У правовому механізмі виконання судового рішення немайнового характеру тягар забезпечення його виконання покладається на платника податків. В адміністративному судочинстві встановлено інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Встановлення судового контрою є досить дієвим засобом у механізмі виконання судових рішень. Проблематика судового контролю полягає в тому, що зобов’язання податкового органу подати звіт про виконання судового рішення є правом, а не обов’язком суду. Та судовий контроль, як засвідчує практика, встановлюється судами під час, а не після ухвалення судового рішення, окрім випадків після виконавчого провадження з примусового виконання рішення, що стає додатковою перешкодою у реалізації прав платників податків.
За підсумками січня-травня 2019 року на сайті ДФС України зазначено, що судами розглянуто 8,1 тис. справ на суму 38,4 млрд грн, з них: на користь платників податків — 3,6 тис. справ на 10,3 млрд грн (або 43,9 % від кількості та 26,9 % від суми розглянутих справ).
Можна розмежувати дві форми забезпечення виконання судового рішення: через примусове виконання (виконавче провадження) та судовий контроль у формі зобов’язання подати звіт про виконання рішення. Щоб застосувати зазначені форми, необхідно дотриматись деяких особливостей їх реалізації. Судовий контроль за виконанням судового рішення є досить швидким правовим засобом, який передбачає застосування штрафних санкцій до керівника податкового органу у разі його невиконання. Наприклад, ухвалою ОАС м. Києва від 27.06.2019 року у справі № 826/15462/18 за невиконання судового рішення на керівника органу ДФС було накладено штраф у розмірі двадцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а саме 38 420 грн.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов’язати податковий орган як суб’єкта владних повноважень подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. З урахуванням Пленуму ВАС України «Про огляд застосування адміністративними судами статті 267 КАС України» № 3 від 13.03.2017 встановлено, що саме в резолютивній частині рішення повинно бути визначено обов’язок подати звіт, що можливо лише під час ухвалення такого рішення у справі. Однак із наявної судової практики в ЄДРСР слідує, що суди навіть при ухваленні рішення на користь платника податків можуть відмовити у задоволенні вимоги щодо зобов’язання подати звіт про виконання судового рішення, адже вони не вбачають підстав для встановлення судового контролю (наприклад: рішення ОАС м. Києва від 25.02.2019 у справі № 826/14733/18, рішення № 826/14733/18 від 25.02.2019 року, № 826/8527/17 від 26.02.2019 року, № 826/12118/17 від 27.03.2019 року). Поряд з цим є інша судова практика: постановою ВС від 27.05.2019 року у справі № 826/20661/15 та від 06.02.2018 у справі № 810/2267/17 залишено без змін рішення першої та апеляційної інстанції, якими під час вирішення справи податковий орган було зобов’язано подати до суду звіт про виконання рішення.
Під час апеляційного та касаційного розгляду також можливо встановити судовий контроль. Проте, якщо цим судом ухвалюється нове рішення, у випадку якщо рішення першої інстанції залишається без змін, судовий контроль встановлюється тільки першою інстанцією. В постанові ВС від 31.07.2018 року у справі № 235/7638/16-а суд відмовив у задоволенні вимоги щодо встановлення відповідачу строку для подання до суду першої інстанції звіту про виконання постанови суду касаційної інстанції, з огляду на ненаведення позивачем аргументів на вжиття таких заходів і ненадання доказів на підтвердження наміру відповідача ухилитися від виконання судового рішення.
Наразі відбувається структурна реорганізація податкової в рамках комплексної реформи ДФС та створення 17.05.2019 року ДПС України, що може стати одним із аргументів для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення (ухвала ОАС м. Києва від 14.06.2019 року у справі № 826/883/17).
Тобто під час судового розгляду справи по суті необхідно довести наявність обставин, які дають суду обґрунтовані підстави вважати, що податковий орган може ухилятись від виконання судового рішення, тоді суд може встановити судовий контроль. Однак постає питання, як платнику податків довести, що податковий орган після ухвалення судового рішення надалі буде ухилятись від його виконання.
Також, з урахуванням Пленуму ВАС України № 3, суди відмовляють у встановленні судового контролю після ухвалення постанови у справі, якщо позивач не заявив таку вимогу під час судового розгляду справи по суті, обґрунтовуючи це тим, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень є виконавче провадження (стаття 1 ЗУ «Про виконавче провадження») і що саме цим законом врегульований порядок дій та заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень. Поряд з цим слід зазначити, що основним нормативно-правовим актом, який регулює встановлення судового контролю, є КАС України, а не ЗУ «Про виконавче провадження».
