ДРОЗДОВ Олександр Михайлович
професор, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат,
член Комісії з питань правової реформи при Президентові України,
заступник голови Галузевої експертної ради з галузі знань 08 «Право» НАЗЯВО,
член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді,
професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)
ДРОЗДОВА Олена Валеріївна
доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,
доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Барселонського університету (м. Барселона, Королівство Іспанія)
(Звернення за попереднім рішенням – Зона свободи, безпеки і правосуддя – Директива 2011/95/ЄС – Стаття 21(1) – Директива 2013/32/ЄС – Стаття 9(2) і (3) – Остаточне надання статусу біженця державою-членом – Біженець, який проживає в іншій державі-члені після такого надання – Запит про видачу, поданий третьою країною походження цього біженця до держави-члена проживання – Вплив рішення про надання статусу біженця на процедуру екстрадиції – Стаття 18 і стаття 19(2) Хартії основоположних прав Європейського Союзу – Захист цього біженця від запитуваної екстрадиції).
Велика Палата Суду Справедливості ЄС (далі – Суд ЄС) на підставі запиту Вищого земельний (регіональний) суд м. Хамм, Німеччина (Oberlandesgericht Hamm) 30 квітня 2024 року у справі C-670/22 ухвалила рішення у провадженні щодо екстрадиції.
Хоча наразі Верховний Суд не має процесуальної можливості звертатися до Суду ЄС із запитом про ухвалення попереднього рішення [1], автори вже підкреслювали важливість рішень Суду ЄС для розвитку кримінального процесу в Україні [2]. Немає сумніву, що дане рішення матиме значний вплив на вдосконалення кримінального процесуального законодавства та практики його застосування, зокрема, в аспекті міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
Нагадаємо читачеві, що питання надання особам статусу біженця постійно перебуває у фокусі уваги Суду ЄС. Так ухвалюючи рішення від 16 січня 2024 року у справі C-621/21 за запитом про винесення попереднього рішення, Суд ЄС у складі Великої палати надав роз'яснення щодо однієї з причин переслідування, яка може бути підставою для визнання статусу біженця, а саме «приналежність до певної соціальної групи», коли прохачем міжнародного захисту є жінка, яка стверджує, що боїться у разі повернення в країну свого походження бути вбитою або зазнати актів насильства з боку члена її сім'ї або громади у зв'язку зі стверджуваним порушенням культурних, релігійних чи традиційних норм[3].
Преюдиціальний запит стосувався тлумачення статей 9(2) та 9(3) Директиви 2013/32/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року про єдині процедури надання та позбавлення міжнародного захисту та статті 21(1) Директиви 2011/95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року щодо визначення стандартів визнання громадян третіх країн або осіб без громадянства особами, яким надається міжнародний захист, для єдиного статусу біженців або осіб, що мають право на додатковий захист (subsidiary protection), та щодо змісту наданого захисту.
Запит було подано у зв'язку з процедурою екстрадиції A., громадянина Туреччини, який мав статус біженця в Італії та проживав в Німеччині, за запитом про екстрадицію, поданим турецькими органами до німецької влади для цілей кримінального переслідування A.
Доречно буде нагадати, що Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (далі – ККС ВС) у справі про «негативну екстрадицію» указав на передчасність рішення Генпрокурорки про видачу особи до рф і воєнні ризики. У своїй постанові у справі № 757/56198/21-к (провадження № 51-1776км22) ККС ВС зазначив, що видача особи до рф, яка здійснює військову агресію проти України, може призвести до негативних наслідків, зокрема до загрози її життю, здоров’ю чи застосування тортур, оскільки ця особа як доброволець захищає територію України та її громадян. Про це зазначив Верховний Суд, відмовивши в задоволенні касаційної скарги прокурора в «екстрадиційній справі». Так, прокурор не погодився з апеляційним судом, який залишив у силі ухвалу слідчого судді про скасування постанови Генерального прокурора щодо видачі (екстрадиції) громадянина рф. На думку прокурора, не існувало жодної обставини, яка б унеможливлювала прийняття такого рішення Генпрокурором.
