Такий критерій визначення юрисдикції спору, як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку, не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.
Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов’язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.
Такі аргументи Велика Палата ВС виклала у Постанові від 2 жовтня 2019 року у справі №807/137/18.
У лютому 2016 року позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправним і скасувати наказ Мін`юсту від 16 лютого 2018 року №399/5 (далі — Оскаржений наказ) та зобов`язати Мін`юст поновити реєстраційні дії, які скасовані Оскарженим наказом, щодо позивача, зокрема рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 серпня 2017 року №36808054.
Вимоги мотивував тим, що 16 лютого 2018 року відповідач видав наказ за №399/5, яким на підставі висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації за результатами розгляду скарги від 26 січня 2018 року скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позивач стверджував, що цей наказ винесений із порушенням положень постанови Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 «Про затвердження порядку розгляду скарг у сфері державної реєстрації», оскільки всупереч його положенням Мін`юст прийняв до розгляду скаргу заявника, яку та подала з пропуском строку.
Вважає, що міністерство не дотримало вимог частини восьмої статті 37 Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон №1952-IV), згідно з яким Мін'юст та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо: на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, а не зазначеною у рішенні, що оскаржується; державним реєстратором, територіальним органом Мін'юсту прийнято таке рішення відповідно до законодавства.
Відзначає, що Мін’юст зобо’язаний був відмовити у задоволенні скарги заявника на підставі підпунктів 2, 8, 10 частини восьмої статті 37 Закону №1952-IV.
Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 31 травня 2018 року відмовив у задоволенні позовних вимог.
Суд першої інстанції виходив із того, що твердження позивача стосовно проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок на законних підставах за позивачем є безпідставними, бо при розгляді скарги та проведенні перевірки відомостей у Державному реєстрі прав Комісія встановила, що під час державної реєстрації прав на житловий будинок приватний нотаріус Селехман О. А. порушив вимоги пунктів 1, 2, 4 частини третьої статті 10, пункту 4 частини першої статті 18, частини першої статті 24 Закону №1952-IV та пункту 12 Постанови №1127.
Приватний нотаріус Селехман О. А. не встановив належним чином відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, не перевірив документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень. Зокрема, під час проведення реєстраційних дій не перевірив відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, у зв`язку з чим не встановив відповідність відомостей про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, не перевірив відповідність та розбіжність поданої декларації відомостям, що містяться у Єдиному реєстрі документів.
Позаяк приватний нотаріус Селехман О. А. при прийнятті Оскарженого рішення порушив вимоги законодавства у сфері державної реєстрації, що призвело до порушення прав скаржника заявника, Комісія, на переконання суду першої інстанції, дійшла правильного висновку про необхідність скасування Оскарженого рішення, на підставі якого Мін'юст надалі прийняв Оскаржений наказ.
Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 вересня 2018 року провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цей спір є приватноправовим і не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що робить неможливим його розгляд у порядку адміністративного судочинства. Наголошує також на тому, що спірне рішення відповідача безпосередньо вплинуло на право власності третьої особи.
Вважає, що своїм юридичними властивостями цей спір є цивільно-правовим.
Велика Палата ВС підтвердила цей висновок, зазначивши наступне.
Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін.
Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.
Раніше Верховний Суд заявляв, що концепція «майна» має автономне значення.
