Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював свою позицію щодо неприпустимості засудження осіб на підставі доказів, які правоохоронці зібрали неправомірним чином. Зокрема, у разі отримання доказів унаслідок катування чи вчинення злочину людиною в умовах підбурювання до цього діяння з боку правоохоронців. Справа Чвік проти Польщі (CASE OF ĆWIK v. POLAND) у цьому плані подібна, але все ж містить суттєву відмінність – докази вини неправомірним чином були зібрані третьою стороною. 5 листопада ЄСПЛ постановив рішення про те, чи є такі докази «плодами отруєного дерева».
Обставини справи
3 квітня 1998 поліція проводила розшукову діяльність у рамках провадження про викрадення і напад на K. G.. У ході пошуків поліцейські виявили аудіокасету, яка у подальшому була розшифрована.
У жовтні 2003 року на підставі отриманих від органів влади США даних прокуратура Кракова розпочала розслідування щодо міжнародного злочинного угрупування, яке було залучене до наркотрафіку. На підставі цього розслідування, у 2006 році заявнику висунули ряд звинувачень. У серпні того ж року прокурор видав обвинувальний акт, у якому звинувачував його у 2 випадках і 1 спробі ввезення великих обсягів кокаїну до Польщі. Одним із доказів була розшифровка вищезгаданої касети.
18 лютого 2008 року Краківський регіональний суд визнав заявника винним і призначив покарання у вигляді 12 років позбавлення волі та штраф за наступні злочини:
- Спроба ввезти 3 кілограми кокаїну з Гондурасу у вересні 1995 року;
- Ввезення у складі організованого злочинного угрупування (ОЗУ) близько 50 кілограмів кокаїну з Колумбії через Росію у період з кінця 1996 до літа 1997 року;
- Ввезення у складі ОЗУ 20 кілограмів кокаїну зі США у травні-червні 1997 року.
Суд встановив, що у 1995 році L. P. – особа, яка організовувала доставку кокаїну з Колумбії до Польщі – вирішив залучити заявника та K. G. до своєї діяльності. Вони втрьох, а також J. L. (сестра заявника та дівчина K. G.) відправилися до Гондурасу, де отримали 3 кілограми наркотиків. Втім, їх затримали тамтешні правоохоронці – у підсумку їх приговорили до 17 років ув’язнення. Після 7 місяців ув’язнення вони втекли і потрапили до США. Вони планували ввезти отримані наркотики до Польщі, але через певні неузгодженості не здійснили задумане. Два інші злочини заявник, L. P. і K. G. здійснювали разом.
У підсумку, заявник не заплатив L. P. його долю за два здійснених ввезення і почав працювати напряму з колумбійським картелем, який поставляв наркотики – через це L. P. не мав грошей, аби заплатити тому самому картелю за організовані ним 2 поставки. Картель вирішив вбити L. P. за борги і найняв кілера, який був агентом Управління боротьби з наркотиками США під прикриттям. L. P. заарештували у листопаді 1997 року, але вже у 1998 році звільнили.
Після звільнення L. P. та M. W. – ще один постачальник наркотиків зі США до Польщі – звернулися до лідера польської банди A. H., аби вони викрали і вбили заявника і K. G. через вищезгадані борги і привласнення наркотиків.
25 березня 1998 року члени банди А. Н. викрали K. G., заявнику вдалося втекти. K. G. помістили до підвалу та катували, щоб він видав місце, де сховані гроші та контейнери з наркотиками. Під час тортур бандити вели аудіозапис. Коли K. G. розповів усе, що від нього хотіли, його перемістили до іншого будинку, де його (із численними тілесними ушкодженнями та травмами) та касету із записом пізніше знайшли поліцейські.
Під час розслідування та суду заявник не визнав свою провину. Зокрема, свідчив, що їздив до Гондурасу у відпуску та не знав про причину арешту. Проти нього свідчили L. P. і M. W., які погодилися співпрацювати з правоохоронцями – суд прийшов до висновку, що їхні свідчення заслуговують на довіру. Ці свідчення, розшифровки касети та звинувачення проти заявника з боку влади Гондурасу, на думку суду, підтверджували вину заявника у трьох вищезгаданих злочинах. Суд відзначив, що розшифровка касети з «допитом» K. G. була важливим доказом обґрунтованості свідчень L. P. і M. W. щодо участі K. G. та заявника у наркотрафіку, а також вини заявника у трьох злочинах. K. G. та J. L. на той момент переховувалися, суд використовував їх свідчення, які вони надали суду у Швеції.
Заявник подав на це рішення суду апеляцію, стверджуючи, що суд неправомірно визнав свідчення L. P. і M. W. вартими довіри, адже вони намагалися максимально зняти з себе відповідальність. Також заявник оскаржував використання розшифровки аудіокасети в якості доказу. Він стверджував, що визнання L. P. і M. W. вартими довіри на підставі вмісту касети було неприйнятним, адже «допит» K. G. супроводжувався тортурами. Крім того, заявник зазначав, що суд помилково встановив, що він діяв у складі ОЗУ.