Втім, ВС не погодився з такою позицією, зауваживши, зокрема, що подання громадянином рф заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у квітні 2020 року є фактом звернення до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області з відповідною заявою, у зв’язку з чим згадане рішення Генпрокурора, ухвалене в травні 2020 року, є передчасним. Адже із часу звернення із заявою про визнання біженцем або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, чи визнання особою, яка потребує тимчасового захисту, особа вже перебуває під захистом України, протягом розгляду цієї заяви і навіть під час оскарження відмови у наданні такого статусу.
Крім того, колегія суддів касаційного суду звернула увагу на те, що зараз громадянин рф проходить військову службу, захищаючи територію України від військової агресії рф. Тому в цій справі потрібно враховувати і те, що триває війна, і її наслідки. [4]
Про спір в основному провадженні та питання, передане на преюдиціальне вирішення.
А. є громадянином Туреччини курдського походження. Він залишив Туреччину в 2010 році.
Остаточним рішенням від 19 травня 2010 року влада Італії визнала А. біженцем на тій підставі, що йому загрожує політичне переслідування з боку турецької влади через його підтримку Робітничої партії Курдистану (РПК). Цей статус діє до 25 червня 2030 року.
А. проживає в Німеччині з липня 2019 року.
На підставі ордера на арешт, виданого турецьким судом 3 червня 2020 року, Інтерпол надіслала попередження стосовно А. щодо його арешту з метою екстрадиції до Туреччини задля притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство. Його звинувачували у тому, що 9 вересня 2009 року в м. Бінгель (Туреччина) він зробив постріл із рушниці, який нібито влучив у його матір після словесної перепалки з батьком і братом. Внаслідок отриманих травм мати А. померла.
А. був затриманий в Німеччині 18 листопада 2020 року та поміщений під тимчасовий арешт, потім до нього було застосовано екстрадиційний арешт до 14 квітня 2022 року.
Наказом від 2 листопада 2021 року Вищий земельний суд міста Хамм (Німеччина), який є судом, що направив запит, визнав допустимою екстрадицію A. до Туреччини. Суд, що направив запит, встановив, що згідно з німецьким законодавством рішення італійської влади про надання статусу біженця не є обов'язковим для цілей процедури екстрадиції в Німеччині, але може бути доказом під час визначення того, чи A. зазнає серйозного та реального ризику піддатися політичним переслідуванням у Туреччині, в рамках розгляду запиту про екстрадицію. Тому цей суд провів незалежний розгляд запиту про екстрадицію на підставі аргументів, висунутих A., по-перше, в контексті процедури надання притулку, проведеної в Італії, з якою він зміг ознайомитися після передачі документів, що стосуються цієї процедури, і, по-друге, в контексті процедури екстрадиції. Він також взяв до уваги гарантії, надані турецькою владою, що кримінальне провадження, яке буде проводитися після екстрадиції, відповідатиме вимогам справедливого судового розгляду. Суд, що направив запит, дійшов висновку, що немає ризику політичного переслідування і немає вагомих підстав вважати, що цей запит про екстрадицію за звинуваченням у звичайному кримінальному правопорушенні було подано з метою переслідування або покарання A. за його політичні погляди або що становище A. може бути в разі його видачі за таких причин погіршено.
Це рішення було скасоване Федеральним конституційним судом Німеччини за конституційною скаргою, поданою A. На думку цього суду, Вищий земельний суд міста Хамм порушив фундаментальне право A., гарантоване статтею 101(1) Основного закону Німеччини, згідно з якою нікого не можна позбавити права на розгляд справи законним суддею. Останній суд, всупереч третій статті 267 ДФЄС, не звернувся до Суду Європейського Союзу із запитом про попереднє тлумачення нового питання, яке було необхідним для вирішення спору, а саме: чи є остаточне визнання державою-членом громадянина третьої країни біженцем, обов'язковим згідно з законодавством ЄС для цілей процедури екстрадиції, що проводиться компетентним органом іншої держави-члена за запитом третьої країни походження цього біженця.
Після того, як справа була передана назад до Вищого земельного суду міста Хамм після скасування його рішення, суд, що направив запит, повинен знову ухвалити рішення щодо запиту про екстрадицію A. Цей суд зазначає, що питання, про яке йдеться в попередньому пункті, і яке не було вирішено Судом Європейського Союзу, є предметом суперечок у юридичній літературі.
