До Європейського суду з прав людини звернувся польський суддя Реміґіуш Ґуз. Він стверджував, що його свободу слова неправомірно обмежили, коли визнали винним у підриві суддівського авторитету за висловлення критики щодо звіту про його роботу на посаді. ЄСПЛ розглянув справу пана Ґуза та постановив у ній рішення.
Обставини справи
На початку 2009 року пан Ґуз, який тоді був суддею у районному суді, подав свою кандидатуру на посаду судді регіонального суду у місті Ґлівіце. Голова цього суду ініціював перевірку заявника на відповідність бажаній посаді. Перевіряюча поспілкувалася з начальством пана Ґуза, з якими він часом мав суперечки. Вони повідомили, що заявник не завжди виконував їх інструкції. У особистій справі заявника перевіряюча знайшла документи, у яких було зазначено, що він виконував певні вказівки лише у тому разі, якщо вони були видані у письмовому вигляді.
Перевіряюча у звіті загалом оцінила роботу заявника як добру. Втім, вважала, що для призначення на посаду судді до регіонального суду пан Ґуз має попрацювати над ефективністю проваджень, на якими він працював, стабільністю своїх рішень та своєю продуктивністю. Копію звіту такого змісту отримав і заявник. На підставі цього звіту Колегія суду не рекомендувала заявника до призначення на посаду.
Наступного дня після ухвалення рішення про відмову пан Ґуз звернувся до Голови регіонального суду у Ґлівіце. У зверненні він, серед іншого, зазначив, що оцінка його робити була здійснена поверхнево та однобоко, що звинувачення його у відсутності субординації неправдиві, адже його вимоги видавати письмові розпорядження були пов’язані із діями, які, на його думку, мали ознаки дисциплінарних або навіть кримінальних порушень. Втім, Колегія не змінила своєю позиції. Після цього заявник отримав відмову щодо призначення від загальних зборів суддів регіонального суду.
Втім, міністр юстиції підтримав кандидатуру пан Ґуза та передав її на розгляд Національної ради правосуддя (НРП). НРП вирішила не подавати кандидатуру заявника Президенту Польщі для призначення на посаду. У зв’язку з чим заявник звернувся до Верховного суду, вважаючи, що НРП неналежним чином оцінила його кандидатуру. Зокрема, пан Ґуз зазначав, що НРП заснувала своє рішення на звіті, який він оскаржував раніше і який на його думку складався з неправдивих даних. Втім, 6 листопада 2009 року Верховний суд відхилив позов заявника.
11 червня 2010 року регіональний суд розпочав службове розслідування проти заявника, якого звинувачували у триразовому підриві авторитету судді:
- За критику звіту перевіряючої, за невиконання розпоряджень та за безпідставні звинувачення суддів у дисциплінарних та кримінальних порушеннях.
- За озвучення цих тез на загальних зборах суддів та твердженні, що перевіряюча мала зовнішній інтерес у такій оцінці його роботи.
- За звинувачення перевіряючої у використанні неправдивих даних у звіті.
У апеляційному суді, який розглядав цю справу, заявник зазначив, що звинувачення безпідставні, а саме розслідування – це демонстративне покарання за критику дій вищестоящих суддів та порушення його права на свободу слова. Також він додав, що критикував перевіряючу за те, що не надала йому можливості висловити свою думку про події, які стали основою для її висновків, і тому ж вважав її звіт однобоким та таким, що містить неправдиву інформацію. Суд визнав заявника винним у підриванні авторитету судді за трьома звинуваченнями, у якості покарання суд призначив попередження.
На думку апеляційного суду, заявник не мав компетенції для оцінки коректності оцінки звіту перевіряючої. Що ж до свободи висловлювань, то тут суд зазначив, що на заявника, як на суддю, покладені певні обмеження. Зокрема, професійна етика вимагає від нього не висловлювати емоції, оцінюючи діяльність інших суддів. Також суддя не може бути обмежений у висловленні поглядів, але має це робити у належному місці, стриманій манері та без надмірної експресивності, аби не піддавати інших приниженню честі і гідності.
Разом з тим, суд додав, що висловлювання суддею речей, які підривають суддівський авторитет або честь інших суддів, обґрунтоване лише у разі, коли такі висловлювання відповідають суспільним інтересам. У свою чергу, твердження заявника переслідували лише його власні, а також складалися із оціночних суджень, а не фактів, чим порушили права перевіряючої. Апеляційний суд назвав коментарі заявника щодо змісту звіту «негідними судді».
