На розгляді парламенту знаходиться законопроект №2033а «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок).
В обґрунтуванні щодо внесення вказаного законопроекту звучать такі фрази: «беручи до уваги численні повідомлення правозахисників і правозахисних організацій про випадки відбування покарання особами, яких було засуджено за тяжкі та особливо тяжкі злочини без належних, достатніх і переконливих доказів їхньої винуватості», «заради забезпечення таким особам права на правосудний вирок та відновлення прав таких осіб», тощо.
Так, згідно ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
ЄСПЛ, розглядаючи справи за скаргами. громадян проти відповідних держав щодо невідповідності судових рішень держав вимогам Конвенції неодноразово у своїх рішеннях, в тому числі і проти України[1], наголошував на важливості дотримання принципу верховенства права.
Верховенство права - це фундаментальний правовий принцип і правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом.
Одним із основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res julicat, тобто принципу остаточності рішення, неприпустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи[2].
І з цього приводу практика ЄСПЛ складується так, що право сторони на суд було б абсолютно примарним, якби внутрішнє законодавство Договірних Сторін передбачало б можливість скасування остаточного рішення.
Про те, що у справах, за якими злочинці засуджені за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів, є не тільки засуджені, які на думку авторів законопроекту та правозахисників дуже страждають, але і потерпілі, які втратили від рук злочинців вбитими своїх рідних та близьких, були покалічені, зґвалтовані, пограбовані, тощо забувають.
Вважаю, що мало хто із авторів законопроекту бачив хоча б які матеріали кримінальних справ з жахливими фототаблицями та вислуховував в судовому засіданні потерпілих.
Хочу поділитися своїм баченням цієї проблеми яка може виникнути з прийняттям відповідного закону.
По-перше, цікавість для правозахисників чомусь становить декілька засуджених до довічного позбавлення волі і причому ця цікавість не випадкова. Активно мусується тема звільнення нібито «безпідставно засуджених» Олександра Рафальского (який в теперішній час вже помер) та Володимира Панасенко.
Наприклад, одним із авторів законопроекту № 2033а, розміщеного на сайті Верховної Ради, в розділі «Ініціатор(и) законопроекту: Авторський колектив» можна побачити громадянського активіста Панасенко Тетяну Володимирівну [3]. За інформацією, розміщеною раніше в засобах масової інформації, це дочка засудженого до довічного позбавлення волі Володимира Панасенка, раніше відомого львівського «авторитету» на прізвисько «Десант». Дуже цікаво дізнатися про те, хто ж таки пише проекти змін до Кримінального процесуального кодексу України і тут вже виникає питання чи буде цей закон справедливим, та чи враховується конфлікт інтересів!
Не дивлячись на зауваження про те, що випадки безпідставного призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі трапляються дуже часто, це твердження не обґрунтоване, нічим не підтверджене і взагалі ця тема активно просувається задля звільнення певних осіб. Називаються прізвища конкретних осіб, активісти публікують частину матеріалів, які на їхню думку вказують на незаконність засудження. Річ іде про декілька осіб, близькі яких не зупиняються перед використанням будь яких засобів, аби добитись звільнення своїх рідних чи хоча б пом’якшення їм покарання. При цьому їм байдуже, що у разі прийняття такого закону можуть вийти на волю жахливі вбивці (для того, хто не розуміє в чому річ пояснюю, що довічне позбавлення волі зазвичай призначають за вбивство 2 чи більше осіб, от і робіть висновки самі).
По друге, майже кожен засуджений позбавлення волі вважає застосовану до нього міру покарання завеликою та бажає вийти на волю. Тим більше таке бажання виникає у засуджених до довічного позбавлення волі і такі заклики правозахисників та політиків розпалюють в них це бажання ще більше, крім того, злочинці, які ще не засуджені чи не зловлені, розуміють, що вирок суду завжди можна поставити під сумнів, завдяки таким бездумним законопроектам. Так, відвідуючи установи виконання покарань для розгляду питань про УДЗ, про заміну не відбутої частини покарання на більш м’яке, розгляд питань приведення вироків у відповідність тощо постійно приходилося спілкуватись з особами засудженими до різних строків позбавлення волі, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.
Тож уявіть собі коли розмовляєш із засудженими, то виявляється, що серед них немає винних взагалі. Дуже мало осіб, які відбуваючи покарання дійсно усвідомлюють, що вони вчинили злочин, щиросердо каються та дійсно визнають свою вину. Так, в судовому засідання багато осіб заявляють про визнання провини, щиросерде каяття, але в переважній більшості це робиться для того, щоб зменшити собі покарання, оскільки з’явлення із зізнанням, щиросерде каяття, згідно ст. 66 КК України є обставинами, які пом’якшують покарання. Але в більшості своїй засуджені шукають виправдування своїм злочинам, це і із-за бажання людини вигородити себе, уникнути відповідальності, вгамувати свою совість особа готова перекласти відповідальність на кого завгодно, аби самому не відповідати за злочин, або людина і визнає, що вчинила злочин однак намагається пояснити, чому вона так зробила та зазвичай людину турбує, що про нього подумають оточуючі, як вони сприймуть його проступок і звісно злочинцю хочеться знайти виправдання своїм діям.
