачів, визнання недійсними правочинів, вчинених організацією водокористувачів.
Звернімо увагу на те, що в межах одного пункту ГПК одночасно говорить як про спори, пов’язані з процедурами укладення, виконання та припинення договорів, що укладаються за участі організацій водокористувачів, так і про спори щодо визнання цих самих договорів недійсними.
Із цього однозначно випливає, що відповідні спори не є тотожними - інакше не було би жодної потреби наводити в одному пункті поруч обидві категорії спорів.
Також окреме регулювання підсудності спорів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, міститься в пункті 8 частини першої статті 20 ГПК. Зокрема, господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.
У цій нормі справи щодо визнання правочинів потенційного банкрута недійсними згадані не просто як окрема категорія спорів. Розглядуваний припис прямо виводить з-під юрисдикції господарських судів спори щодо недійсності правочинів за позовами контролюючих органів у розумінні Податкового кодексу України (надалі - ПКУ).
Тобто, прямою нормою ГПК визначено, що господарські суди не розглядають спори, повязані з недійсністю правочинів, якщо позивачем є орган ДПС!
Щоправда, це пряме регулювання стосується лише справ, у яких відповідачем є особа, стосовно якої порушено справу про банкрутство.
Розглянута ВП ВС справа № 580/4531/23 такою не є, тож формально приписи пункту 8 частини першої статті 20 ГПК на спірні в межах цієї справи правовідносини не поширюються.
Але якщо законодавець спеціально наголосив на тому, що навіть у таких специфічних справах, як банкрутні, спори за позовом контролюючих органів розглядаються не судами господарської юрисдикції, то про інші, більш загальні ситуації, і говорити годі.
Звісно, апологети господарської юрисдикції можуть у цьому зв’язку згадати про частину другу статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (КПБ)
Як установлено цією нормою, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує, зокрема, спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником.
Причому будь-яких винятків із цього правила не передбачено, зокрема щодо справ за позовами контролюючих органів у розумінні ПКУ.
Проте статтю 7 КПБ потрібно тлумачити системно, у зв’язку всіх її частин із нормами ГПК.
Це випливає з частини першої статті 7 КПБ, згідно з якою спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
А які саме особливості встановлює стаття 7 КПБ порівняно з ГПК і чи стосуються ці особливості предметної юрисдикції спорів за участі банкрута?
Розглядаючи це питання, потрібно зважати на приписи абзацу третього частини другої статті 7 КПБ, відповідно до якого господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України.
Отже, в усьому, що статтею 7 КПБ не врегульовано інакше, потрібно керуватися загальними нормами ГПК.
Своєю чергою, абзац перший частини першої статті 7 КПБ (яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута) врегульвує не саме собою те, до юрисдикції яких судів належать справи за участі банкрута - це вже зроблено в пункті 8 частини першої статті 20 ГПК. І окремої спеціальної норми для цього не потрібно.
Натомість, частина друга статті 7 КПБ визначає, якому саме з поміж інших господарських судів підсудні справи, повязані з майновими вимогами до боржника та справи щодо недійсності укладених ним правочинів. Це суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, а не якийсь інший господарський суд.
І саме в цьому полягає єдина специфіка норми статті 7 порівняно зі статтею 20 ГПК. Якщо в ГПК просто згадано про те, що справи про банкрутство та повязані з ними (за певними винятками) розглядають господарські суди, то стаття 7 конкретизує, що всі дотичні до банкрутства спори розглядаються саме тим господарським судом, який відкрив справу про банкрутство.
Таким чином, стаття 7 КПБ не скасовує дію статті 20 ГПК, не є спеціальною нормою, яка визначаю юрисдикцію спорів про банкрутство та дотичних до неї. Питання юрисдикції бакрутних спорів урегульовані виключно статтею 20 ГПК, з усіма передбаченими нею винятками стосовно спорів за участі контролюючих органів.
Правове значення статті 7 КПБ полягає виключно в тому, що вона «зводить до купи» всі дотичні до банкрутства справи в межах того суду, який відкрив справу про банкрутство.
При цьому відповідному господарському суду підсудні саме ті справи щодо недійсності правочинів банкрута, які згадані у статті 20 ГПК - з урахуванням усіх винятків, передбачених правилами процесуального кодексу.
