Обставини справи
В серпні 2001 року військовослужбовцю Володимиру Садов’яку та його сім’ї у тимчасове користування було надане житлове приміщення у гуртожитку Академії сухопутних військ. За два роки, 28 листопада 2003 року, його звільнили з військової служби у зв’язку зі скороченням штату. Відповідний наказ передбачав, що В.Садов’як мав право на позачергове одержання соціального житла відповідно до обліку, який вівся Міністерством оборони.
У 2005 році військовослужбовець розлучився зі своєю дружиною Ольгою Садов’як, і її разом із дітьми було зараховано на облік для одержання соціального житла, який вівся органом місцевого самоврядування.
У серпні 2011 року військовий прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави, у якому наполягав на виселенні зазначених осіб зі службового житла. При цьому він зазначив, що гуртожиток призначений для тимчасового проживання військовослужбовців, а жоден із відповідачів не мав стосунку до військової служби або Академії сухопутних військ, якій належала будівля.
Окрім того, спеціальний ордер для вселення, передбачений нормами Житлового кодексу, відповідачам не видавався, договір найму житлового приміщення з ними не укладався і у трудових відносинах з академією вони не перебувають. Тому, на думку прокурора, відповідачі мають бути виселені з гуртожитку без надання їм іншого житлового приміщення.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Франківський районний суд м.Львова рішенням від 15 листопада 2012 року відмовив прокуророві у задоволенні його позову, дійшовши висновку, що відповідачі законно набули право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою В.Садов’яка.
До того ж, з огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їх сімей та враховуючи те, що відповідачі на той момент мали неповнолітню дитину, їх не можна було виселити з гуртожитку без надання іншого житла.
Проте Апеляційний суд Львівської області дійшов прямо протилежних висновків, виходячи з того, що у матеріалах справи відсутні дані про прийняття компетентними органами рішення про надання відповідачам житла у гуртожитку.
«Вселення сім'ї до гуртожитку без прийняття такого рішення і спеціального ордера, хоч і на підставі погодження з командуванням військової установи, не породжує у них правових гарантій на користування житлом у гуртожитку, як це передбачено Житловим кодексом і ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» для осіб, які на відповідній правовій підставі займають таке житло. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми ст.132 ЖК та ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» про заборону виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки таке право пов'язане з правомірним проживанням у гуртожитку та користуванням ним», — зазначається у рішенні апеляційного суду.
Таким чином, позовні вимоги прокуратури були задоволені, і в подальшому це рішення залишилось без змін після його перегляду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Суд не визнав переконливими наведені відповідачами доводи стосовно того, що спірне житлове приміщення було їх єдиним житлом понад десять років та що виселення зробить їх безхатьками. Вони також стверджували, що їх доходів не вистачало, аби придбати власне житло, а їх місце проживання було належним чином зареєстровано. Разом з тим, відповідачі не вважали себе винними у тому, що власник будівлі не дотримався певних формальних вимог, пов’язаних з регулюванням їх вселення.
Більше того, на думку скаржників, строк позовної давності щодо їх виселення на цій підставі мав закінчитися у 2004 році, тобто через три роки після їх вселення у гуртожиток.
Розгляд справи в ЄСПЛ
27 березня 2014 року В.Садов’як, його колишня дружина та їх діти подали до Європейського суду з прав людини заяву про порушення Україною ст.8 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод, зазначивши, що оскаржуване рішення про виселення не було законним і необхідним у демократичному суспільстві.
Уряд України в свою чергу обґрунтовував свою позицію тим, що таке рішення переслідувало законну мету: зокрема, захист прав та інтересів військовослужбовців, які потребували житла. Воно ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах і, отже, було «необхідним у демократичному суспільстві».
17 травня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Садов’як проти України», встановивши порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні зазначеної справи судами. Після цього заявники звернулися до Великої Палати Верховного Суду з вимогою про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області у зв’язку із виключними обставинами.
Позиція Великої Палати Верхового Суду
У пункті 27 рішення ЄСПЛ у справі «Садов’як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст.8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у п.2 ст. 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві».
«Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своєму Рішенні ЄСПЛ констатував, що рішення про оскаржуване виселення ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином. ЄСПЛ із цього приводу визнав, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві», — йдеться у постанові Великої Палати ВС від 6 листопада 2018 року.
Разом з тим ЄСПЛ зазначив, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. Коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар.
Крім того, не було розглянуто, зокрема, питання про те, що з моменту вселення відповідачів до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років, заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою.
Із цього приводу ЄСПЛ звернув увагу на аргумент уряду України, що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця, та що це право було втрачено В.Садов’яком у зв'язку з його звільненням. ЄСПЛ готовий був визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності, проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Саме тому аргументи українського уряду з цього приводу були відхилені.
«ЄСПЛ констатував, що національні суди не встановили фактичних обставин справи щодо користування заявниками спірним житловим приміщенням, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усі доводи, що спричинило порушення прав заявників. З огляду на викладене, суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати.
Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки саме він допустив порушення щодо дослідження аргументів, викладених в апеляційній скарзі з урахуванням принципів законності, необхідності обмежень у демократичному суспільстві та пропорційності», — резюмувала Велика Палата ВС.
Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Велика Палата ВС ухвалила рішення у справі щодо примусового виселення з житла, що є предметом іпотеки.
Крім того, Велика Палата розглянула справу про порушення права на повагу до приватного життя після винесення ЄСПЛ рішення у справі «Лазоріва проти України».
ВП ВС визначила юрисдикцію спорів щодо усунення перешкод у здійсненні права власності на майно, заарештоване в рамках кримінального провадження.
