Дмитро Луспеник,
секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, секретар Пленуму Верховного Суду, к. ю. н., доцент кафедри цивільного процесу,
спеціально для
«Судово-юридичної газети»
Конституційна реформа у сфері правосуддя та подальше реформування цивільного процесуального законодавства мали на меті підвищення ефективності цивільного судочинства й приведення його у відповідність до міжнародних стандартів справедливого правосуддя, наслідком чого стали суттєві зміни законодавчого регулювання класичних процедур цивільного судочинства, а також введення нових інститутів цивільного процесуального права. З огляду на це виключне значення для імплементації європейських правових цінностей має зміна парадигми цивільного процесу з його орієнтацією на ефективність цивільного судочинства, що відбивається у формулюванні завдання цивільного судочинства, яким мають керуватися як суд, так і учасники цивільного процесу, і яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України).
З 15 грудня 2017 р. набрали чинності зміни до ЦПК України. По суті, цивільний процесуальний закон викладено в новій редакції, при цьому його суттєво і докорінно змінено. З цього часу суди застосовують нові процесуальні норми. Отже, є підстава попередньо проаналізувати, які саме і як новели цивільного процесу вплинули на судову практику.
Звертає на себе увагу оновлений каталог основних засад (принципів) цивільного судочинства, в якому особливе місце посідає основоположний принцип верховенства права. У судовій практиці верховенство права має стати універсальним стандартом, тобто геномом судового правотлумачення та правозастосування. Визнання верховенства права принципом цивільного судочинства не має суто декларативного характеру, як може здатися на перший погляд, зважаючи на відсутність у ЦПК України норми, яка б прямо тлумачила його зміст. Насправді вказівка на те, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ч. 1 ст. 10 ЦПК України), відсилає нас до необхідності тлумачення цього принципу в контексті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі — ЄКПЛ) і практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), які судам слід застосовувати при розгляді справ як джерело права відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України.
Така інтерпретація вищенаведеного положення законодавства дозволяє суддям під час розгляду та вирішення справи вирватися з лещат формальної законності як суворої відповідності букві закону і тлумачити закон та вирішувати конкретну справу з точки зору сутнісних вимог верховенства права, таких як правова визначеність, пропорційність, пріоритетність прав людини тощо. Йдеться не про виключно догматичні положення, а про зміну способу суддівського мислення, приклади чого ми вже сьогодні можемо бачити у практиці Верховного Суду, який повсякчас при розгляді та вирішенні справ інтерпретує ті чи інші положення вітчизняного законодавства крізь призму природноправових підходів, відбитих у ЄКПЛ та практиці ЄСПЛ.
Кілька слів варто сказати про ключові зміни, що стосуються інституту судової юрисдикції, найважливішими з яких можна вважати запровадження уніфікованого підходу до визначення видів юрисдикції у всіх процесуальних кодексах з точки зору застосування єдиних критеріїв її поділу, а також введення механізму вирішення конфлікту юрисдикції. У контексті конституційних змін відбулася модифікація судової юрисдикції, а саме зміна її моделі із необмеженої на обмежену шляхом запровадження двох процесуальних фільтрів: а) зміна меж цивільної юрисдикції шляхом прямої вказівки на юридичний спір та поширення юрисдикції на інші справи лише у встановлених законом випадках; б) введення можливості обов’язкового досудового порядку врегулювання спору. Поняття «юридичний спір», що є визначальним для конституційної регламентації сфери судової юрисдикції, має тлумачитися з урахуванням позицій ЄСПЛ.
Розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикцій завжди було одним із найскладніших питань правозастосування, що часто призводило до конфліктів юрисдикції. Сутність останніх зводилася до того, що певні категорії справ розглядалися судами різної юрисдикції, адже кожен із них вважав, що саме під його юрисдикцію підпадає зазначена категорія справ, або коли жоден із судів не вважав справу такою, що підпадає під його юрисдикцію, і, як наслідок, відповідні справи взагалі не розглядалися жодним із судів. Яскравою ілюстрацією другого випадку є справа Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine (no. 37878/02, 28 February 2008), коли через те, що національні суди не могли визначитися з юрисдикційною належністю справи, особа взагалі була позбавлена права на доступ до суду.
