Сергій Нижний,
партнер Hillmont Partners,
спеціально для
«Судово-юридичної газети»
На практиці досить частими є випадки звернення банків до суду з позовами про стягнення заборгованості за кредитними договорами з порушенням вимог щодо позовної давності. Розгляд подібних спорів ускладнюється тим, що позови банків можуть включати вимоги про стягнення коштів, права на які виникають у позивача у різний час та з різних підстав, а саме: кредитних коштів, процентів за користування кредитом, пені та штрафів, 3% річних та інфляційних втрат.
У постанові від 19.03.2014 у справі №6-20цс14 Верховний Суд України (далі — ВСУ) роз’яснив, що оскільки право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. У зв’язку з цим трапляються ситуації, коли банк пропустив позовну давність лише щодо частини заявлених вимог, тоді як щодо іншої частини звернувся до суду в межах встановлених строків.
Одним із проблемних питань, які виникають на практиці у зв’язку з цим, є визначення наслідків пропуску строку позовної давності за вимогами щодо однієї частини платежів для вимог щодо іншої частини платежів, оскільки відповідно до ст. 266 ЦК України, зі спливом позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
У постанові від 02.12.2015 у справі №6-249цс15 Судова палата у цивільних справах ВСУ, дійшовши висновку про пропуск банком позовної давності за вимогою про стягнення кредитних коштів, одночасно вказала на необхідність стягнення з позичальника процентів за користування кредитом, нарахованих після завершення строку його повернення, мотивувавши свій висновок наступним:
«…Разом із тим, за змістом ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст. 599 ЦК України, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах строку позовної давності…».
Аналогічну позицію зайняла Судова палата у господарських справах ВСУ, яка у постанові від 26.04.2017 у справі №3-1522гс16 вказала на помилковість висновку суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3% річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу, оскільки «інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК».
Враховуючи, що відповідно до ст. 257 ЦК України, строк позовної давності становить 3 роки, вказаними постановами ВСУ фактично надав банкам право кожні три роки у судовому порядку стягувати з позичальника проценти, а також інфляційні втрати та 3% річних, нараховані за ці роки на кредит, щодо стягнення якого банк пропустив позовну давність.
Наскільки обґрунтованим є такий підхід? Насамперед зауважимо, що подібне «безстрокове» нарахування процентів, а також інфляційних втрат та 3% річних слід визнати виправданим у випадках, коли банк реалізував своє право на стягнення кредитних коштів у судовому порядку, проте позичальник не виконує відповідне судове рішення. За таких обставин банк вчинив усі залежні від нього дії, необхідні для захисту його порушеного права, а відтак подальше нарахування процентів на стягнуті кредитні кошти, а також інфляційних втрат та 3% річних є додатковим та справедливим стимулом для позичальника виконати судове рішення. Проте у випадках, коли банк пропустив строк позовної давності за вимогою про стягнення кредитних коштів, відповідь на поставлене питання залежатиме від того, чи є вимога про стягнення процентів за користування кредитними коштами основною чи додатковою в контексті ст. 266 ЦК України.
Ст. 266 ЦК України як приклади додаткових вимог наводить вимоги про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно, тому у судовій практиці переважає підхід, за яким додатковими визнаються вимоги, пов’язані з притягненням боржника до відповідальності за неналежне виконання умов договору (тобто вимоги, які виникають на підставі охоронних норм права). На противагу додатковим, як основні у судовій практиці розглядаються вимоги, які виникають з регулятивних норм права, тобто не пов’язані з відповідальністю позичальника та становлять зміст його зобов’язань за кредитним договором — вимоги про повернення кредитних коштів та стягнення процентів за користування ними.
Разом з тим, зміст ст. 266 ЦК України хоча і не виключає подібне тлумачення, проте, на нашу думку, має іншу спрямованість.
Оскільки у цій статті використовуються поняття «основна» та «додаткова» вимоги в аспекті звернення до суду за захистом порушеного права, тлумачити ці поняття слід не з точки зору природи застосовних норм матеріального права (регулятивних чи охоронних), а виходячи зі значення таких вимог для судового захисту прав позивача.
Тому додатковими у розумінні ст. 266 ЦК України є вимоги про надання судового захисту, існування яких об’єктивно залежить від існування у позивача права на одержання судового захисту за основною вимогою.
Якщо у особи припинилося право на стягнення у судовому порядку забезпеченої заставою заборгованості, з точки зору судового захисту така заборгованість більше не існує, а відтак, немає сенсу у зверненні стягнення на заставлене майно з метою її погашення. З аналогічних підстав не існує сенсу у стягненні пені, яка повинна нараховуватись на суму заборгованості, щодо якої пропущено строк позовної давності. І з цих самих підстав немає сенсу у стягненні процентів за користування кредитом, а також інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на кредит, щодо стягнення якого пропущено позовну давність, оскільки з точки зору судового захисту розмір заборгованості за вимогою про повернення кредитних коштів у такому випадку дорівнює нулю.
Зауважимо, що у постанові від 16.11.2016 у справі №6-900цс16 за обставин, аналогічних до справи №6-249цс15, ВСУ дійшов висновку про існування підстав для відмови у задоволенні позову в повному обсязі (у т. ч. у частині стягнення процентів за користування кредитом, щодо стягнення якого пропущено позовну давність), проте не пояснив мотиви, з яких прийняв інше рішення.
Ще один крок у напрямку розуміння вимоги про стягнення процентів за кредитом саме як додаткової, а не основної, нещодавно зробив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі — КЦС ВС) в ухвалі від 23.01.2018 у справі №444/9519/12-ц (провадження №61-297св18). У цій ухвалі суд дійшов висновку, що ст. 266 ЦК України «…встановлює, що строк позовної давності стосовно додаткових позовних вимог, які є похідними від основної вимоги, спливає одночасно зі спливом строку позовної давності щодо основної вимоги, у зв’язку з чим застосування наслідків спливу позовної давності до основної вимоги виключає можливість стягнення процентів та пені поза її межами.
За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 2.12.2015 у справі №6-249цс15), оскільки поза межами строку позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України)».
Водночас вказаний висновок КЦС ВС про застосування ст. 266 ЦК України не належить до тих, які підлягають врахуванню судами нижчих інстанцій, оскільки викладений не у постанові Верховного Суду, а в ухвалі про передачу справи на розгляд до Великої палати Верховного Суду. Тож сподіваємося, що Велика палата ВС підтримає своїх колег та, нарешті, приведе у відповідність до принципу правової визначеності судову практику стосовно стягнення процентів, а також інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на «прострочений» кредит.
