Велика Палата Верховного Суду у справі №920/50/19 вважає, що якщо стороною спору про надання комунальних послуг є громадянин як фізична особа — власник об’єкта нерухомого майна, який має статус суб’єкта підприємницької діяльності, і якщо немає доказів використання його майна у господарській діяльності, це зумовлює наслідки у вигляді зміни юрисдикційності такої справи і, відповідно, закриття провадження у ній, оскільки на час відкриття місцевим господарським судом провадження розгляд цієї справи належав до повноважень суду цивільної юрисдикції, тому що у цьому спорі вказана особа виступає як фізична особа — власник нерухомого майна, а не суб’єкт підприємницької діяльності.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що чинне законодавство не виділяє такого суб’єкта права власності, як ФОП, та не містить норм щодо права власності ФОП, а лише встановлює, що остання відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке, згідно із законом, не може бути звернено стягнення.
Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому правовий статус ФОП не впливає на правовий режим майна, що перебуває у власності фізичної особи.
Згідно із частиною першою статті 128 цього ж Кодексу громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи.
Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа — сторона у відповідних правовідносинах як суб’єкт господарювання та чи можна визначити ці правовідносини як господарські.
Надання комунальних послуг є підприємницькою діяльністю для особи, яка надає такі послуги, натомість споживач комунальних послуг не здійснює при споживанні таких послуг підприємницької діяльності, оскільки вони спрямовані на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів і не залежать від правового статусу споживача. Тобто такі договори не є господарськими у розумінні ГК України.
Саме з таких міркувань Велика Палата ВС погодилася з рішеннями судів попередніх інстанцій, що спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Раніше Верховний Суд визнав за податковою право на встановлення обставин непереборної сили.