Така правова позиція, на мою думку, не відповідає правовій визначеності та меті судового контролю. За визначенням судовий контроль — це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача. Європейський суд з прав людини зазначив, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду, і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006 року, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» № 11944/05 від 12.05.2011 року). З цієї позиції доречно згадати рішення ЄСПЛ від 25.02.1993 року у справі «Доббертен проти Франції». У пункті 44 зазначено, що ч. 1 ст. 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати свою судову систему в такий спосіб, аби кожен із судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
При цьому, щоб розпочати процедуру примусового виконання органом виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, де боржником є державний орган, згідно з ч. 2 ст. 26 ЗУ «Про виконавче провадження», платник податків зобов’язаний сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, що для останнього є додатковими витратами.
Досить цікавим рішенням, яке заслуговує на увагу та яке було висвітлено 21.06.2019 року на правовому практикумі «Висновки Великої Палати Верховного Суду у кримінальних та адміністративних справах», є рішення КСУ від 15.05.2019 року у справі № 3-368/2018 (5259/18), яким визнано неконституційними положення ч. 2 ст. 26 ЗУ «Про виконавче провадження» щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення. Суд зазначив, що такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист.
З практики ЄСПЛ вбачається, що визначений статтею 6 Конвенції ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (п. 39 рішення у справі «Войтенко проти України» № 18966/02 від 29.06.2004 p.). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення у справі «Шмалько проти України» № 60750/00 від 20.07.2004, «Ромашов проти України» № 67534/01 від 27.07.2004, «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997 p.).
Тобто встановлення судового контролю не повинно прив’язуватись до попереднього здійснення заходів примусового виконання рішення суду згідно ЗУ «Про ВП», а має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Це два заходи, які платник податків має право використовувати незалежно один від одного, навіть якщо це не прописано в резолютивній частині рішення. Встановлення судового контролю на виконання судового рішення — це не позовне провадження, і законодавець його жодним чином не пов’язує із вирішенням справи по суті. Якщо платник не звернувся під час вирішення справи про встановлення судового контролю виконання рішення, то він не має права звернутись до суду про встановлення судового контролю після ухвалення такого рішення, не заходячи у процедуру примусового його виконання. У встановленні судового контролю платник податків не повинен мати додаткові перешкоди для реалізації своїх законних прав та інтересів.
Скористатись правом на встановлення судового контролю після набрання судовим рішення законної сили можливо за умови реалізації виконавцем заходів із примусового виконання судового рішення, після яких це рішення залишилось без виконання. Із такою аргументацією можна звертатись до суду на встановлення судового контролю із застосуванням штрафу до керівника податкового органу. Однак здійснення заходів примусового виконання рішення у виконавчому провадженні потребує часу для їх реалізації.
До того ж, щоб затягнути виконання судового рішення, відповідачами створюються перешкоди для його виконання, зокрема подаються до суду заяви про роз’яснення судового рішення, заміну відповідача та ін. Проте платник податків, аби пришвидшити виконання судового рішення, яке набрало законної сили, може скористатись правом щодо притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб податкового органу за невиконання такого рішення. Зокрема, можна звернутись до Державного бюро розслідувань із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК України, де санкція статті для службових осіб передбачає крім штрафу позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Внесені відомості до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення також можуть бути покладені в основу правової аргументації у зверненні для встановлення судового контролю.
Вважаю, що встановлення судового контролю не повинно ставитись у залежність від виконавчого провадження чи встановлення судового контролю у резолютивній частині рішення, а лише від факту відсутності добровільного виконання судового рішення. Будь-які інші умови у встановленні судового контролю не повинні перешкоджати реалізації права платника податків на виконання судового рішення, особливо коли боржником є державний орган. Основною метою судового контролю має стати стимулювання виконання судового рішення податковими органами як органами державної влади. А завдання судового контролю — збільшення виконання податковими органами судових рішень, які набрали законної сили, за рахунок подання звітів про притягнення до відповідальності винних посадових осіб. Впровадження судового контролю з такої правової позиції стимулюватиме виконання судових рішень через застосування штрафів. Це дасть змогу гарантувати належний і своєчасний захист прав платників податків у забезпеченні виконання рішень немайнового характеру, ухвалених на користь платників податків.
З огляду на зазначене, реалізація права на встановлення судового контролю не потребує додаткових витрат для платника податків у вигляді сплати виконавчого збору. Така позиція щодо встановлення судового контролю, що залежить тільки від підстав невиконання судового рішення, а не від будь-яких інших факторів, позитивно вплине на зростання довіри платників податків до судової системи та держави в цілому, що також сприятиме розвитку господарської діяльності.