Саме для уникнення подібних ситуацій було введено досить дієвий засіб подолання таких конфліктів, що закріплений у ч. 6 ст. 403 ЦПК України, відповідно до якої у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ця процедура покликана забезпечити єдність судової практики на найвищому рівні з метою недопущення різного тлумачення правил юрисдикції на рівні Касаційного цивільного суду, Касаційного адміністративного суду, Касаційного господарського суду, а також Касаційного кримінального суду.
Незважаючи на досить нетривалий період роботи Верховного Суду, Великою Палатою розглянуто досить велику кількість касаційних скарг, що стосуються питань судової юрисдикції. Варто визнати, що вказаний механізм вирішення конфліктів юрисдикції є ефективним та сприяє єдності судової практики.
Ще одним дискусійним питанням, що заслуговує на окрему увагу, є зловживання процесуальними правами та відповідальність за них. Проблема добросовісності учасників судового провадження до набрання чинності новою редакцією ЦПК України поставала дуже гостро, адже за відсутності будь-яких законодавчо закріплених засобів реагування суду на зловживання процесуальними правами вплинути на поведінку учасників справи та їх представників було вкрай важко. Наразі у суддівському арсеналі з’явилось кілька дієвих процесуальних механізмів протидії зловживанню процесуальними правами, а саме: повернення або залишення без розгляду скарги, заяви, клопотання у випадку, якщо їх подання містить ознаки зловживання правом (ч. 3 ст. 44 ЦПК); застосування інституту забезпечення судових витрат (ч. 4 ст. 135 ЦПК); врахування факту зловживання процесуальними правами при розподілі судових витрат (п. 3 ч. 3, ч. 9 ст. 141 ЦПК); стягнення штрафу (п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 148 ЦПК); постановлення окремої ухвали щодо адвоката або прокурора із подальшим її надсиланням до органу, до повноважень якого належить притягнення вказаних осіб до дисциплінарної відповідальності (ч. 2, 6 ст. 262 ЦПК) тощо.
Таким чином, наразі судді мають повноваження щодо застосування вказаних заходів з метою забезпечення ефективності захисту прав, свобод та інтересів учасників справи, тому чинити перешкоди у здійсненні правосуддя та затягувати строки розгляду справи недобросовісним учасникам справи та їх представникам, безперечно, стало значно складніше. Інколи лунають зауваження щодо непритаманності цивільному процесуальному праву інституту штрафу, проте, на нашу думку, у даному випадку з точки зору принципу пропорційності перевагу необхідно надати публічному інтересу в забезпеченні ефективності судочинства, а не приватним інтересами особи, що допускає недобросовісну поведінку. З цієї точки зору вважаємо штраф ефективним засобом протидії процесуальним зловживанням, застосування якого, однак, має використовуватися суддею у кожному конкретному випадку з належним мотивуванням.
Чинний ЦПК України надає суду та учасникам цивільного судочинства більш тривалі строки для вчинення процесуальних дій. Це зумовлено об’єктивною необхідністю, адже строки за попередньою редакцією ЦПК були завідомо менші порівняно з реальними строками, необхідними для вчинення тих чи інших дій. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що наразі одним із завдань цивільного судочинства визнається своєчасність розгляду справи (ч. 1 ст. 2 ЦПК), а розумності строків розгляду справи судом надано статус однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства (п. 10 ч. 3 ст. 2 ЦПК). Крім того, розумність строків визнається вимогою, якій мають відповідати процесуальні строки, які надаються учасникам справи судом для вчинення процесуальних дій (ст. 121 ЦПК). Як видно, розумність є ключовою вимогою як до службових, так і до процесуальних строків у цивільному судочинстві, а її оцінка має відбуватися з урахуванням положень п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.
ЄСПЛ виходить із того, що розумність строків судового розгляду має бути оцінена у кожному конкретному випадку, виходячи з обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як: 1) складність справи; 2) поведінка заявника; 3) поведінка державних органів; 4) важливість для заявника питання, що розглядається судом (Frydlender v. France [GC], no. 30979/96, §43, ECHR 2000-VII). Варто зауважити, що відтепер вчинення дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи або виконанню судового рішення, визнається зловживанням процесуальними правами (п. 1 ч. 2 ст. 44 ЦПК), за що можуть бути застосовані відповідні заходи процесуального примусу. Це законодавче положення покликане здійснювати превентивну функцію щодо попередження випадків умисного затягування розгляду справи з боку учасників справи та їх представників, а також використовується для припинення відповідних зловживань.