Злочинці таким чином намагаються або взагалі виставити себе невинним у скоєнні злочину, або звинуватити когось іншого, перекласти частину провини на когось іншого, або дати логічне пояснення своїм діям. В теперішній час, в тренді поливання брудом правоохоронні органи та судову систему, і тому один із способів показати себе невинним у скоєнні злочину, це звинуватити поліцейських чи суддів у винесенні несправедливих, упереджених вироків.
До того ж людина видумує якесь виправдування своїм діям, сама починає вірити в таку легенду і вимагає, щоб повірили усі оточуючи. При цьому увага приділяється дрібницям, помилкам інших осіб, зловживанням правоохоронців, якимось деталям. Так, те, що одяг обвинуваченого був у крові жертви це так, це випадковість, відбитки пальців рук на зброї це непорозуміння, а ось тек, що міліціонери допустили неточність в протоколі огляду місця події, помилились у часі це вже катастрофа і підстава для звільнення.
Спробую навести приклад.
Так, випадок із практики: чоловік з дружиною із самого ранку вживали спиртні напої, святкували день народження. Коли пиятика закінчилася між ними виникла сварка в ході якої чоловік наніс дружині декілька ножових ударів. При чому два у груди два у спину, був затриманий на місці злочину, купа свідків. Але ж на суді взагалі не визнавав своєї провини та пояснював, що ножові поранення вона спричинила собі сама. На запитання як вона нанесла собі ножові поранення у спину пояснював, що приловчилась))). Однак, на думку цього вбивці, винні у всьому міліонери, які його затримали, слідчий, який довів його провину та кат-суддя, що його засудив за скоєння вбивства.
Втретє, якщо вже іде річ про зловживання правоохоронців і суддів, наслідком чого явилось засудження певних осіб до довічного позбавлення волі і робиться наголос на порушеннях під час досудового розслідування та суду то суспільство повинно знати в чому саме обвинувачувались ці особи, за скоєння яких злочинів вони засуджені та якими доказами досудове слідство і суд обґрунтовували свої висновки про винуватість особи і які ж порушення допустило слідство, якщо воно було.
Так при просуванні законопроекту №2033а постійно звучать прізвища деяких нібито «незаконно засуджених» осіб і ми чуємо тільки їхню точку зору. В красках розповідається про порушення на досудовому слідстві та у суді. При цьому правозахисники чомусь забувають повідомити про те, що Олександр Рафальский та його спільники засуджені за вбивство п’яти осіб, яких вбивали задля заволодіння їхнім житлом. Трупи загиблих розтинали. Володимир Панасенко та його спільники засуджені за організацію підриву конкурента, внаслідок якого загинула випадкова прохожа, чотирнадцяти річна дівчинка. Якщо почитати статті у пресі, які публікувались під час досудового розслідування та суду, то від подробиць волосся стає дибки, але уявіть собі, що б люди відчували, коли прочитали б вирок суду, який набрав законної сили, коли б побачили на власні очі, що відбувалось з потерпілими, почули змістовний та обґрунтований доклад про винесений вирок. Але ж сторона обвинувачення мовчить. Це суттєвий пробіл в роботі судових та правоохоронних органів, які повинні висвітлити цю ситуацію з іншої сторони, відстоювати правомірність та законність винесеного вироку, відстоювати честь мундиру.
Вже після цього суспільство повинно визначитись, чи так вже вкрай необхідно переглядати, наприклад, вирок щодо злочинця, який засуджений за вбивство чотирьох осіб, з особливою жорстокістю та з корисливих мотивів, з наступним розтином трупів загиблих, тільки тому, що міліціонери при складанні процесуальних документів помилились з датами.
Я не берусь захищати правоохоронців, які вчинять посадові злочини, а щодо злочинців, ким би вони не були висновок один: «злочинець повинен сидіти у тюрмі». Якщо правоохоронці перевищують свої повноваження і вчиняють посадові злочини то вони повинні за них відповідати.
Однак суспільство повинно знати про всі сторони події. В США, наприклад, якщо злочинець звільняється із тюрми та поселяється до якогось кварталу, то відповідні служби повідомляють мешканців цього кварталу про те, що рядом з ними оселився колишній злочинець, вивішують відповідні оголошення, фотографії і це не розцінюється як втручання в особисте життя колишнього злочинця оскільки інтереси законослухняних громадян, їх безпека це найвища цінність.
Вважаю, що і наші люди мають право знати всю правду про злочинців, про те, які і ким готуються законопроекти щодо звільнення чи перегляду вироків найжорстокішим злочинцям, вбивцям, повинно бачити всю правду і вже самі люди мають зробити висновок, що їм дорожче чи життя і здоров’я своїх близьких, їхня безпека чи примарні фантазії про порушення прав «бідних, нещасних довічно засуджених осіб»!
[1] «Svitlana Naumenko v. Ukraine»від 09.11.2004
[2] Практика Європейського суду з прав людини, Київ, 2014 рік, Тудаш Т.І. стор. 221
[3] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55494
Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.
Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.