І це єдине розумне пояснення співвідношення між статтею 7 КПБ та статтею 20 ГПК з урахуванням того, що підчас прийняття КПБ не було внесено змін до статті 20 ГПК. Просто законодавець не бачив жодної конкуренції між цими нормами, які насправді лише доповнюють одна одну і застосовуються у сукупності.
Відповідно, справи за участі контролюючих органів не підсудні господарським судам навіть у тому разі, коли такі суди розглядають справи про банкрутство. Зазначене цілком стосується також і справ щодо недійсності правочинів банкрута за позовами органів ДПС.
Підсумовуючи сказане щодо процесуального аспекта юрисдикції спорів щодо недійсності правочинів за позовами контролюючих органів у розумінні ПКУ, потрібно наголосити на такому.
ГПК чітко відокремлює спори договірні та переддоговірні спори від спорів щодо недійсності правочинів. Це дві різні категорії спорів.
Враховуючи таке, немає жодних підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 20 ГПК до спорів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, як це зробила ВП ВС у Постанові.
Чи означає це, що у ГПК відсутня норма, яка би прямо віддавала би спори щодо недійсності правочинів до юрисдикції господарських судів?
Зовсім ні!
Проте для цього потрібно звернутися до пункту 15 частини першої статті 20 ГПК, згідно з яким господарським судам підсудні інші справи у спорах між суб’єктами господарювання.
Чи охоплює це формулювання справи щодо недійсності правочинів?
Цілком!
Чому ж тоді ВП ВС вдалася до спроби «натягнути сову на глобус» і застосувала в Постанові пункт 1, а не 15 частини першої статті 20 ГПК, безпідставно ототожнивши спори щодо недійсності із договірними та передоговірними спорами?
Мабуть тому, що пункт 15 згадує справи у спорах лише між суб’єктами господарювання. А це суперечило «генеральній лінії» ВП ВС, яка була спрямована на передачу господарським судам спорів щодо недійсності правочинів за позовами ДПС «за будь-яку ціну».
Матеріально-правовий аспект
Нестримне бажання поширити юрисдикцію господарських судів на спори за участі контролюючих органів щодо недійсності правочинів, ймовірно, пояснює також іншу доволі очевидну, на наш погляд, невідповідність правової позиції ВП ВС чинному законодавству. Цього разу - матеріально-правовим нормам Цивільного кодексу України.
У Постанові неодноразово згадано про те, що вимоги органів ДПС про визнання недійсними правочинів спрямовані на припинення договірних правовідносин між сторонами спірного правочину.
Чи справді недійсний правочин породжує договірні відносини між його сторонами, які припиняються після визнання судом такого правочину недійсним?
На наш погляд, відповідь на це питання містить частина перша статті 216 Цивільного кодексу України (надалі - ЦКУ). Вона встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Причому правочин за загальним правилом визнається недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦКУ).
Отже, недійсний правочин не призводить до виникнення будь-яких інших правовідносин, крім наслідків його недійсності. Зокрема, не виникає й жодних договірних правовідносин між учасниками недійсного правочину. Так, не можна вимагати виконання встановлених недійсним правочином зобов’язань тощо.
Своєю чергою, презумпція правомірності правочину, передбачена статтею 204 ЦКУ, не може захищати правочин, який визнаний судом недійсним.
Зважаючи на викладене, позовна вимога щодо визнання правочину недійсним не може бути спрямована на припинення договірних правовідносин, як про це пише ВП ВС у Постанові. Адже такі правовідносини не виникають в силу статті 216 ЦКУ. Своєю чергою, не можна припинити те, чого ніколи юридично не існувало.
Разом із тим, позиція ВП ВС про поширення юрисдикції господарських судів на справи за позовами органів ДПС про визнання правочинів недійсними обґрунтована саме тим, що такі спори є різновидом договірних спорів, зазначених у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України.
Але це не так, у тому числі й з наведених матеріально-правових підстав.
Таким чином, пункт 1 частини першої статті 20 ГПК аж ніяк не може обґрунтувати юрисдикцію господарських судів щодо спорів стосовно визнання правочинів недійсними за позовами податкових органів.
- Про четверту ознаку господарського спору - відсутність у процесуальному законі норми, яка би встановлювала юрисдикцію інших судів для відповідної категорії спорів - навіть говорити годі.