Уже в апеляційному суді заявник стверджував, що порушенням також було використання свідчення K. G. та J. L. перед шведським судом, адже у разі особистої участі вони могли б відмовитися свідчити проти заявника на підставі родинних зв’язків – J. L. була сестрою заявника, а K. G. – зведеним братом.
Апеляційний суд скасував оскаржуваний вирок лише частково – у частині про помилкове визнання заявника учасником ОЗУ – та скоротив у зв’язку з цим покарання до 11 років позбавлення волі. Інші вимоги суд визнав безпідставними. Зокрема, щодо неправомірності використання розшифровки касети зазначив, що суд не може приймати докази, отримані шляхом примусу (тортур у цьому випадку) з боку правоохоронців чи представників владних органів, але на інших людей таке обмеження не поширюється, а сама касета була отримана у законний спосіб.
Верховний суд відхилив касаційну скаргу як безпідставну без письмових пояснень.
Розгляд ЄСПЛ
Заявник у своїй заяві скаржився на порушення права на справедливий суд, стверджуючи про неприйнятність використаних судом доказів, а також про те, що без запису катувань K. G. у суду не було достатньо доказів для визнання його винним. А також звертав увагу на те, що вимога не приймати докази, отримані під дією примусу, має поширюватися не лише не державних службовців, а й на інших людей.
Уряд не погоджувався з позицією заявника, наполягаючи, що питання щодо прийому та оцінки доказів знаходяться у виключній компетенції національних судів, а ЄСПЛ може оцінити наскільки справедливим був сам судовий процес.
Суд звернув увагу на те, що для цілісного розгляду справи необхідно звернути увагу не лише на статтю Конвенції про право на справедливий суд, але і на статтю про заборону катувань. ЄСПЛ підкреслив, що застосування катувань не може бути прийнятним за жодних умов. Разом із тим, Суд наполягав на тому, що заборона катувань означає не лише обов’язок держави утриматися від таких дій, але й обов’язок забезпечити захист від катування з боку інших людей.
Повертаючись питання про справедливий суд, ЄСПЛ погодився з тим, що визначення прийнятності доказів знаходиться у компетенції національних судів і додав: «Таким чином, принципове визначення прийнятності певного типу доказів – наприклад, доказів, отриманих неправомірним шляхом із точки зору національного права – не належить до компетенції Суду. Питання, яке потребує вирішення – чи було провадження в цілому, включно зі способом отримання доказів, справедливим».
У цьому плані Суд звернув увагу на важливість дотримання прав підзахисних, зокрема – можливість оскаржити автентичність доказів. Іншим важливим моментом є те, наскільки вирішальну роль має доказ, який ставиться під сумнів. Так, ЄСПЛ підкреслив, що використання доказів, отриманих внаслідок порушення одного з ключових та абсолютних прав, гарантованих Конвенцією, завжди викликає серйозні сумніви щодо справедливості провадження навіть у випадках, коли ці докази не були вирішальними: «Суд постановив у контексті справ, які стосувалися неналежного поводження з боку держслужбовців, що врахування свідчень, отриманих унаслідок тортур або іншого неналежного поводження, яке порушує статтю 3, у якості доказів для встановлення відповідних фактів у ході кримінального провадження робить усе провадження несправедливим. Це не залежить від доказової цінності свідчень і того, чи буде вирішальним їх використання у засудженні підзахисного. Ці принципи, застосовуються не лише там, де жертви поводження, що суперечить статті 3, є підзахисними, але й там, де це стосувалося третіх осіб».
Наклавши ці принципи на обставини справи, Суд прийшов до висновку, що вона є відмінною від більшості справ, на основі яких було сформовано усталені підходи Суду. Адже зазвичай катування чи інше неналежне поводження надходило від працівників державних органів, а не третіх осіб. А тому ключове питання, яке поставив перед собою суд – «чи можна застосувати вищезгадане правило до справи, де інформацію отримали від третьої особи унаслідок неналежного поводження з боку фізичних осіб навіть тоді, коли немає жодних доказів залучення чи погодження [цих дій] з боку [держави]».
Для цього перш за все необхідно було встановити, чи можна назвати «катуванням» поводження банди A. H. із K. G.. Суд зазначив, що у цьому немає жодних сумнівів. У зв’язку з цим, можна стверджувати, що інформація, записана на аудіокасету, була отримана внаслідок дій, що порушують статтю 3 Конвенції.
Розглядаючи вимоги та доводи заявника в апеляційній та касаційній скарзі, а також їх розгляд національними судами, ЄСПЛ вказує на те, що апеляцій суд не взяв до уваги і розглянув доводи заявника щодо того, що свідчення K. G. були отримані внаслідок тортур.
Підсумувавши усі обставини, ЄСПЛ прийшов до наступного висновку: «Суд вважає, що вищезгаданий принцип (що використання доказів, отриманих унаслідок тортур, робить усе провадження несправедливим – прим.) так само стосується використання доказів, отриманих від третіх осіб унаслідок неналежного поводження, передбаченого статтею 3, коли таке неналежне ставлення було здійснене фізичними особами, незалежно від класифікації цього поводження».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.