Згідно з одним із підходів, зі статті 9(3) Директиви 2013/32 випливає, що якщо особу остаточним рішенням визнано біженцем у державі-члені ЄС, екстрадиція до третьої країни більше не дозволена згідно з законодавством ЄС. Таке тлумачення, як стверджується, підтримується статтями 11, 12 та 14 Директиви 2011/95 та статтями 44 та 45 Директиви 2013/32, які встановлюють правила та процедури припинення, виключення та закінчення статусу біженця. Ці правила та процедури можуть бути порушені, якщо органи однієї держави-члена матимуть можливість виконати запит про екстрадицію біженця, визнаного таким органами іншої держави-члена.
Згідно з другим підходом, законодавча влада ЄС, як стверджується, вважають, що процедури надання притулку та екстрадиції є незалежними одна від одної, тому рішення держави-члена про надання статусу біженця громадянину третьої країни не може мати обов'язкової сили для цілей процедури екстрадиції, що проводиться компетентним органом іншої держави-члена за запитом третьої країни походження цього біженця. Ця процедура екстрадиції може бути першою можливістю розглянути підстави для виключення зі статусу біженця, що може обґрунтувати позбавлення цього статусу. Проте слід дотримуватися принципу невидачі, зазначеного в статті 21(1) Директиви 2011/95.
Суд, що направив запит, віддав перевагу другому підходу і, крім того, підтримав висновки, зроблені раніше у своєму рішенні від 2 листопада 2021 року.
Він зазначив, що Директиви 2011/95 та 2013/32 не містять жодного положення про те, що рішення держави-члена про надання статусу біженця громадянину третьої країни має обов'язкову силу для цілей процедури екстрадиції, що проводиться компетентним органом іншої держави-члена за запитом третьої країни походження цього біженця.
Визнання такого впливу означало б, що у разі виявлення під час цієї процедури екстрадиції нової інформації, яка виправдовує іншу оцінку ризику політичного переслідування, з яким стикається запитувана особа, необхідно буде чекати, поки орган держави-члена, яка надала статус біженця, за необхідності скасує цей статус. Це призведе до затягування процедури екстрадиції, що буде несумісним з принципом невідкладності, особливо якщо запитувана особа перебуває під екстрадиційним арештом.
Суд, що направив запит, також зазначає, що це узгоджується з правомірною метою запобігання безкарності. Тобто, незважаючи на остаточне визнання статусу біженця відповідним громадянином третьої країни, його або її екстрадиція до третьої країни походження є допустимою, якщо вона не суперечить міжнародному праву або законодавству ЄС, зокрема статтям 18 та 19(2) Хартії основних прав Європейського Союзу (далі - Хартія). У цьому зв'язку суд, що направив запит, пояснює, що за відсутності екстрадиції німецьке законодавство теоретично дозволяє порушувати кримінальну справу проти запитуваної особи. Однак він вважає, що оскільки відповідні події відбулися в Туреччині, такі провадження на практиці будуть неможливими, враховуючи неможливість для німецьких органів обвинувачення отримати докази або допитати свідків у Туреччині.
За цих обставин Вищий земельний суд міста Хамм вирішив призупинити провадження і направити до Суду Європейського Союзу для попереднього вирішення таке питання:
"Чи слід тлумачити статтю 9(2) і (3) [Директиви 2013/32] разом зі статтею 21(1) [Директиви 2011/95] таким чином, що остаточне визнання особи біженцем у розумінні [Женевської конвенції] в іншій державі-члені... є обов'язковим для цілей процедури екстрадиції в державі-члені, від якої вимагається екстрадиції такої особи через зобов'язання згідно з законодавством ЄС тлумачити національне законодавство відповідно до директив (третій абзац статті 288 ДФЄС та стаття 4(3) ДЄС), тобто обов'язковим таким чином, що екстрадиція особи до третьої країни або країни походження тим самим обов'язково виключається доти, доки її визнання біженцем не буде скасовано або не втратить чинності?"