Адже в Кодексі адміністративного судочинства України (надалі - КАСУ) існує пункт 5 частини першої статті 19, згідно з якою юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб’єкту законом.
Щоправда, ВП ВС не застосувала в Постанові цю норму, бо не вважає спір щодо недійсності правочину за позовом органів ДПС публічно-правовим.
ВП ВС виходить із того, що фіскали у розглядуваних випадках втручаються у цивільно-правові відносини між рівними суб’єктами господарювання і не здійснюють щодо таких суб’єктів жодних управлінських функцій. Тобто не можуть вимагати від учасників правочину жодної обовязкової поведінки.
Чи можна з цим погодитися?
Розглянемо відповідний аспект, аналізуючи належність відповідної категорії спорів до публічно-правових з урахуванням вже згаданих вище ознак, сформульованих у судових рішеннях ВП ВС.
- Першою ознакою публічно-правового спору є участь у ньому суб’єкта владних повноважень. І в цьому контексті статус контролюючих органів сумнівів не викликає.
Проте ця ознака є хоч і необхідною, але не виключною умовою для того, аби спір мав публічно-правовий характер.
- Набагато важливішою є друга ознака - здійснення відповідним суб’єктом управлінських функцій, тобто керування поведінкою інших осіб.
І ВП ВС упевнена в тому, що в ситуації з визнанням недійсними правочинів на вимогу контролюючих органів з мотивів суперечності інтересам держави та суспільства податківці не керують поведінкою платників податків.
Натомість, як визнає ВП ВС, фіскали «втручаються» у приватно-правові відносини між суб’єктами господарювання (пункт 86 Постанови).
Проте за логікою ВП ВС подібне «втручання» не є управлінням поведінкою платників податків з боку органів ДПС.
Та хіба може державний суб’єкт, який, як ми вище з’ясували, не захищає власні приватні права або інтереси, «просто так» втручатися у відносини між двома особами, якщо при цьому він не реалізує владні управлінські функції?
На наш погляд, стаття 19 Конституції України, яка дозволяє робити державним органам лише те, що передбачене законом, абсолютно виключає можливість подібного «неуправлінського» втручання у приватно-правові відносини.
Або державний орган діє як рівний із іншими учасниками правовідносин суб’єкт і захищає своє суб’єктивне приватне право у цивільно-правових чи господарських відносинах, або він здійснює владні управлінські функції.
Третього немає! Підставою для «втручання» у правовідносини третіх осіб із боку державного органу може бути виключно здійснення ним заходів управлінського впливу. Причому за відсутності адміністративних обмежень учасники правовідносин вправі вільно обирати спосіб своєї поведінки, і владні субєкти не мають права на це впливати.
Оскільки в ситуації з недійсністю правочинів органи ДПС не захищають жодних власних приватних прав чи інтересів чи інтересів держави у цивільно-правових відносинах, єдиною можливою підставою для для їхнього «втручання» у правовідносини між суб’єктами господарювання в такому разі залишається здійснення владних повноважень.
Причому керування поведінкою невладних суб’єктів може відбуватися в різний спосіб.
Не завжди владний управлінський вплив проявляється в прийнятті певних рішень чи вчиненні дій суб’єктом владних повноважень.
Носій владної компетенції може спостерігати за поведінкою осіб, що зобов’язані дотримуватися певних адміністративних обмежень, і втручатися «постфактум» - коли вже відбулося певне порушення таких обмежень. В цьому разі управлінський вплив має прояв у контрольній функції, яка полягає в тому, аби усувати порушення адміністративних обмежень та нівелювати юридичні наслідки таких порушень.
- Так ми підходимо до третьої ознаки публічно-правового спору, що виникає за зверненням суб’єкта владних повноважень - примус особи до виконання її обов’язку у відносинах управлінського підпорядкування.
Навіщо підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПКУ уповноважує фіскалів звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами?
Єдиною метою цієї норми є усунення можливих перешкод у виконанні органами ДПС своїх повноважень із адміністрування податків.
Нагадаємо, що відповідно до підпункту 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПКУ адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи - це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об’єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом.
Адміністрування податків є основною, базовою функцією контролюючих органів згідно зі статтею 19-1 ПКУ.
