Сергій Стасюк,
суддя Господарського суду міста Києва, кандидат юридичних наук
В результаті повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну багато наших громадян та суб’єктів господарювання зазнали збитків, втратили своє майно, активи та засоби виробництва. Питання відшкодування збитків завданих російською федерацією стало актуальним ще з 2014 року, коли відбулася анексія Автономної Республіки Крим та розпочалися бойові дії в Донецькій та Луганській областях України. Проте, незважаючи на тривалу війну, судова практика у справах з відшкодування агресором завданих збитків досі є неоднозначною і можна сказати, що ще перебуває на етапі свого формування.
Головною перепоною для національних судів у відкритті провадження у справах про відшкодування збитків де відповідачем визначено російську федерацію, було положення статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якої встановлено судовий імунітет, який унеможливлює залучення до участі у справі в національному суді іншої держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави.
Деякою мірою, це питання допоміг вирішити Верховний Суд коли у своїй постанові від 14 квітня 2022 року (цивільна справа № 308/9708/19) дійшов висновку, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Таким чином, Верховний Суд у вказаній справі зробив виключення із вищенаведеного загального правила про судовий імунітет, посилаючись на застосування так званого «деліктного винятку» (tort exсeption), згідно якого будь-який спір, що виник на території України у громадянина України, навіть з іноземною країною, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Слід зазначити, що хоча такі висновки Верховного Суду не мають обов’язкового характеру для господарських судів при розгляді справ за позовами суб’єктів господарювання про відшкодування збитків, спричинених агресією російської федерації, все ж таки ми бачимо, що господарські суди використовують їх у своїй практиці, разом із нормою статті 124 Конституції України, згідно якої, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Хто є відповідачем?
Згідно загальних засад відшкодування майнової шкоди особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування, а шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Зрозуміло, що встановити конкретну особу військовослужбовця, який у складі російської армії вчиняв протиправні дії та завдавав шкоди є неможливим. Саме тому, ще у 2014 році був прийнятий Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», згідно статті 5 якого, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Таким чином, не залишається сумнівів, стосовно того, що саме російська федерація є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб’єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії, але виникає питання, чи може безпосередньо держава російська федерація бути відповідачем при розгляді справи у господарському суді.
Згідно теорії права кожна держава набуває для себе цивільні права та створює цивільні обов'язки, тобто реалізує свою дієздатність, виключно через свої органи. До того ж, необхідно враховувати, що відповідно до статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.
Водночас у судовій практиці є досить багато рішень де держава російська федерація залучена в якості відповідача, зокрема, у Господарському суді міста Києва були ухвалені рішення у справах № 910/6230/22 та № 910/4720/22, в яких позовні вимоги суб’єктів господарювання про відшкодування збитків завданих в результаті повномасштабної агресії рф були задоволені повністю. Окрім цього, яскравим прикладом можливості залучення держави російської федерації як відповідача є вже згадувана постанова Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, яка фактично започаткувала практику ігнорування судового імунітету російської федерації.
На противагу позитивній практиці подання позову до держави російської федерації ми маємо також випадки коли господарський суд відмовляв у відкритті провадження, прикладом чого є ухвали суду у справах № 910/13766/22 та № 910/14829/22 де господарський суд відмовив у відкритті провадження на тій підставі, що відповідачем була держава російська федерація.
Необхідно зауважити, що в ухвалах суду зроблений висновок про те, що іноземна держава може бути учасником судового процесу за правилами цивільного судочинства, оскільки згідно частини 2 статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
З аналізу судової практики вбачається, що є досить багато варіантів того хто може бути безпосереднім відповідачем представляючи російську федерацію.
Зокрема, у справі № 910/10517/22 був задоволений позов товариства з обмеженою відповідальністю до російської федерації в особі її міністерства оборони про відшкодування майнової шкоди у розмірі 21 561 390,70 євро. Особливістю цієї справи є те, що на підставі наданих позивачем доказів суд чітко встановив, безпосередню причетність відповідача в особі міністерства оборони російської федерації до запуску ракети та її влучання у бізнес центр, про що до речі, було підтверджено на брифінгу міноборони рф який проводився керівником департаменту інформації і масових комунікацій міністерства, генерал-лейтенантом Конашенковим.
Зважаючи на такі обставини справи та зібрані докази визначення, в якості відповідача держави російської федерації, в особі її міністерства оборони є виправданим та аргументованим.
В іншій справі про відшкодування шкоди завданої товариству з обмеженою відповідальністю внаслідок обстрілу з території рф об`єктів нерухомості (справа № 925/903/22) відповідачем була визначена держава російська федерація, в особі її Генеральної прокуратури. При цьому в обґрунтування того, чому позов поданий саме до російської федерації в особі її Генеральної прокуратури позивач посилався (з чим погодився господарський суд) на норми підпункту 3.1. статті 1 федерального закону «Про прокуратуру російської федерації», відповідно до якого Генеральна прокуратура рф в межах своєї компетенції забезпечує представництво та захист інтересів російської федерації в міждержавних органах, іноземних та міжнародних судах, іноземних та міжнародних третейських судах. Слід зазначити, що у цій справі Господарський суд Черкаської області повністю задовольним позовні вимоги у розмірі 154 940 212 грн, проте у резолютивні частині судового рішення та у виконавчому листі визначив, що стягнення має відбуватися саме з держави російська федерація.
Також, непоодинокими є випадки коли відповідачем визначається російська федерація в особі її посольства або навіть президента.