Щодо висновків Суду ЄС
Єдиним питанням, яке ставить суд, що направив запит, по суті, є питання про те, чи слід тлумачити статтю 9(2) і (3) Директиви 2013/32 та статтю 21(1) Директиви 2011/95 таким чином, що якщо громадянин третьої країни, якому надано статус біженця в одній державі-члені, є суб’єктом в іншій державі-члені, на території якої він або вона проживає, запиту про екстрадицію з його або її третьої країни походження, то ця інша держава-член зобов'язана в контексті розгляду цього запиту про екстрадицію рішенням про надання цій особі статусу біженця, таким чином, що вона зобов'язана цим рішенням відмовити у запитуваній екстрадиції.
Суд ЄС у цій справі доволі ретельно проаналізував релевантний правовий контекст розглядуваного питання за напрямами міжнародне право (Конвенція ООН про статус біженців 1951 року [Женевська конвенція] та Протокол до неї, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року), право ЄС (Директива 2011/95/ЄС Європейського парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року та Директива 2013/32/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року) та відповідне німецьке право.
Слід зазначити, що за відсутності міжнародної угоди про екстрадицію між Європейським Союзом та третьою країною, що розглядається, у цьому випадку Республікою Туреччина, правила екстрадиції належать до компетенції держав-членів. Однак, як випливає з практики Суду, держави-члени зобов'язані здійснювати цю компетенцію відповідно до законодавства ЄС (див. щодо цього рішення від 2 квітня 2020 року, ruska federacija, C-897/19 PPU, пункт 48).
Перш ніж перейти до розгляду положень, конкретно цитованих судом, що направив запит, слід зазначити, що відповідно до статті 13 Директиви 2011/95 держави-члени повинні надавати статус біженця, у розумінні статті 2(е) цієї директиви, громадянину третьої країни або особі без громадянства, яка відповідає визначенню біженця відповідно до розділів II та III цієї директиви, і вони не мають жодних дискреційних повноважень щодо цього (див. з цього приводу, рішення від 24 червня 2015 року, T., C-373/13, пункт 63; від 14 травня 2019 року, M та інші (Скасування статусу біженця), C-391/16, C-77/17 та C-78/17, EU:C:2019:403, пункт 89; і від 16 січня 2024 року, Intervyuirasht organ na DAB pri MS (Жінки - жертви домашнього насильства), C-621/21, пункт 72 та наведену правову доктрину).
Як випливає з міркування 21 Директиви 2011/95, визнання державою-членом статусу біженця є декларативним і не означає автоматичного набуття статусу біженця (не є конститутивним). Отже, в системі, запровадженій цією директивою, громадянин третьої країни або особа без громадянства, які відповідають цим умовам, вже на цій підставі є біженцями для цілей статті 2(d) зазначеної директиви та статті 1(А) Женевської конвенції (див. щодо цього рішення від 14 травня 2019 року, M та інші (Скасування статусу біженця), C-391/16, C-77/17 та C-78/17, пункти 85 та 86).
Наслідком офіційного визнання біженцем, яке полягає у наданні статусу біженця, є те, що відповідний біженець, згідно зі статтею 2(b) Директиви 2011/95, є бенефіціаром міжнародного захисту для цілей цієї директиви, таким чином, він або вона має право на всі права та переваги, викладені в розділі VII цієї директиви (див. щодо цього рішення від 14 травня 2019 року, M та інші (Скасування статусу біженця), C-391/16, C-77/17 та C-78/17, пункт 91).
Однак держава-член, яка визнала громадянина третьої країни або особу без громадянства біженцем, може відповідно до статті 14 Директиви 2011/95 разом із статтями 44 та 45 Директиви 2013/32 скасувати або позбавити цього статусу біженця, зокрема, якщо виявиться, що він або вона більше не є біженцем відповідно до статті 11 Директиви 2011/95 або підлягає або повинен був би бути виключений із статусу біженця відповідно до статті 12 Директиви 2011/95.