І вимога про визнання недійсним правочину між платниками податків з мотивів його суперечності інтересам держави подається контролюючими органами, як правило, саме з метою усунути юридичні факти (в розглядуваному випадку - правочини), які, на думку фіскалів, заважають їм правильно ідентифікувати елементи податку, визначити дійсний розмір грошових зобов’язань платника в розумінні ПКУ, погасити податковий борг тощо.
Якщо правочин спрямований, наприклад, на заволодіння складовими критичної інфраструктури держави чи на порушення вимог антимонопольного законодавства - цей правочин потенційно суперечить інтересам держави.
Але в подібних випадках не органи ДПС мають звертатися із вимогою про визнання відповідного правочину недійсним чи з вимогою про застосування наслідків недійсності такого правочину.
Адже податківці не здійснюють контроль за дотриманням публічного порядку у зазначених сферах.
Тож пункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПКУ в цьому разі не зарадить, хоч у ньому прямо не зазначено, що повноваження фіскалів на звернення до суду щодо недійсності правочинів мають бути повязані із їхніми іншими функціями.
Але висновок про необхідний зв’язок між зверненням контролюючого органу до суду і виконанням таким органом своїх владних функцій випливає з системного тлумачення норм ПКУ, Закону України «Про адміністративні процедури» та нормами КАС України.
Адже повноваження державного органу мають використовуватися виключно з метою, якою вони надані.
У ситуації з контролюючими органами в розумінні ПКУ є очевидним, що будь-які повноваження надані цим органам задля забезпечення належного адміністрування податків.
Не є винятком і право звертатися до суду з вимогою про недійсність правочинів між платниками податків.
При цьому втручатися у приватно-правові відносини між учасниками правочину контролюючий орган може лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування. Таке можливо в тому разі, якщо спірний правочин створює об’єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів ДПС - заважає правильно встановити розмір податкового обов’язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо.
Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб’єкта - платника податків.
В інших випадках контролюючий орган не має жодних повноважень ставити під сумнів дійсність цивільно-правового правочину, укладеного між суб’єктами господарювання.
Наприклад, платник податків, який отримав несприятливий для себе акт перевірки, відчужує своє майно, аби уникнути можливого звернення на нього стягнення, не чекаючи на узгодження визначених контролюючим органом податкових зобов’язань та виникнення податкового боргу. Якщо контролюючий орган доведе, що причиною відчуження майна було виключно бажання уникнути обмежень, зумовлених ймовірним податковим боргом, та те, що насправді платник не втратив контроль над відчуженим формально майном, то можна вважати відповідний правочин таким, що суперечить фіскальним інтересам держави.
Аналогічно можуть суперечити фіскальним інтересам держави правочини, що укладаються особами, які не виконали вимог щодо реєстрації своєї фактично підприємницької діяльності і в такий спосіб намагаються уникнути податкового режиму, притаманного зареєстрованим підприємцям.
В багатьох випадках фіскали намагаються визнавати недійсними правочини, які опосередковують нереальні господарські операції, відображені в податковому обліку за відсутності фактичного здійснення таких операцій.
Проте в таких ситуаціях, насправді, суперечність самого собою правочину інтересам держави є дуже сумнівною. Адже хоч би яким був правочин, податкові наслідки створює на цей юридичний факт, а рух активів, який фактично відбувається між учасниками господарських операцій, як це передбачено статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні».
Відповідно, правочини фактом свого юридичного існування жодним чином не перешкоджають визначенню податкових зобов’язань, про що зазвичай фіскали забувають.
Втім, фактична обґрунтованість позовних вимог податківців - тема для окремої розмови. І в будь-якому разі, сама собою безпідставність позовних вимог не може змінити юрисдикцію спору чи перетворити його з публічно правового та приватно-правовий.
Таким чином, спори щодо недійсності правочинів між платниками податків на вимогу контролюючих органів мають притаманну публічно-правовим спорам ознаку, а саме - спрямованість на примус до виконання особою свого публічно-правового обов’язку.
І такий примус забезпечується шляхом застосування відповідальності за вчинення діяння, яке суперечить інтересам держави і заважає уповноваженим органам адмініструвати податки.
Ця відповідальність полягає у стягненні адміністративно-господарських санкцій, якими фактично є конфіскаційні наслідки недійсності правочину, що суперечить інтересам держави.