Поряд з цим, не можна говорити, що Україна повною мірою виконує свої міжнародні зобов’язання у частині гарантування особам права на розгляд справи та виконання судових рішень упродовж розумного строку. Так, досі невиконаним з точки зору впровадження загальних ефективних засобів захисту права на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку залишається пілотне рішення ЄСПЛ у справі Yuriy Nikolaevich Ivanov v. Ukraine (no. 40450/04, 15 October 2009), а також рішення ЄСПЛ у справі Burmych and Others v. Ukraine (no. 46852/13, 12 October 2017), де в одне провадження було об’єднано більше дванадцяти тисяч справ проти України щодо невиконання або несвоєчасного виконання Україною судових рішень, за якими боржником є держава. У зв’язку з цим, на наш погляд, на рівні національного законодавства найближчим часом мають бути впроваджені превентивні та компенсаторні засоби захисту права особи на розгляд справи та виконання судового рішення в розумний строк, що відповідають вимогам п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ.
На особливу увагу серед новел ЦПК України заслуговує процедура врегулювання спору за участю судді (ст. 201–205 ЦПК). Введення цього інституту стало першим кроком до запровадження примирних процедур у вітчизняному цивільному судочинстві відповідно до вимог, що висуваються до України міжнародним співтовариством. Законодавець, по суті, прямо наділяє суддів функцією сприяння у врегулюванні спору між сторонами на різних стадіях судового провадження, що прямо випливає з положень ЦПК України (п. 2 ч. 5 ст. 12, ст. 201–205, ч. 5 ст. 211 ЦПК).
Слід зауважити, що на практиці імплементація нового інституту зустрічає супротив деяких суддів, які вбачають у такій процедурі певні ризики для себе, пов’язані з відсутністю необхідних навичок мирного врегулювання спору, конфіденційністю процедури та нечіткістю законодавства, яке, з одного боку, забороняє суддям надавати сторонам будь-які юридичні поради та рекомендації під час проведення цієї процедури (ч. 6 ст. 203 ЦПК), а з іншого — надає судді досить широкі повноваження, зокрема право з’ясовувати предмет та підстави позову, роз’яснювати сторонам предмет доказування у справі і навіть пропонувати можливі шляхи мирного врегулювання спору (ч. 4–5 ст. 203 ЦПК).
Крім того, варто уважно ставитися до випадків зловживання сторонами правом скористатися зазначеною процедурою, коли одна зі сторін прагне врегулювати спір мирним шляхом, а інша дає згоду на проведення процедури лише з метою затягування розгляду справи. У таких випадках, безперечно, врегулювання спору за участю судді має бути припинене відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 204 ЦПК. На наш погляд, незважаючи на певний скептицизм, введення зазначеної процедури слід оцінити позитивно, адже вона розширює процесуальні можливості сторін щодо більш швидкого та ефективного врегулювання спору. Проте вказаний захід має розглядатися лише як перший крок для розбудови ефективних механізмів альтернативного вирішення цивільно-правових спорів. Подальшими кроками у цьому напрямі має стати законодавча регламентація медіації, що визнається найбільш ефективним консенсуальним способом вирішення спорів у всьому світі, а також розробка конкретних механізмів інтеграції та взаємодії інституту медіації з цивільним судочинством з метою розвантаження судової системи.
Суттєві зміни торкнулися системи цивільного судочинства з точки зору її структурно-функціональної характеристики та модифікації окремих проваджень і процедур. Серед найбільш суттєвих новел варто згадати диверсифікацію позовного провадження на спрощений та загальний порядок, подальше спрощення наказного провадження, посилення значення підготовчого провадження у структурі цивільного судочинства, модернізацію апеляційного та касаційного проваджень тощо. Зміни, що відбулися, на наш погляд, цілком відповідають найкращим практикам у сфері цивільного судочинства в європейському регіоні та покликані забезпечити відповідність вітчизняних механізмів захисту порушених, невизнаних та оспорюваних прав, свобод і інтересів міжнародним стандартам справедливого судочинства.