По-друге, на даний момент, в рамках Єдиної європейської системи надання притулку, законодавча влада ЄС ще не повністю досягла мети, визначеної статтею 78(2)(a) ДФЄС, а саме єдиного статусу притулку для громадян третіх країн, чинного на всій території Європейського Союзу. Зокрема, законодавча влада ЄС на цьому етапі не встановили принципу, згідно з яким держави-члени зобов'язані автоматично визнавати рішення про надання статусу біженця, прийняті іншою державою-членом, а також не визначили детальних механізмів щодо впровадження такого принципу (рішення від 18 червня 2024 року, Bundesrepublika Deutschland (Наслідок рішення про надання статусу біженця), C-753/22, пункт 68).
Таким чином, на даному етапі розвитку законодавства ЄС держави-члени мають право вимагати, щоб визнання всіх прав, пов'язаних зі статусом біженця на їхній території, відбувалося шляхом прийняття їхніми компетентними органами нового рішення про надання статусу біженця (рішення від 18 червня 2024 року, Bundesrepublika Deutschland (Наслідки рішення про надання статусу біженця), C-753/22, пункт 69).
За цих обставин, доречно визначити, по-третє, чи, згідно з законодавством ЄС про міжнародний захист, рішення про надання статусу біженця, прийняте компетентним органом однієї держави-члена, може мати обов'язкову силу для цілей процедури екстрадиції, яка стосується відповідного біженця і проводиться компетентним органом іншої держави-члена за запитом третьої країни походження цього біженця, таким чином, щоб останній орган повинен був відмовити в екстрадиції цього біженця через наявність такого рішення.
У цьому контексті необхідно враховувати не лише положення Директив 2011/95 та 2013/32, на які посилається суд, що направив запит, у питанні для попереднього вирішення, а й усі відповідні положення законодавства ЄС, включаючи положення Хартії.
З метою надання вичерпної відповіді національному суду, який направив питання, Суд ЄС може вважати за необхідне розглянути положення законодавства ЄС, на які національний суд не послався у тексті свого питання (див. щодо цього рішення від 20 березня 1986 року, Tissier, 35/85, EU:C:1986:143, пункт 9, і від 2 березня 2023 року, PrivatBank and Others, C-78/21, EU:C:2023:137, пункт 35).
У зв’язку з цим, по-перше, відповідно до статті 1 Директиви 2013/32, "метою [цієї директиви] є встановлення спільних процедур для надання та позбавлення міжнародного захисту відповідно до Директиви [2011/95]".
Стаття 9 Директиви 2013/32 міститься у Розділі II, який стосується основних принципів та гарантій процедур міжнародного захисту. Стаття 9(1) цієї директиви гарантує особі, що звертається за міжнародним захистом, право залишатися на території відповідної держави-члена під час процедури розгляду її заяви. Стаття 9(2) цієї директиви дозволяє державам-членам робити виняток із цього права у випадках, передбачених цим положенням, включаючи, зокрема, екстрадицію заявника до третьої країни. Тоді така екстрадиція підпадає, відповідно до статті 9(3) цієї директиви, під умову, що компетентні органи цієї держави-члена повинні бути впевнені, що рішення про екстрадицію не призведе до прямого або непрямого видворення розшукуваної особи з порушенням міжнародних та зобов'язань ЄС цієї держави-члена.
Таким чином, з формулювання та структури статті 9 Директиви 2013/32, а також з її місця у загальній схемі цієї директиви, випливає, що, як зазначив Генеральний адвокат у пункті 77 свого висновку, ця стаття регулює лише випадки екстрадиції під час процедури розгляду заяви про міжнародний захист. Однак ця стаття не регулює ситуацію, що розглядається в основному провадженні, коли екстрадиція має відбутися після того, як такий захист вже був наданий державою-членом.
По-друге, стаття 21(1) Директиви 2011/95, яка розміщена у Розділі VII під назвою "Зміст міжнародного захисту", стосується зобов'язання держав-членів дотримуватися принципу невидворення відповідно до своїх міжнародних зобов'язань. Таким чином, це положення є конкретним вираженням принципу невидворення, який гарантується як фундаментальне право статтею 18 та статтею 19(2) Хартії, у поєднанні зі статтею 33 Женевської конвенції (див. щодо цього рішення від 22 листопада 2022 року, Staatssecretaris van Justitie en Veiligheid (Вилучення – Лікарський канабіс), C-69/21, EU:C:2022:913, пункт 55, і від 6 липня 2023 року, Bundesamt für Fremdenwesen und Asyl (Біженець, який вчинив тяжкий злочин), C-663/21, пункт 49).
