Фабула справи № 643/1090/17: Мати (позивач) звернулася до суду з позовом до батька (відповідача) про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька. В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що сторони є батьками неповнолітньої дитини. Відповідач відмовляється надати позивачу дозвіл на виїзд дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення. Враховуючи наведене, позивачка, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина за межі державного кордону України — в Португалію, у супроводі матері на певний період без згоди батька.
Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд виходив з того, що статтею 313 ЦК України та Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не передбачено випадків надання судом дозволу на виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Приписи пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, що передбачає таку можливість, суперечить приписам Цивільного Кодексу та спеціального Закону, а тому застосуванню підлягають положення Закону. Доказів на підтвердження бажання дитини здійснити виїзд за межі державного кордону України позивачка суду не надала.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено з інших підстав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надала адреси, за якою перебуватиме дитина у разі надання судом відповідного дозволу, при цьому враховуючи, що час перебування за межами України обмежений позовними вимогами до 27 серпня 2017 року, виконання рішення суду у разі надання дозволу на виїзд дитини у зв`язку з цим може бути ускладнене. Крім того, не надано доказів на підтвердження наміру повернути дитину на територію України саме 27 серпня 2017 року, про що можуть свідчити авіаквитки.
Вивчивши матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення — без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд у постанові від 03.07.2019 у справі № 643/1090/17 погодився із висновками суду апеляційної інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не зазначена конкретна адреса місця перебування дитини та не надані докази на підтвердження повернення дитини на територію України, що виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.
Вирховний Суд дійшов висновку про те, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.
Доводи касаційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваних рішень суди не взяли до уваги найкращі інтереси дитини, не заслуговують на увагу, оскільки суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що чинним законодавством встановлено певний порядок виїзду неповнолітньої дитини за кордон, якого позивач не дотримався.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» писала про те, що уряд змінив порядок в’їзду на тимчасово окуповану територію України.