Загальновизнано, що наразі однією з найбільш потужних загальносвітових тенденцій у сфері цивільного судочинства є його спрощення. З цією метою новий ЦПК України передбачив спрощене позовне провадження, що розраховане на малозначні справи та характеризується усіченою процедурою (відсутність підготовчого засідання та судових дебатів, можливість розгляду справи без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами тощо), прискореними строками розгляду справ та обмеженням можливості касаційного оскарження судових рішень у малозначних спорах. Проте, як свідчить практика, суди нижчих інстанцій мають труднощі при кваліфікації справ як малозначних. Загальні правила щодо визначення малозначності спорів містяться у ч. 4, 6 ст. 19, ст. 274 ЦПК. Поряд з цим, окрім формальних критеріїв малозначності спору, вбачається, що суддя при вирішенні питання про те, у спрощеному чи загальному позовному провадженні має розглядатися справа, має виходити з принципу пропорційності, що наділяє суддю дискреційними повноваженнями щодо визначення порядку здійснення провадження у справі, враховуючи завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними та публічними інтересами, особливості предмету спору, ціну позову, складність справи, значення розгляду справи для сторін тощо (ст. 11 ЦПК).
Ще одним спрощеним провадженням цивільного судочинства є наказне провадження, що також зазнало важливих змін. Передусім слід звернути увагу на розширення переліку вимог, за якими може бути виданий судовий наказ за рахунок введення ще однієї вимоги за аліментними зобов’язаннями щодо дітей (п. 4 ч. 1 ст. 161 ЦПК) і можливості стягнення з юридичної особи або фізичної особи-підприємця заборгованості за договором, укладеним у письмовій формі, якщо сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п. 7 ч. 1 ст. 161 ЦПК). Введення останньої вимоги пов’язане з тим, що наказне провадження за своєю природою спрямоване, передусім, на стягнення заборгованості за письмовими безспірними правочинами, і саме з таких підстав відбувається видача судового наказу у більшості європейських держав (Австрія, Італія, Німеччина, Франція тощо). Аналогічна ідея закладалася законодавцем і у ЦПК 2004 р., проте внаслідок змін у 2010 р. така підстава для видачі судового наказу, як «вимога, що ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі», була безпідставно виключена з тексту ЦПК. Отже, наразі ми можемо говорити про повернення наказному провадженню іманентно притаманних йому функцій.
У цьому контексті варто зупинитися, принаймні, ще на двох моментах. По-перше, процедура наказного провадження стала альтернативною спрощеному провадженню, адже відтепер особа за наявності вимог, визначених у ч. 1 ст. 161 ЦПК, вправі самостійно обрати, в якому вигляді провадження розглядатиметься її справа — наказному чи спрощеному позовному. По-друге, сама процедура видачі судового наказу та його скасування стала більш спрощеною. Зокрема, відтепер відсутня стадія відкриття наказного провадження, натомість у разі подання заяви про видачу судового наказу суд має виключно два повноваження: видати судовий наказ (ст. 167 ЦПК) або відмовити у його видачі (ст. 165 ЦПК). Що стосується процедури скасування судового наказу, то наразі суд розглядає заяву про скасування судового наказу без проведення судового засідання та у скорочені строки, маючи за результатами її розгляду лише два повноваження: 1) повернути вказану заяву, якщо вона не відповідає вимогам щодо форми та змісту чи пропущений строк її подачі (ч. 6 ст. 170, ч. 2 ст. 171 ЦПК) та 2) скасувати судовий наказ (ч. 3 ст. 171 ЦПК).
Разом з тим, додаткові гарантії надаються стягувачу у справах за аліментними зобов’язаннями відповідно до вимог, закріплених у п. 4, 5 ч. 1 ст. 161 ЦПК, адже за такими вимогами подача заяви про скасування судового наказу не допускається (ч. 1 ст. 170 ЦПК). Натомість боржник може звернутися із заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами, якщо останні мали місце, а у випадку видачі наказу за п. 4 ч. 1 ст. 161 ЦПК також із позовом про зменшення розміру аліментів. Зазначені виключення є вкрай важливими та дієвими, адже дозволяють максимально швидко отримати судовий присуд щодо стягнення аліментів, що характеризується більшою стабільністю, адже не може бути скасований у спрощеному порядку, на відміну від судових наказів, виданих за іншими вимогами.
