Велика Палата Верховного Суду у провадженні № 11-98 сап 21 сформулювала позицію щодо робочого часу судді.
Нормативні положення Закону про судоустрій і статус суддів не включають в себе безпосередньо поняття «прогулу» (відсутності на робочому місці без поважних причин упродовж всього робочого дня або значної його частини) як окремого дисциплінарного проступку.
По факту істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов`язками судді, передбаченим частиною дев`ятою статті 109 Закону про судоустрій і статус суддів, є не прогул без поважних причин сам по собі як підстава для звільнення, передбачена, наприклад, пунктом 4 статті 40 КЗпП України, а його наслідки, які зводяться до невиконання суддею своїх обов`язків, передбачених законодавством.
В силу специфіки своїх обов`язків суддя здійснює власну діяльність в умовах ненормованого робочого дня і самостійно має розподіляти свою роботу протягом дня з метою належного виконання покладених на суддю законом обов`язків. На практиці судді доволі часто виконують власну роботу далеко за межами робочого часу суду як установи і навіть в неробочі дні.
ВРП слушно зазначило, що трудове законодавство не містить окремих положень щодо обліку робочого часу суддів. Перебування судді протягом якогось визначеного періоду часу у конкретно визначеному приміщенні не може бути ані суттю його роботи, ані частиною суті його роботи.
Графіки робочих процесів судді, визначення робочого місця, закріпленого за суддею, не є змістом його роботи, а є лише елементами організації його роботи, які враховуючи вимоги статті 142 КЗпП України, мають реалізовуватись в межах суддівського самоврядування, зокрема шляхом узгодження суддями на їх зборах в межах конкретного суду.
Голова суду не має права одноосібно заміняти орган суддівського самоврядування. Голова суду не є керівником судді, відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 Закону про судоустрій і статус суддів він забезпечує виконання рішень зборів суддів місцевого суду.
Інспектор праці Головного управління Держпраці не наділений Законом про ВРП повноваженнями щодо встановлення підстав дисциплінарної відповідальності судді або належної реалізації суддівського самоврядування.
Отже ВРП, досліджуючи питання дисциплінарної відповідальності судді, може використовувати матеріали перевірок інспектора праці але має самостійно перевіряти факти, які випливають з такої перевірки та на підставі яких вона робить висновки про дисциплінарну відповідальність судді. В іншому випадку будуть виникати сумніви щодо вмотивованості відповідних висновків.
Водночас до посадових обов`язків керівника апарату суду, його заступника чи іншого працівника апарату суду також не віднесено здійснення контролю за організацією суддею власного робочого часу.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що не можна ставити у вину працівникові невиконання певних обов`язків та притягувати його за це до дисциплінарної відповідальності, якщо він про ці обов`язки не був проінформований належним чином (дивитись, наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17, провадження № 14-157 цс 19).
Разом з тим, фактичне перебування судді на певному робочому місці та протягом певного проміжку часу, узгодженого в межах реалізації суддівського самоврядування, не може саме по собі свідчити про виконання чи невиконання суддею покладених на нього обов`язків. Мають досліджуватись результати його роботи та їх відповідність вимогам закону.
Таким чином, в разі коли суддя не здійснює правосуддя не з власної вини, зокрема, внаслідок закінчення повноважень, основним її професійним обов`язком залишається вимога щодо систематичного розвитку професійних навичок (умінь), підтримання кваліфікації на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де вона обіймає посаду. Виконання зазначеного обов`язку не можна поставити у пряму залежність від перебування чи не перебування судді у приміщенні суду.
Про відпустки суддів
Одночасно ВП ВС нагадала, що відповідно до частини десятої статті 6 Закону про відпустки тривалість щорічної оплачуваної відпустки судді визначається, зокрема, Законом про судоустрій і статус суддів.
Суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу (стаття 136 Закону про судоустрій і статус суддів).
При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку (частина десята статті 10 Закону про відпустки). Для цілей надання відпусток суддям такі графіки відпусток не можуть визначатися головою суду одноособово, а узгоджуються суддями на зборах суддів.