Пан Ґуз не погодився з такою позицією суду, зокрема – з тим, що його коментарі не базувалися на фактах та не мали суспільного інтересу, а тому подав апеляцію до Верховного суду. Верховний суд (на правах дисциплінарного) відхилив апеляцію. Таке рішення ВС пояснив тим, що законом передбачено, що суддя повинен мати бездоганні якості та всіляко уникати підривання суддівського авторитету. Також суд зазначив, що заявник зловживає правом на свободу висловлювань. Заголом, ВС погодився, що пан Ґуз здійснив дисциплінарне порушення.
Заявник звернувся до Конституційного суду із поданням про неконституційність норми закону, за якою йому призначили покарання. На думку заявника, у ній було відсутнє точне визначення дисциплінарних проступків, а також вона суперечила статтям Конституції, які закріплюють свободу висловлювань. Конституційний суд відмовився розглядати подання.
Розгляд ЄСПЛ
Заявник стверджував, що його вислови не підривали суддівського авторитету, а обмеження його свободи висловлювань не було необхідним у демократичному суспільстві.
Перш за все, ЄСПЛ не погодився із позицією заявника, що обмеження свободи слова не було передбачене законом або неналежним чином висловлене у ньому. Також Суд погодився із тезою уряду, що це обмеження переслідувало легітимну мету – захист незалежності судової системи. Залишилося встановити лише те, чи було обмеження необхідним у демократичному суспільстві.
Суд відзначив, що держава може накладати обмеження на висловлювання публічних осіб стосовно їх діяльності, але ці службовці також є особами, чиї права на висловлювання захищає 10 стаття Конвенції. А тому доречність втручання держави треба оцінювати, виходячи з обставин кожної справи. Також ЄСПЛ підкреслив, що такі обмеження висловлювань поширюються і на суддів, які мають докладати максимальних зусиль для збереження своєї посадової неупередженості. Втім, обмеження висловлювань, що складають суспільний інтерес, є неприпустимим. Разом з тим вагу має і те, наскільки «показовим» є покарання за ті чи інші висловлювання для того, аби запобігти подібним діям з боку інших осіб в майбутньому.
Розглядаючи обставини цієї справи, Суд відзначив, по-перше, що оскаржувані твердження заявник не виносив на публіку, а висловлював у спільноті судді. Далі ЄСПЛ підкреслив, що предметом суспільного інтересу є як діяльність системи правосуддя загалом, так і забезпечення справедливого просування по службі у цій системі зокрема, чого якраз і стосується ця справа.
Говорячи про розгляд справи національними судами, ЄСПЛ звернув увагу, що на всіх етапах висловлювання заявника щодо звіту розглядалися винятково, як заяви судді про діяльність судової системи.
«Суд визнає, що судді мають обмежуватися себе у використанні своєї свободи висловлювань щодо всього, що може поставити під питання авторитет чи неупередженість судової системи. Проте, у цій справі висловлювання заявника не стосувалися виконання ним судових повноважень, вони стосувалися внутрішнього стану процедури кар’єрного просування, в рамках якої старший суддя оцінював його роботу. Хоча захист судової системи від шкідливих безпідставних звинувачень може бути необхідний, це не може виявлятися у забороні критикувати інших суддів шляхом висловлення своїх поглядів у вигляді оцінкових суджень, які мають серйозне фактичне підґрунтя, щодо питань, що становлять суспільний інтерес та є пов’язаними із функціонування судової системи, або у забороні будь-якої критики останньої.
У цій справі перевіряюча суддя підготувала звіт у рамках виконання офіційних повноважень, а тому вона може бути суб’єктом критики у розумних межах… На додачу, Суд нагадує, що має існувати чіткий поділ між критикою та образою… Суд не може розцінити вислови заявника, як такі, що ображають перевіряючу суддю», – підсумував суд.
Також Суд підкреслив, що заявник використовував своє право на висловлювання не заради критики, як такої, а з метою захисту своїх інтересів, які стосувалися процедури службового просування. ЄСПЛ постановив, що у цій справі мало місце порушення свободи висловлювань заявника. Суд відмовив заявнику у задоволенні його вимоги компенсувати грошові втрати за «недоплачену» зарплатню через те, що його не призначили не посаду, втім задовольнив вимогу виплатити йому моральну компенсацію у розмірі 6000 євро.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив, коли можна відмовити у прийомі на роботу через дописи в Інтернеті.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.
