В Україні нерідко виникають випадки, коли органи державної влади відмовляють в отриманні певного документа. Та все частіше стає так, що одним особам видається документ, а іншим за аналогічних обставин – не видається.
З цього постає питання, чи підпадають такі дії, з боку органів державної влади під дискримінаційну ознаку. Щоб відповісти на це питання, «Судово-юридична газета» проаналізувала судову практику.
Так у першій справі № 1140/2679/18, яку розглядав Кіровоградський окружний адміністративний суд, позивач просив визнати суд протиправними дії щодо відмови у наданні будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Водночас він просив суд зобов’язати відповідача надити такий паспорт.
Зазначив, що Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради чинить дискримінаційно, так як суміжні земельні ділянки забудовані житловими будинками на підставі паспортів забудови, які надав відповідач після затвердження зонування території.
Розглядаючи справу, проаналізувавши показання експерта, суд визнав допустимим і достовірним йог висновок. Зміна цільового призначення земельної ділянки у 2016 році не відповідає плану, який затверджено у 2013 році. Приписами частини 4 статті 24 Закону встановлено, що зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території забороняється.
Отже, змінюючи цільове призначення земельної ділянки, Рада проігнорувала власне рішення, яким затверджено План. Рада досі не скасувала рішення про заміну цільового призначення земельної ділянки.
Фактично, прийнявши рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, яке не відповідає Пану, Рада мала ініціювати питання про внесення змін до містобудівної документації.
Це допускається відповідно до приписів пунктів 5.1-5.3 Порядку розроблення містобудівної документації, який затверджено Наказом Мінрегіонбуду від 16 листопада 2011 року №290. Рада знову проігнорувала вимоги законодавства.
Натомість, Управління, яке підзвітне Раді, в межах згаданої санітарної зони після прийняття Плану видало більше 100 паспортів забудови земельних ділянок житловими спорудами.
Суд підкреслив Рада і Управління, не дочекавшись внесення змін до Плану, дали дозвіл жителям міста змінити зонування, побудувавши у санітарній зоні житлові будинки, що втілено у реальність.
Тож у суду постало запитання: який сенс обмежувати у будівництві житлового будинку власника земельної ділянки, коли навколо все забудовано такими ж спорудами?
Відповіді криється у вибірковості прийнятих рішень суб’єктом владних повноважень. Тому рішення відповідача щодо позивача про відмову у наданні паспорта забудови земельної ділянки відповідно до зміненого цільового призначення є дискримінаційним за ознакою, яка відома виключно керівнику Управління.
Суд наголосив, що приписами пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» встановлено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Обмеження, яке застосував відповідач, враховуючи усі обставин справи, немає обґрунтованої мети.
Більше того, застосуванню обмеження, передувала бездіяльність Ради у питанні замовлення і фінансування виготовлення проекту внесення змін до Плану на підставі рішень про зміну цільового призначення земель, що не відповідають містобудівній документації.Така бездіяльність може переслідувати мету - перекладення витрат на власників земельних ділянок (змусити стати замовниками виготовлення проекту про внесення змін до Плану).
Підсумовуючи, суд зробив висновок про протиправність і скасування рішення відповідача. Враховуючи обставини справи суд першої інстанції задовольнив позов.
Призначення субсидії
Дещо іншу справу розглядав Окружний адміністративний суд міста Києва. Так, з матеріалів цієї справи стає відомо, що позивач звернувся до управління праці та соціального захисту населення з проханням призначити субсидію.
Однак, листом управління праці та соціального захисту населення адміністрації Новобаварського району Харківської міської ради повідомлено позивача, що відповідно до п.13 Положення, заява і декларація вважаються не поданими у разі, коли не зазначені відомості про адресу домогосподарства та номер мобільного телефону заявника. Враховуючи вищевикладене, для вирішення питання про призначення житлової субсидії на неопалюваний період 2019 року позивачу необхідно зазначити в заяві номер мобільного телефону, за допомогою якого АТ «Ощадбанк» смс-повідомленнями інформує про стан розрахунків за житлово-комунальні послуги.
Так, суд підкреслив, що згідно п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Як зазначає позивач, він не має фінансової можливості придбати мобільний телефон, як того вимагають положення пункту 13 Постанови №848, для оформлення субсидії. Зазначене ставить в нерівні умови позивача, як пенсіонера та людину з інвалідністю, оскільки більша частина отриманої пенсії витрачається на оплату комунальних послуг та лікування. А купівля мобільного телефону та оплата його стане додатковим тягарем для позивача, тобто вимоги п.13 є дискримінаційними по відношенню до людей з інвалідністю та пенсіонерів ,які не мають фінансової можливості виконати зазначені вимоги постанови та отримати відповідну субсидію.
Суд також нагадав, що права людей з інвалідністю при здійсненні правосуддя викладені в Правилах 15 Резолюції 48/96 Генеральної Асамблеї ООН «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для людей з інвалідністю», прийнятих 20.12.1993, ст.ст. 2, 12, 13 Конвенції з прав людини з інвалідністю, ратифікованої Законом України від 16.12.2009 №1767-VI, ст.ст.1-4, 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю в Україні».
Згідно з визначеннями Конвенції, викладених в ст.2 «дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нерівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічний, соціальній цивільній чи будь-якій іншій сфері.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, на підтвердження позиції позивача, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість зазначених дій з урахуванням вимог, встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook, Viber та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