Оскільки рішення держави-члена задовольнити запит про екстрадицію, виданий державою походження щодо громадянина третьої країни, такої як А., якій було надано статус біженця в іншій державі-члені відповідно до правил вторинного законодавства ЄС про міжнародний захист, мало б наслідком позбавлення цього громадянина третьої країни прав і пільг, викладених у Розділі VII Директиви 2011/95, слід зазначити, що процедура екстрадиції, проведена в першій державі-члені, передбачає застосування законодавства ЄС для цілей статті 51(1) (Сфера застосування) Хартії.
Відповідно, державний орган держави-члена, відповідальний за розгляд запиту про екстрадицію від третьої країни щодо громадянина третьої країни, якому було надано статус біженця в іншій державі-члені, повинен повністю поважати фундаментальні права, закріплені Хартією, зокрема ті, що гарантуються статтею 18 (Право на притулок) та статтею 19(2) (Захист у випадку переміщення, видворення або екстрадиції).
Таким чином, необхідно визначити, чи стаття 21(1) Директиви 2011/95, у поєднанні зі статтями 18 та 19(2) Хартії, перешкоджає екстрадиції за таких обставин, як ті, що розглядаються в основному провадженні.
У цьому зв'язку слід зазначити насамперед, що компетентний орган держави-члена, до якої звернено запит про екстрадицію, не може дозволити екстрадицію до третьої країни громадянина цієї третьої країни, якому було надано статус біженця іншою державою-членом, якщо така екстрадиція суперечить статті 21(1) Директиви 2011/95, у поєднанні зі статтями 18 та 19(2) Хартії.
Що стосується останніх положень, то, по-перше, відповідно до статті 18 Хартії, "право на притулок гарантується з належним дотриманням положень [Женевської конвенції], [Протоколу щодо статусу біженців] та відповідно до [Договору про Європейський Союз] і [Договору про функціонування Європейського Союзу]".
Згідно з прецедентною практикою Суду ЄС, держави-члени зобов'язані гарантувати заявникам та особам, яким надається міжнародний захист, ефективне користування правом, закріпленим у цьому положенні (див. щодо цього рішення від 22 червня 2023 року, Комісія проти Угорщини (Декларація про наміри до подання заяви про надання притулку), C-823/21, EU:C:2023:504, пункт 52).
Як зазначив Генеральний адвокат у пункті 47 свого висновку, доки розшукувана особа відповідає критеріям визнання біженцем відповідно до статті 2(d) Директиви 2011/95 та статті 1(А) Женевської конвенції, екстрадиція такої особи до її третьої країни походження матиме наслідком позбавлення її можливості ефективно користуватися правом, наданим їй статтею 18 Хартії. Таким чином, доки ця особа кваліфікується як біженець, стаття 18 Хартії перешкоджає її екстрадиції до третьої країни, з якої вона втекла і і в якій він або вона ризикує стати жертвою переслідувань.
У цій справі це означає, що доки існує ризик того, що А. може зазнати політичних переслідувань (через які йому було надано статус біженця італійською владою) у його третій країні походження, яка подала запит про екстрадицію, екстрадиція А. до цієї третьої країни повинна бути виключена відповідно до статті 18 Хартії.
У цьому зв'язку той факт, що кримінальне переслідування, за яким вимагається екстрадиція А., базується на фактах, відмінних від цього переслідування, не є достатнім для виключення такого ризику.
По-друге, стаття 19(2) Хартії абсолютно забороняє видачу особи до держави, де їй загрожує реальний ризик застосування смертної кари, катувань або інших нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження або покарання (див. щодо цього рішення від 6 липня 2023 року, Bundesamt für Fremdenwesen und Asyl (Біженець, який скоїв тяжкий злочин), C-663/21, пункт 36 та наведену прецедентну практику).
Таким чином, якщо особа, екстрадиція якої вимагається, посилається на реальний ризик нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження у разі екстрадиції, запитувана держава-член, повинна переконатися, перш ніж здійснити таку екстрадицію, що екстрадиція не завдасть шкоди правам, зазначеним у статті 19(2) Хартії (рішення від 6 вересня 2016 року, Petruhhin, C-182/15, пункт 60, і від 2 квітня 2020 року, ruska federacija, C-897/19 PPU, пункт 64).