Голова суду не наділений дискреційними повноваженнями щодо надання чи ненадання судді відпустки, він зобов`язаний відповідно до своїх повноважень видати наказ про надання судді відпустки за наявності визначених законом підстав.
Щодо передавання матеріалів справ суддею
На думку скаржниці, у ВРП не було підстав для її притягнення до дисциплінарної відповідальності за невиконання покладених на неї службових обов`язків, а саме не передачу судових справ, розгляд яких завершений ухваленням судових рішень, до канцелярії суду та не передачу цих справ секретарю, що унеможливило надіслання копій судових рішень до Єдиного державного реєстру судових рішень відповідальною особою.
ВП ВС, розглядаючи справу, зауважила таке.
Після закінчення розгляду судової справи (кримінального провадження) по суті, у тому числі під час підготовчого провадження, та ухвалення повного тексту судового рішення справа передається секретарем судового засідання до канцелярії суду протягом п`яти робочих днів (пункт 20 розділу ІІІ Інструкції з діловодства).
Формування і оформлення судових справ здійснюють секретарі судових засідань або інші визначені відповідальними працівники апарату суду. Загальний контроль за якістю та своєчасністю формування та оформлення судових справ здійснює керівник апарату суду (пункт 11 розділу VII Інструкції з діловодства).
Безпосередньо «не здача суддею суду справ до канцелярії суду» не може розглядатись як питання неналежного виконання суддею своїх обов`язків, оскільки у судді протягом періоду дослідження був відсутній прямий обов`язок «здавати справи у канцелярію» (стаття 55 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у відповідній редакції, стаття 56 Закону про судоустрій і статус суддів).
Покладення безпосередньо на суддю обов`язку щодо формування судових справ та їх фізичної передачі до канцелярії не відповідає визначеним законом повноваженням судді.
Отже, у скаржниці, як судді, є законне право посилатися на те, що вона не може здійснити передачу відповідних судових справ до канцелярії без офіційного призначення для цього процесу секретаря судового засідання або організації в межах суддівського самоврядування суду іншого механізму реалізації передачі відповідних справ відповідальною особою, який би відповідав вимогам Інструкції з діловодства. З точки зору встановленого ВРП триваючого дисциплінарного проступку скаржниці з моменту відсутності офіційно призначеного секретаря, до якого скаржниця могла б звернутися щодо передачі її справ у канцелярію суду, створені умови, коли суддя позбавлена можливості реалізувати передачу справ до канцелярії суду відповідно до вимог Інструкції з діловодства.
Верховний Суд України сформував правову позицію (дивитись, наприклад, його постанову від 21 травня 2014 року у справі з провадженням № 6-33цс14), згідно з якою при вирішенні питання порушення працівником своїх дійсних обов`язків суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, та істотності наслідків порушення цих обов`язків. При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення. Цю правову позицію підтримав і Верховний Суд (дивитись, наприклад, постанови Верховного Суду від 1 лютого 2018 року у справі № 661/1171/16-ц (провадження № 61-1200св18), від 15 квітня 2019 року у справі 461/605/18 (провадження № 61-3017св19).
Дисциплінарне провадження щодо секретаря суду першої інстанції не може собою заміняти дисциплінарне провадження щодо судді з точки зору встановлення обставин та їх доведеності, оскільки результати такого дисциплінарного провадження не мають преюдиційного значення для дисциплінарного провадження щодо судді.
Тому в межах дисциплінарного провадження стосовно судді відповідна особа має, за необхідності, свідчити згідно з вимогами закону (зокрема частини сьомої статті 49 Закону про ВРП).
Також особа, яка на момент свідчення вже не виконує функції секретаря судових засідань конкретного судді, не може за визначенням свідчити про стан справ цього судді, а може лише свідчити про період виконання нею своїх відповідних повноважень.
На думку Великої Палати Верховного Суду, проведення службового розслідування щодо секретаря судового засідання, зокрема у період, коли ця секретар вже не виконує відповідні функції щодо конкретної судді, та встановлення відсутності у її діях дисциплінарного проступку щодо зволікання з передачею справ у канцелярію суду саме по собі не є доказом того, що відповідний дисциплінарний проступок скоєний суддею, що розглянула відповідні справи.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
