Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 554/3289/20, в якій досліджував питання позбавлення права користування житлом.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що позивач звернулася з позовною заявою до відповідача про вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні житлом. Позивач зазначала, що відповідач (батько позивача) здійснив приватизацію квартири, яка була передана йому в особисту приватну власність.
Однак рішенням місцевого суду, що набрало законної сили, було визнано незаконним та скасовано розпорядження органу приватизації про передачу квартири у приватну власність, а також свідоцтво про право власності на житло. Крім того, вказаним рішенням суду було встановлено факт постійного проживання позивача у вказаній квартирі з народження та визнано її членом сім’ї відповідача.
Після завершення судового розгляду вказаної справи позивач намагалася вселитися у спірну квартиру, однак відповідач не надав своєї згоди на вселення. Пізніше вона зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі, однак вселитись у квартиру не змогла, оскільки відповідач не відчиняв двері квартири, не надав їй ключів від квартири, на телефонні дзвінки не відповідав, тим самим чинив перешкоди їй у вселенні та користуванні квартирою.
Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги було задоволено. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що після досягнення 18 років гарантії збереження права на користування житлом у позивача як повнолітньої особи припинилися. Після 18 років позивач повинна була довести реальний намір скористатися своїм правом на зміну постанційного місця проживання, однак належних та достатніх доказів на підтвердження цього факту матеріали справи не містили.
На думку апеляційного суду, на час звернення до суду позивач, не вчинивши жодних дій, спрямованих на реальну зміну свого місця постійного проживання, втратила право користування спірним житлом з підстав, визначених статтею 107 ЖК України, як особи, яка вибула на інше постійне місце проживання, де за нею зберігається право постійного користування житлом як члена сім’ї власника житла, її матері.
Висновок Верховного Суду
Розглядаючи справу, Верховний Суд підкреслив, що на час вибуття із спірного житла позивач була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати свого місця проживання, а тому суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що за позивачем збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт непроживання в спірному житловому приміщенні.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місця свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
ВС наголосив, що жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізовувати його лише, коли досягає певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з яким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Так, на думку Верховного Суду, ураховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав особи в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та норами матеріального права, які підлягають застуванню, надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення суду першої інстанції.
Раніше «Судово-юридична газета» писала, чи може виписка з рахунку бути належним доказом щодо заборгованості за кредитом.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.