З цією метою держава-член, відповідно до статті 4 Хартії, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження або покарання, не може обмежуватися лише врахуванням заяв запитуючої третьої країни або приєднання цієї країни до міжнародних договорів, що гарантують, в принципі, повагу до фундаментальних прав. Компетентний орган держави-члена, до якої звернено запит, повинен покладатися під час такої перевірки на інформацію, яка є об'єктивною, достовірною, конкретною та належним чином оновленою. Така інформація може бути отримана, зокрема, з рішень міжнародних судів, таких як рішення Європейського суду з прав людини, рішення судів запитуючої третьої країни, а також рішення, звіти та інші документи, вироблені органами Ради Європи або під егідою Організації Об'єднаних Націй (рішення від 6 вересня 2016 року, Petruhhin, C-182/15, пункти 55-59, і від 2 квітня 2020 року, ruska federacija, C-897/19 PPU, пункт 65).
Для цілей оцінки ризику порушення статті 21(1) Директиви 2011/95 та статей 18 і 19(2) Хартії, факт того, що інша держава-член надала розшукуваній особі статус біженця відповідно до Директив 2011/95 та 2013/32, є особливо вагомим доказом, який компетентний орган держави-члена, до якої звернено запит, повинен враховувати. Таким чином, рішення про надання статусу біженця повинно привести цей орган до відмови в екстрадиції відповідно до цих положень, за умови, що цей статус біженця не було скасовано або відкликано державою-членом, яка його надала.
Єдина європейська система надання притулку, яка включає спільні критерії для визначення осіб, що справді потребують міжнародного захисту, як зазначено у вступному абзаці 12 Директиви 2011/95, базується на принципі взаємної довіри, відповідно до якого, за виключенням виняткових обставин, слід вважати, що поводження з заявниками на міжнародний захист у кожній державі-члені відповідає вимогам законодавства ЄС, включаючи вимоги Хартії, Женевської конвенції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (див. щодо цього рішення від 21 грудня 2011 року, N.S. та інші, C-411/10 і C-493/10, пункти 78-80, і від 19 березня 2019 року, Ibrahim та інші, C-297/17, C-318/17, C-319/17 і C-438/17, пункти 84 і 85).
Крім того, як зазначено в пункті 42 цього рішення, держава-член, яка визнала громадянина третьої країни або особу без громадянства біженцем, може відповідно до статті 14 Директиви 2011/95, у поєднанні зі статтями 44 і 45 Директиви 2013/32, скасувати або відкликати цей статус біженця, зокрема, якщо виявиться, що він або вона більше не є біженцем відповідно до статті 11 Директиви
Проте, ці положення та процедури, яку вони встановлюють, можна було б обійти, якби держава-член, до якої звернено запит про екстрадицію, могла екстрадувати громадянина третьої країни, якому було надано статус біженця іншою державою-членом відповідно до цих директив, до його країни походження, оскільки de facto така екстрадиція фактично припинила б цей статус і позбавила б відповідну особу можливості ефективно користуватися захистом, передбаченим статтею 18 Хартії, правами та перевагами, передбаченими Розділом VII Директиви 2011/95, та гарантіями, викладеними в статті 45 Директиви 2013/32.
З огляду на важливість такого рішення про надання статусу біженця для оцінки запиту про екстрадицію з країни походження особи, яка має статус біженця, слід визнати, як зазначив Генеральний адвокат у пункті 112 свого висновку, що на основі принципу щирої співпраці (principle of sincere cooperation), викладеного в першому підпункті статті 4(3) ДЄС, згідно з яким Європейський Союз і держави-члени повинні, при повній взаємній повазі, допомагати один одному у виконанні завдань, що випливають з Договорів (рішення від 6 вересня 2016 року, Petruhhin, C-182/15, пункт 42), і які конкретно виражені в статті 36 Директиви 2011/95 та статті 49 Директиви 2013/32, компетентний орган запитуваної держави-члена повинен якнайшвидше розпочати обмін інформацією з органом іншої держави-члена, яка надала особі, стосовно якої розглядається питання про екстрадицію, статус біженця. На цій підставі компетентний орган запитуваної держави-члена зобов'язаний повідомити державу-члена, яка надала особі, стосовно якої розглядається питання про екстрадицію, статус біженця про запит про екстрадицію щодо цієї особи, направити йому свою думку щодо цього запиту та отримати від нього протягом розумного строку як інформацію, що міститься в його розпорядженні, яка призвела до надання статусу біженця, так і його рішення про те, чи потрібно скасовувати або відкликати статус біженця цієї особи.