Варто звернути увагу і на зміну підходу до розуміння сутності підготовчого провадження: якщо раніше ця стадія цивільного процесу сприймалася деякими суддями та учасниками цивільного судочинства як зайва формальність, то наразі спостерігається інституційне посилення ролі цієї стадії за рахунок того, що саме під час неї здійснюється концентрація процесуального матеріалу з метою підготовки до швидкого та ефективного розгляду справи по суті. Досягненню зазначеної мети сприяють вимога обов’язковості проведення підготовчого засідання у справах, що розглядаються за правилами загального позовного провадження (ч. 1 ст. 196 ЦПК); регламентація процедури обміну заявами по суті справи (ст. ст. 178-181 ЦПК), що є аналогом поширеної у зарубіжних правопорядках так званої процедури обміну змагальними паперами; обмеження у часі можливості вчинення учасниками справи та їх представниками багатьох процесуальних дій до закінчення підготовчого засідання або підготовчого провадження (ч. 3 ст. 39, п. 2, 3 ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 51, ст. 83 ЦПК) тощо. Цим пояснюється і досить тривалий строк проведення стадії, що за загальним правилом становить 60 днів. Він є вдвічі більшим порівняно зі строком розгляду справи по суті, адже саме на стадії підготовчого провадження мають бути здійснені всі підготовчі дії, що дозволить у найкоротші строки та ефективно розглянути справу по суті.
Говорячи про зміни до ЦПК України, не можна обминути й суттєві новели касаційного провадження, зумовлені створенням нового Верховного Суду, на який покладаються великі надії з точки зору підвищення якісного рівня практики правозастосування. Найбільше критики можна почути з приводу звуження процесуальних гарантій, що надаються учасникам справи у касаційному провадженні, порівняно з попередньою редакцією ЦПК, зокрема обмеження доступу до суду касаційної інстанції внаслідок введення фільтрів касаційного оскарження, загальне правило щодо розгляду справи без виклику сторін тощо.
На наш погляд, у цьому випадку слід орієнтуватися на позицію, висловлену ЄСПЛ. З практики останнього випливає, що він не зобов’язує держави створювати апеляційні або касаційні суди, проте якщо вони створені, особі має гарантуватися дотримання гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на рівні цих судів, хоча у таких випадках можуть застосовуватися менш суворі стандарти (Delcourt v. Belgium, no. 2689/65, 17 January 1970, § 25, Series A no. 11). Зазначене положення, безперечно, є похідним від природи судів вищих інстанцій та необхідності забезпечення виконання Верховним Судом його головних функцій — розгляду правових питань, що мають важливе та виключне значення, усунення фундаментальних правових помилок, допущених судами нижчих інстанцій, та забезпечення єдності судової практики, на чому неодноразово наголошував ЄСПЛ.
Так, на думку останнього, встановлення цінового порогу звернення до Верховного Суду є законною й розумною процесуальною вимогою, беручи до уваги саму суть ролі Верховного Суду щодо вирішення питань, що мають виключне значення (Egic v. Croatia, no. 32806/09, § 52, 05 June 2014). ЄСПЛ також виходить з поваги до правила res judicata як принципу остаточності судових рішень, відповідно до якого повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають використовуватися для виправлення фундаментальних судових помилок під час здійснення правосуддя, а не для нового розгляду справи. Перегляд справи не може розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду справи (Ryabykh v. Russia, no. 52854/99, § 52, 24 July 2003, ECHR 2003-IX).
Зважаючи на викладене, встановлення законодавчих обмежень права на доступ до суду касаційної інстанції не може вважатися нелегітимним, адже особа вже скористалася правом доступу до суду в судах нижчих інстанцій, а визначення категорій справ, за якими допускається касаційне оскарження, є цілковитою прерогативою національного законодавця.
Легітимність обмеження доступу до суду касаційної інстанції, крім іншого, прямо випливає з конституційних положень. Відповідно до ст. 129 Конституції України, особі гарантується право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення. Недивно, що зазначені зміни відбилися й на рівні галузевого законодавства. Так, ч. 3 ст. 389 ЦПК передбачає низку нових фільтрів касаційного оскарження щодо судових рішень, які підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом, та судових рішень у малозначних справах. Проте виняток щодо малозначних справ не є абсолютним, і за наявності виключних обставин, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК, особа може мати доступ до касаційного оскарження і за цією категорією справ. Йдеться, наприклад, про ситуації, коли касаційна скарга містить питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, або ж справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи.
