Обстоятельства, о которых указывает в своей кассационной жалобе защитник, а именно наличие у осужденного за уклонение от призыва по статье 336 УК как ребенка от предыдущего брака его жены, так и матери, которая болеет, а также беременность жены и наличие положительного заключения органа по вопросам пробации, согласно которому исправление осужденного возможно без лишения или ограничения свободы, в этом случае никоим образом не уменьшают общественной опасности совершенного им уголовного правонарушения и не влияют на правильность назначенного наказания в виде лишения свободы сроком на 3 года, которое является минимальным, а потому не свидетельствуют о несправедливости такого наказания и его суровости. Об этом заявил Верховный Суд в постановлении от 26 марта 2024 года по делу №159/4893/22.
Обставини справи
За вироком місцевого суду від 15 березня 2023 року чоловіка засуджено за ст. 336 КК (ухилення від призову) до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
Згідно з вироком його визнано винним у тому, що він, перебуваючи на обліку в ТЦК як військовозобов`язаний, за результатами медичного огляду визнаний придатним до військової служби, отримав повістку 24 жовтня 2022 року про необхідність прибути 26 жовтня 2022 року о 18:00 до цього ТЦК для подальшого проходження військової служби під час мобілізації та був попереджений про кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу, однак до ТЦК не прибув. Апеляційний суд вирок залишив без змін.
Адвокат у касаційній скарзі просив пом`якшити засудженому покарання шляхом застосування положень ст. 75 КК і, як результат, звільнити його від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до призначення засудженому суворого покарання, яке він має відбувати реально.
Водночас захисник не оспорював фактичних обставин кримінального провадження, правової кваліфікації дій засудженого, а також виду призначеного засудженому покарання.
При цьому свої доводи мотивує тим, що суди не врахували конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу засудженого, обставин, які пом`якшують йому покарання тощо.
Верховний Суд зазначив, що він колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в порядку касаційного розгляду мав відповісти на довід щодо справедливості призначеного засудженому покарання, яке він має відбувати реально без подальшого звільнення від його відбування з випробуванням.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що скарга захисника не підлягає задоволенню з таких підстав.
Щодо справедливості призначеного засудженому покарання, яке останній має відбувати реально без подальшого звільнення від його відбування з випробуванням.
Відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень.
Необхідно зазначити, що у правовій державі покарання передусім є виправним та превентивним засобом, в якій мають використовуватися не надмірні, а лише необхідні й зумовлені метою заходи.
На реалізацію принципу, встановленого ч. 2 ст. 61 Конституції України, згідно з яким юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, спрямовані положення ст. 65 КК. Зазначений принцип, зокрема, конкретизовано в положеннях КК щодо системи покарань, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, у тому числі призначення більш суворого покарання.
Керуючись загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України), суд має призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання.
Призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки кримінального правопорушення, обставинам його вчинення та враховувати особі винного, тобто бути справедливим.
Окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, що передбачає призначення відповідного покарання, яке має бути домірним злочину.
Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Тобто кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, застосоване до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, а саме таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості злочинця.
Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд повинен виходити з їх класифікації, що передбачена нормами ст. 12 КК, а також з особливостей конкретного кримінального правопорушення й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо кримінальне правопорушення вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків тощо).
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.
З огляду на викладене, справедливість розглядається як рівновага між злочином і наслідками для особи, що вчинила це діяння, тобто між поганим вчинком і покаранням.
Таким чином, на несправедливість покарання має вказувати істотна (очевидна) диспропорція (порушення рівноваги) між визначеним судом видом та розміром покарання і видом та розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням усіх обставин, що повинні бути враховані під час призначення покарання.
Як убачається з матеріалів цього кримінального провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, приймаючи рішення про призначення засудженому покарання, що він має відбувати реально, а саме у виді позбавлення волі, проте в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ст. 336 КК України, правильно врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є нетяжким злочином, дані про особу винного, зокрема те, що до кримінальної відповідальності він притягується вперше, на обліку в лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває. Також суд взяв до уваги обставини, що пом`якшують покарання, - щире каяття, наявність на утриманні малолітньої дитини і дружини, яка отримує соціальну допомогу у зв`язку з народженням дитини та її доглядом до трьох років. До того ж суд зважив на відсутність обставин, що обтяжують покарання.
Водночас суд, визначаючи засудженому покарання, правильно врахував те, що хоча вчинене останнім кримінальне правопорушення належить до нетяжкого злочину, однак з урахуванням того, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, при цьому, в умовах збройної агресії з боку іншої держави, захист Вітчизни набуває особливого значення, а тому покарання за ухилення від військової служби в умовах воєнного стану повинно досягати такої мети, яка зможе запобігти вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
На переконання суду першої інстанції, збіг обставин, на які посилається засуджений у цьому конкретному випадку, не є визначальним.
На підставі наведених даних суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання без застосування положень ст. 75 КК України, яке він має відбувати реально. З такими висновками погодився суд апеляційної інстанції та погоджується і колегія суддів.
До того ж колегія суддів зауважує, що обставини, про які вказує у своїй касаційній скарзі захисник, а саме наявність у засудженого як дитини від попереднього шлюбу його дружини, так і матері, яка хворіє, а також вагітність дружини та наявність позитивного висновку органу з питань пробації, згідно з яким виправлення засудженого можливо без позбавлення або обмеження волі, у цьому випадку жодним чином не зменшують суспільної небезпеки вчиненого ним кримінального правопорушення та не впливають на правильність призначеного покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки, яке є мінімальним, а тому не свідчать про несправедливість такого покарання і його суворість.
З урахуванням наведеного, звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку не буде відповідати принципам справедливості, індивідуалізації призначення покарання, не сприятиме виправленню засудженого й попередженню вчинення ним нових кримінальних правопорушень та не відповідатиме вимогам ст. 65 КК.
При цьому ж колегія суддів констатує, що встановлені судом першої інстанції пом`якшуючі покарання обставини, а саме: щире каяття, наявність на утриманні малолітньої дитини та дружини, яка отримує соціальну допомогу у зв`язку із народженням дитини і її доглядом до трьох років, та дані про особу засудженого не дають підстав для висновку про можливість зміни покарання із застосуванням вимог ст. 69 КК. Усі зазначені вище пом`якшуючі покарання обставини, дані про особу засудженого, колегія суддів не вважає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а тому немає підстав для висновку про можливість призначення засудженому покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої санкцією ст. 336 КК.
З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду не вбачає обставин, які вказували б на суворість призначеного засудженому покарання, оскільки враховано всі наявні у кримінальному провадженні обставини, а також факт неможливості виправлення та перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства.
Отже, доводи касаційної скарги про протилежне є безпідставними та спростовуються матеріалами цього кримінального провадження.
Автор: Наталья Мамченко
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
