Фабула справи № 740/2334/16-ц: ПрАТ «СК «АХА Страхування» (позивач) звернулося до суду з позовом до фізичної особи про відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу. Позовна заява мотивована тим, що між ним та ПП «Транс Логістик» було укладено договір добровільного страхування наземного транспорту, предметом якого були майнові інтереси страхувальника, пов`язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом. Відповідно до умов договору страхування позивач взяв на себе зобов`язання у разі настання страхового випадку сплатити на користь страхувальника страхове відшкодування.
У подальшому сталася ДТП за участю застрахованої позивачем машини та автомобіля ГАЗ під керуванням відповідача. Постановою суду у адміністративній справі встановлено, що вказана ДТП сталась з вини відповідача.
У зв’язку з пошкодженням автомобіля, застрахованого позивачем, ПрАТ «СК «АХА Страхування» виплатило страхувальнику страхове відшкодування.
Оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у ПрАТ СК «Провідна», то позивач звернулося до останнього з позовом про стягнення коштів. Господарський суд стягнув з ПрАТ СК «Провідна» на користь ПрАТ «СК «АХА Страхування» страхове відшкодування в межах майнового ліміту за полісом.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача матеріальне відшкодування у порядку регресу в розмірі різниці між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням, сплаченим позивачем страхувальнику.
Рішенням міськрайонного суду позов ПрАТ «СК «АХА Страхування» було задоволено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що до відповідача у позивача виникло право регресу, у зв`язку з виконанням останнім своїх зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу, а тому судовому захисту підлягає лише порушене право.
Рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу відповідача було задоволено, а рішення міськрайонного суду — скасоване. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що після виплати страхового відшкодування у позивача виникло право стягнення з особи, відповідальної за завдані збитки, відповідно до правил статті 993 ЦК України, а не за загальними нормами цивільного права, статті 1191 ЦК України, як це помилково вважав суд першої інстанції. Таким чином, висновок суду першої інстанцій про те, що до цих правовідносин застосовують норми матеріального права про регрес, є неправильними, оскільки за вимогами закону у страховика виникло право на звернення до відповідача саме з суброгаційним позовом.
Оскільки у спірному зобов`язанні відбулася заміна кредитора, строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. Відповідач, обґрунтовуючи свої заперечення відповідно до вказаних правовідносин, просив, відповідно до вимог статті 267 ЦК України, застосувати строк позовної давності до вимог позивача, які виникли як суброгація, у зв`язку з переходом до нього права вимоги на підставі виконання умов договору майнового страхування та відмовити у позові і апеляційний суд погодився з таким запереченням.
Позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити дійсним рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що підставою для переривання строку позовної давності є пред`явлення позивачем позову до ПрАТ СК «Провідна» про стягнення коштів з огляду на те, що предметом спору була частина вимог, право на яку мав позивач. Суд апеляційної інстанції, порушуючи пункт 1 частини першої статті 214, статті 316 ЦПК України 2004 року, застосовуючи строк позовної давності, не дослідив та не висловив у рішенні правової позиції щодо наявності у відповідача обов`язку щодо відшкодування завданих збитків у вигляді різниці між сумою фактично виплаченого страхового відшкодування та розміром відповідальності його страховика.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 10.07.2019 у справі № 740/2334/16-ц касаційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 1194 ЦК України, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
З огляду на зазначене, якщо розмір завданої шкоди перевищує належним чином визначену страхову суму («ліміт відповідальності страховика» у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності), відшкодування шкоди в обсязі такої різниці здійснюється в межах окремого деліктного зобов`язання за участі деліквента та потерпілого, або іншої особи, до якої у встановленому законом порядку перейшло право потерпілого вимагати відшкодування завданої шкоди. Зокрема, за змістом статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України такою особою може бути страховик, який забезпечує майнові інтереси відповідного потерпілого у відносинах майнового страхування.
Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. При цьому слід ураховувати, що в наведеній нормі йдеться про боржників за тим самим зобов`язанням, тоді як страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності не вважається боржником у деліктному зобов`язанні з приводу відшкодування різниці між розміром завданої шкоди і страховою виплатою, яку потерпіла особа одержала внаслідок виконання відповідним страховиком своїх зобов`язань за договором страхування відповідальності іншої особи. Зазначені у частині другій статті 264 ЦК України вимоги мають випливати з тих самих правовідносин за участю тих самих сторін, тоді як вимога до страховика у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності та вимога до безпосереднього заподіювача шкоди щодо сплати різниці між фактичним розміром і розміром страхового відшкодування випливають з відмінних одне від одного правовідносин, у яких беруть участь різні особи з різним, в тому числі встановленим обсягом відповідальності.
За загальним правилом, цивільне законодавство України передбачає здійснення суброгації (набуття страховиком прав вимоги, які має особа, що одержала страхове відшкодування, до відповідальної за завдану шкоду особи) у відносинах майнового страхування, однак при цьому не передбачає такої можливості у відносинах, врегульованих у межах правового механізму страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
На відміну від водія забезпеченого транспортного засобу страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не є боржником у зобов`язанні з відшкодування шкоди, завданої ДТП, а тому подання до зазначеного страховика позову з боку особи, яка є страховиком потерпілого згідно із договором майнового страхування, не перериває перебігу позовної давності щодо вимог, які випливають із відповідного деліктного зобов`язання у частині стягнення різниці між фактичним розміром шкоди і розміром страхового відшкодування.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» писала про застосування позовної давності у спорах про стягнення заборгованості за кредитним договором.