Неважко помітити, що вказані положення законодавства містять багато оціночних понять, формування єдиних підходів та тлумачення яких ще належить здійснити Верховному Суду. Безперечно, саме особа, яка подає касаційну скаргу на судове рішення у малозначній справі, має обґрунтувати у своїй скарзі, у чому конкретно полягає виключне значення справи для неї, чому справа становить суспільний інтерес або має фундаментальне значення з точки зору забезпечення єдності судової практики. Проте вважаємо, що акцент у цьому випадку має бути зроблений, передусім, не на відсутності чітких критеріїв тлумачення таких оціночних понять у законодавстві та браку алгоритму для суду касаційної інстанції щодо їх застосування, а на наявності широких дискреційних повноважень Верховного Суду як найвищого судового органу в державі, що покликаний розглядати найбільш важливі та складні правові питання та уповноважений самостійно вирішувати питання про прийнятність скарг, що надходять до нього. Зазначене цілком узгоджується з рівнем авторитетності Верховного Суду як суду найвищої інстанції та легітимністю його висновків у демократичному суспільстві, а також відповідає природі касаційного провадження як екстраординарного виду перегляду.
Отже, введення фільтрів касаційного оскарження відповідає вимогам міжнародних стандартів справедливості судочинства у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ та сучасним тенденціям реформ цивільного процесуального законодавства провідних європейських демократій. Крім того, обмеження права на доступ до суду касаційної інстанції підвищує ефективність цивільного судочинства, звільняючи Верховний Суд від розгляду так званих оскаржень заради оскаржень у малозначних спорах та вивільняючи місце для розгляду дійсно важливих правових питань, що мають фундаментальне значення для правозастосування та єдності судової практики.
Для судової практики позитивним є те, що відповідно до ст. 76 ЦПК України, перелік засобів доказування доповнено електронними доказами, які закріплено як самостійний засіб доказування. Відповідно до ст. 100 ЦПК України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (у т. ч. текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах та ін.), серверах, системах резервного копіювання, у інших місцях збереження даних в електронній формі, у т. ч. в мережі Інтернет).
Вказане визначення виходить із того, що електронними доказами є інформація, тобто є прикладом інформаційного підходу. Водночас у ст. 95 ЦПК України визначається, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Так само у ст. 97 ЦПК зазначається, що речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для вирішення справи. Очевидно, що в останніх визначеннях за основу взято певний об’єкт матеріального світу, тобто законодавець виходить з матеріального підходу.
Суди повинні звернути увагу на такі відмінності у підходах при визначенні окремих засобів доказування, аби не допустити помилок під час застосування інших процедур, зокрема забезпечення доказів. На наш погляд, в основу має бути покладений інформаційний підхід, використаний при закріпленні електронних доказів, оскільки саме він відповідає міжнародним стандартам (Міжнародний стандарт з діловодства та документообігу 15489-1:2001 Information and documentation. Records management», «Інформація та документація — Управління документами») [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.iso.org/iso/catalogue_detail?csnumber=31908).
Довгоочікуване формальне закріплення електронних доказів серед переліку допустимих засобів доказування є безумовно прогресивним кроком. Однак набагато більше практичне значення має встановлена законом процедура використання таких доказів, зокрема їх подання. Відповідно до ч. 2 ст. 100 ЦПК України, електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Зазначене правило викликає декілька уточнень, які є важливими для судової практики. По-перше, процесуальний закон оперує поняттям «електронна копія електронного доказу», тоді як в електронному середовищі неможливо вести мову про копію та оригінал певної інформації, оскільки вони є абсолютно ідентичними. Навіть при передачі інформації каналами зв’язку відбувається не переміщення конкретного фрагменту інформації, а створення його копії в новому місці (на новому носії). Цей технічний аспект електронних доказів вже знайшов своє закріплення, зокрема, у ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», де зазначено, що оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у т. ч. з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.
По-друге, ЦПК України вимагає використання «електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису». Електронний цифровий підпис є різновидом електронного підпису, використання якого регулюється однойменним Законом України. Варто зазначити, що законодавство про електронні документи вимагало використання саме електронного цифрового підпису, однак на практиці виявилося, що такий підхід надмірно обтяжує учасників електронного документообігу, тому після змін від 06.11.2014 закон дозволив використання інших видів електронного підпису. Чинна редакція ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» дозволяє використання будь-якого електронного підпису або підпису, прирівняного до власноручного. Враховуючи наведене, зазначена вище редакція ч. 2 ст. 100 ЦПК України не повинна стати перешкодою на шляху до ефективного використання електронних доказів.