Цей обмін інформацією має на меті надати компетентному органу держави-члена, до якої звернено запит про екстрадицію, всебічну картину, необхідну для проведення перевірок, передбачених статтями 18 та 19(2) Хартії.
Більше того, такий обмін інформацією також надає компетентному органу іншої держави-члена можливість, за наявності достатніх підстав, скасувати або позбавити особу статусу біженця відповідно до статті 14 Директиви 2011/95, з повним дотриманням гарантій, викладених у статті 45 Директиви 2013/32.
Таким чином, Суд ЄС чітко визначив, що запитувана країна, зобов'язана співпрацювати з країною, яка надала статус біженця. Ця співпраця має полягати в обміні інформацією щодо підстав надання статусу біженця та його актуальності на момент розгляду питання про екстрадицію.
Обмін такою інформацією з боку запитуваної країни, може призвести до перегляду статусу біженця у країні, яка його надала. Тому, важливо, щоб особа, якій надано статус біженця, була залучена до цієї процедури перегляду та мала всі необхідні права для ефективного захисту своїх інтересів.
Виходячи з вищезазначеного, екстрадиція не буде суперечити законодавству ЄС лише за таких умов:
- якщо компетентний орган держави-члена, яка надала розшукуваній особі статус біженця, вирішить скасувати або відкликати цей статус на підставі статті 14 Директиви 2011/95, та
- якщо компетентний орган держави-члена, до якої звернено запит про екстрадицію, дійде висновку, що ця особа не є або більше не є біженцем і їй не загрожує серйозний ризик застосування смертної кари, катувань або інших нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження або покарання у разі її екстрадиції до держави, що подала запит.
У світлі всіх вищевикладених міркувань, відповідь на поставлене питання полягає в тому, що статтю 21(1) Директиви 2011/95, у поєднанні зі статтями 18 та 19(2) Хартії, слід тлумачити таким чином: якщо громадянин третьої країни, який отримав статус біженця в одній державі-члені ЄС, є суб’єктом запиту про екстрадицію з його країни походження в іншій державі-члені ЄС, на території якої він або вона проживає, держава-член, до якої звернено запит (запитувана держава), не може дозволити екстрадицію, якщо вона не розпочала обмін інформацією з органом, який надав розшукуваній особі статус біженця, за умови, що цей статус не був скасований цим органом.
На цих підставах Суд ЄС постановив:
Стаття 21(1) Директиви 2011/95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року про стандарти визначення громадян третіх країн або осіб без громадянства як осіб, що користуються міжнародним захистом, про єдиний статус біженців або осіб, що мають право на додатковий захист (subsidiary protection), і щодо змісту наданого захисту, у поєднанні зі статтями 18 та 19(2) Хартії основних прав Європейського Союзу,
слід тлумачити таким чином, що якщо громадянин третьої країни, якому надано статус біженця в одній державі-члені ЄС, є суб’єктом запиту про екстрадицію з боку його/її країни походження в іншій державі-члені ЄС, на території якої він/вона проживає, запитувана держава-член не може дозволити екстрадицію, якщо вона не ініціювала обмін інформацією з органом, який надав особі статус біженця, і якщо цей статус не був скасований цим органом.
[1] URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pro_sud/rishennya_obedn_palati_kgs_vs/2023_11_03_918_686_21.
[2] URL: (25) Дроздов О., Дроздова О. Практика Суду Справедливості ЄС як джерело кримінального процесуального права України: проблеми та перспективи | Oleksandr Drozdov - Academia.edu.
[3] URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_Sud_ES_01_2024.pdf.
[4] URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1405157/.
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