Відповідні адміністративно-господарські санкції передбачені статтею 208 ГКУ та частиною другою статті 228 ЦКУ і полягають вони у стягненні в дохід держави всього, що отримано стороною, яка завідомо вчинила незаконний правочин.
Про те, що правові наслідки, передбачені статтею 208 ГКУ є адміністративно-господарськими санкціями в розумінні статті 238 ГКУ, висловився ще Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 19.08.08 та інших судових рішеннях.
І ВП ВС ніколи від цих правових позицій не відступала.
Ба більше, ВП ВС послідовно вказувала на те, що й інші адміністративно-господарські санкції, які застосовуються за рішенням суду, розглядаються саме адміністративними судами (наприклад, штрафи за порушення законодавства про обіг цінних паперів - постанова ВП ВС від 13.02.19 у справі № 826/5635/17).
Але в ситуації з недійсністю правочинів за позовами органів ДПС ВП ВС несподівано вирішила, що відповідні спори є приватно-правовими…
- При цьому в процесуальному законі відсутня норма, яка би передавала вирішення зазначеної категорії спорів на вирішення судів іншої юрисдикції.
Отже, наявні всі чотири ознаки публічно-правового спору за позовом контролюючого органу до платників податків про визнання недійсним правочину через його суперечність фіскальним інтересам держави та застосування наслідків такого правочину.
Враховуючи викладене, правова позиція ВП ВС щодо господарської юрисдикції наведених спорів видається вкрай сумнівною.
Також варто зважати на те, що відразу шість суддів ВП ВС висловили окрему думку стосовно розглядуваної правової позиції.
Тож, невідомо, як довго спір між контролюючим органом та платниками податків щодо дійсності правочину вважатиметься приватно-правовим.
А зараз - поглянемо на те, чим розвернеться на практиці для платників податків юрисдикція господарських судів щодо розглядуваної категорії спорів.
Насамперед, збільшиться тривалість строків позовної давності, в межах яких контролюючі органи звертатимуться з позовами про недійсність правочинів.
Строк звернення суб’єкта владних повноважень з позовом до адміністративного суду передбачений абзацом другим частини другої статті 122 КАСУ і становить три місяці.
Та оскільки ВП ВС вважає, що в ситуації з недійсністю правочинів фіскали захищають приватні інтереси, то потрібно керуватися частиною першою статті 256 ЦКУ, яка встановлює позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
І такий строк відповідно до статті 257 ЦКУ становить три роки.
Отже, фіскали отримали більше часу для роздумів - подавати позов до платників чи ні. Натомість платники довше не зможуть відчути себе в безпеці.
Ця обставина особливо важлива тому, що можливість звернення до судів господарської юрисдикції може «надати другого дихання» претензіям податківців до реальності господарських операцій платників податків.
Адже програвши адміністративний справу щодо податкового повідомлення-рішення за певними епізодами, в яких фіскалам примарилися «фіктивні» правочини та «безтоварні» операції, податківці цілком можуть спробувати щастя вдруге. Але цього разу - в господарських судах.
При цьому суворі санкції за вчинення правочину, що суперечить інтересам держави, за своїм розміром навіть перевищують суми податків та штрафів, які можуть бути визначені згідно з нормами ПКУ.
Адже ці санкції згідно зі статтями 208 ГКУ та 228 ЦКУ сягають усієї суми правочину, а не лише розміру податків, які би мали нараховуватися на відповідні операції.
Хтось із платників податків може сподіватися на те, що господарські суди поставляться шанобливо до свободи цивільно-правового волевиявлення і не досліджуватимуть дотримання податкової дисципліни сторонами правочину, а тому податківцям буде важко відстоювати свої вимоги в цих судах.
Все може бути…
Але для того, аби осягнути «ідеологію» господарських судів у питаннях недійсності правочинів, які суперечать фіскальним інтересам держави, можна звернутися, наприклад, до узагальнень судової практики ще за ті часи, коли господарські суди були дотичні до відповідних спорів.