Крім того, судова практика має визначитись із застосуванням положення ч. 3 ст. 96 ЦПК України, згідно з яким електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом, та ч. 3 ст. 100 ЦПК України, де зазначено, що паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. По-перше, таке законодавче формулювання викликає питання, чим тоді є такі копії. По-друге, зазначені положення встановлюють зайву залежність, яка може зашкодити ефективному дослідженню та оцінці доказів.
Протокол допиту свідка є фактично паперовою копією показань свідка, однак не виникає сумнівів, що за своєю природою він є письмовим доказом та має досліджуватися за правилами, встановленими для письмових доказів. Так само, на нашу думку, паперова копія електронного доказу є письмовим доказом, оскільки таку копію неможливо досліджувати за правилами, встановленими для електронних доказів.
Разом з тим, процесуальна форма доказу не залежить від того, чи є доказ первинним чи похідним (тобто копією). Поділ на засоби доказування закріплено з метою встановлення найбільш ефективної процедури дослідження специфічної форми існування доказової інформації. Основна проблема використання електронних доказів не в тому, щоб переглянути певний електронний носій інформації, а в тому, щоб з’ясувати методи, за допомогою яких буде можливо визначити достовірність інформації.
Ще одна новела в процедурі подання доказів закріплюється ч. 9 ст. 84 ЦПК України, згідно з якою копії доказів (крім речових), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи, або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
Як зазначено, у разі подання доказів до суду в електронній формі не вимагається надсилання їх копій іншим учасникам справи. Водночас ст. 191 ЦПК України, присвячена надсиланню копій позовної заяви та доданих до неї документів, не містить уточнень стосовно порядку надсилання учасникам копій електронних доказів, які були подані до суду. Як відомо, в цивільному процесі діє дозвільний характер правового регулювання, тобто суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть вчиняти лише ті дії, які прямо дозволені законом. Тому, аби зазначене не викликало проблем на практиці, слід чітко визначитись, яка норма процесуального права є спеціальною, а яка загальною.
Інший висновок, що випливає з ч. 9 ст. 84 ЦПК України: публічна доступність інформації виключає необхідність попереднього надання учасникам справи копії доказів. Як вбачається з буквального тлумачення, мова йде не про публічну інформацію, яка визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації», а про будь-яку інформацію, яка є публічно доступною. Законом не визначається, що таке публічна доступність, тому в цьому контексті закономірно виникає питання щодо використання інформації з мережі Інтернет, однією з найважливіших особливостей якої є її загальнодоступність.
На нашу думку, у контексті тлумачення зазначеної статті ЦПК доречно звільнити від обов’язку подання копій доказів, які містять інформацію, яка є доступною на офіційних веб-сайтах органів державної влади та місцевого самоврядування, інших авторитетних інститутів, єдиних державних електронних реєстрів.
Необхідно зазначити, що закріплення електронних доказів як самостійного засобу доказування є доцільним та прогресивним кроком у напрямку модернізації судочинства. Водночас електронні доказі як самобутня та специфічна юридична конструкція вимагають особливої уваги до нюансів їх правового режиму. Проте процедури подання електронних доказів потребують подальшого законодавчого опрацювання, аби не ускладнити їх реальне використання на практиці та не призвести до порушення принципу правової визначеності.
Ми навели лише кілька суттєвих новел цивільного процесу в рамках новітнього реформування цивільного процесуального законодавства, які мають самостійну цінність і знайшли прояв у затвердженні верховенства права, формуванні ефективної судової практики і довіри суспільства.
Безсумнівно, сучасні правові реалії потребують орієнтації не лише на формалізм цивільного процесуального регулювання, а й, що не менш важливо, на більш фундаментальні для ефективного судочинства цінності: органічну імплементацію загальновизнаних норм і принципів у сфері правосуддя, таких як право на судовий захист, право на справедливий судовий розгляд, принцип правової визначеності тощо. ЦПК України у новій редакції є саме таким, тому потребує осмислення певної реконструкції цивільного судочинства і нового погляду на сферу цивільного процесу.