Ось, наприклад, пункт 3.14 постанови Пленуму колишнього Вищого господарського суду України від 29.05.13 N 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»:
«Саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів юридичної особи, а також прийняття господарським судом рішення про ліквідацію юридичної особи чи про скасування державної реєстрації не є підставою для того, щоб вважати недійсними правочини, вчинені такою юридичною особою з іншими особами до моменту виключення її з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів юридичної особи або скасування її державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або ж підставну особу - засновника юридичної особи та за наявності інших обставин, які свідчать про вчинення правочинів, що є предметом спору, з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, укладені такою юридичною особою господарські зобов'язання мають визнаватися недійсними згідно з частиною першою статті 207 ГК України незалежно від часу їх укладення.
Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що господарський договір укладено юридичною особою з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або для легалізації коштів, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такі господарські зобов'язання недійсними за ознаками частини першої статті 207 ГК України.»
Так, зараз статті 207 у чинному ГКУ вже не існує - вона виключена з цього кодексу.
Але це не має жодного практичного значення, бо ідентична за змістом норма залишена в статті 228 ЦКУ!
Тож ніщо не заважає господарським судам «згадати сиву давнину» і розпочату запеклу боротьбу проти недійсних правочинів, укладених із метою несплати податків - відповідні напрацювання існують і зараз можуть бути швидко реанімовані.
Не важко побачити, що текст старої постанови Пленуму ВГСУ ніби спеціально написаний за мотивами однієї з улюблених концепцій податківців «зразка пізніх 90-х - середини 00-х»: автоматичної недійсності всіх правочинів, вчинених від імені «фіктивного підприємства».
Так, зараз стаття 205 Кримінального кодексу України «Фіктивне підприємництво» вже скасована.
І ВП ВС у постанові від 7.07.22 нарешті відступила від правових позицій колишнього ВСУ про те, що статус фіктивного підприємства несумісний з реальною господарською діяльністю, а всі первинні документи, складені від імені такого підприємства, є нікчемними.
Тобто в адміністративних судах відновити давні забаганки фіскалів шанси примарні.
Але хто знає - може, позиція про «правочини, що суперечать інтересам держави, бо мають на меті несплату податків», укладені від імені підприємств, зареєстрованих на «загублені паспорти», краще сприйматиметься саме представниками цивільного та господарського права в особі господарських судів.
Час покаже.
Та кожного разу, коли у фіскалів з’являється «новий шанс», платникам податків варто залишатися напоготові і пам’ятати, що тепер потрібно дбати не лише про належні первинні документи, а й про те, чи не виглядає «сумнівним» укладений ними господарсько-правовий договір.
Наостанок - про те, як насправді варто було би остаточно розв’язати проблему спорів про недійсність правочинів зампозрвами фіскалів.
На наш погляд, наявність у органів ДПС права на звернення до суду в подібних випадках - рудимент доктрини 90-х років, коли податкові спори точилися довкола питання про те, чи правильно укладений договір між платниками податків.
Сучасні усталені підходи до розгляду податкових спорів ґрунтуються на тому, що сам собою цивільно-правовий договір не є визначальним для виникнення податкового обов’язку.
Отже, в теперішніх реаліях податківцям абсолютно не потрібні повноваження, спрямовані на втручання в приватно-правову сферу, навіть із метою адміністрування податків.
Впродовж останніх понад десяти років категорія спорів про недійсність правочинів майже зійшла нанівець, і це жодним чином не відбилося на надходженнях бюджету.
Отже, скасування підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПКУ відіб’ється на податкових правовідносинах не більше, ніж вилучення статті 205 із ККУ. Тоді фіскали лякали, що не зможуть збирати податки, якщо фіктивне підприємництво не буде складом злочину.
Натомість жодних практичних змін після вилучення статті 205 ККУ ніхто і не помітив…
Так само варто придивитися і до самої собою статті 228 ЦКУ.
Розвиток сучасної цивільно-правової доктрини призвів до значного практичного розширення застосування інститутів прояву добросовісності та фраудаторних правочинів.
Видається, що загальні норми щодо зловживання цивільними правами у необхідних випадках можуть бути цілком достатніми для захисту прав та інтересів будь-якого добросовісного учасника цивільних правовідносин.
А тому існування привілейованого становища держави і набагато більше покарання за зневагу до її прав та інтересів порівняно до прав інших осіб здається порушенням конституційного принципу рівності всіх форм власності.
За таких обставин можна стверджувати, що проблема скасування статті 228 ЦКУ або ж її істотного переформатування давно назріла.
Слово за законодавцем…
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