На нашу думку найбільш виваженою правовою позицією з цього питання є подання позову про відшкодування завданих збитків до російської федерації в особі її міністерства юстиції. Така позиція обґрунтовується тим, що оскільки держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.
Так, згідно підпункту 3.1. пункту 3 указу президента рф від 13 жовтня 2004 року №1313 основними завданнями Міністерства юстиції російської федерації, є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів рф в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.
Вирішення питання щодо належного державного органу, який уповноважений представляти російську федерацію в судах України та формування з цього питання єдиної судової практики є важливим не тільки з міркувань правової визначеності, а ще й з практичного питання необхідності виконання процесуальних вимог щодо направлення позивачем копій позовної заяви і доданих до неї документів, а також належного повідомлення відповідача про розгляд справи.
Щодо повідомлення відповідача про розгляд справи.
На сьогодні, домінує практика згідно якої господарські суди так би мовити «з розумінням» ставляться до ситуації, коли не можливо направити відповідачу копію позовної заяви і доданих до неї документів, у зв’язку з чим судді відкривають провадження у справі без доказів направлення кореспонденції іншій стороні, а також обмежуються повідомленням відповідача про розгляд справи та дати судових засідань шляхом розміщення оголошень на сайті Судової влади України.
Така позиція обґрунтовується тим, що з 24 лютого 2022 року було розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України із зупиненням функціонування закордонних дипломатичних установ України на території рф та діяльності її дипломатичних установ на території України.
Окрім цього, АТ «Укрпошта» починаючи з 25.02.2022 фактично припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією, а відтак, станом на сьогодні суд позбавлений можливості повідомляти відповідача про розгляд справи засобами поштового зв`язку.
Також слід відзначити, що господарські суди враховують у своїй діяльності лист Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану», в якому рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті Судової влади України.
У зв’язку з цим пропонуємо використовувати загальновідомі адреси електронної пошти уповноважених державних органів російської федерації, які є відповідачами у справі із подальшим наданням доказів відправлення відповідного електронного повідомлення.
Такий підхід є виправданим і не обтяжливим та може бути використаний принаймні позивачем при направленні відповідачу копії позовної заяви із доданими документами та судом з метою інформування відповідача про відкриття провадження у справі і можливості його ознайомлення із рухом справи на сайті Судової влади України. В подальшому при розгляді справи суд буде виходити з «презумпції обізнаності» відповідача, яка в свою чергу покладає на такого учасника справи обов`язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом.
Щодо територіальної підсудності.
На сьогоднішній день продовжує формуватися судова практика, щодо територіальної підсудності справ про відшкодування збитків завданих російською федерацією.
Згідно статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
При визначені того, який саме господарський суд повинен розглядати справу необхідно керуватися загальним правилом, передбаченим частиною 1 статті 27 ГПК України, згідно якого позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Виключенням з цього загального правила є випадки, коли спір про відшкодування збитків виник з приводу нерухомого майна, а саме його пошкодження чи знищення. Тобто в такому разі необхідно керуватися правилами виключної підсудності та подавати позов до господарського суду за місцезнаходженням такого нерухомого майна або основної його частини.
Але все ж таки, залишається питання, якщо спір не стосується нерухомого майна, то який суд уповноважений розглядати цю справу. Відповідно до частини 6 статті 29 ГПК України, позови до відповідача, місце перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності. Окрім цього, частина 10 цієї статті встановлює, що позови до відповідача, який не має в Україні місцезнаходження чи місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна.
Досить поширеною правової позицією є та, що справи про відшкодування російською федерацією завданих збитків повинні розглядатися у Господарському суді міста Києва, тобто за місцезнаходженням посольства російської федерації, яке здійснювало представництво її інтересів в Україні (м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) і приміщення якого відповідно до ст. 2 Угоди між урядом російської федерації та Кабінетом Міністрів України про умови розміщення та обслуговування дипломатичних представництв російської федерації в Україні та України в російській федерації від 19.11.1998 передане у власність російській федерації (справи: № 916/64/23, № 914/1552/22).
Водночас такий підхід хоча і відповідає процесуальним нормам, проте не повинен ставати загальновживаним, оскільки в такому разі це призведе до надмірного навантаження на суддів Господарського суду міста Києва, а також навряд чи буде відповідати інтересам самих позивачів, які є зацікавлені у розгляді їх справи за їх місцезнаходженням.
При вирішенні питання територіальної підсудності, якщо спір не пов'язаний із нерухомим майном, позивач має право вибору і згідно положень частини 8 статті 29 ГПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть також пред’являтися за місцем заподіяння шкоди, тобто, якщо спір стосується відшкодування збитків, завданих знищенням чи пошкодженням сільськогосподарської техніки чи товарів, то цілком обґрунтованою є правова позиція, що такий спір повинен розглядатися господарським судом тієї області де було заподіяно шкоду і як правило це збігається із місцезнаходженням позивача.
Щодо виконання судових рішень.
Якщо говорити відверто, то питання реального виконання рішень судів про відшкодування збитків завданих російською федерацією на сьогоднішній день є не до кінця вирішеним.
Враховуючи, що російська федерація, принаймні теперішня її влада, не виявляє бажання добровільно виконувати рішення щодо відшкодування завданих збитків, єдиним справді ефективним механізмом, який може забезпечити реальне виконання рішень, є відшкодування збитків за рахунок конфіскованих активів країни-агресора, як тих що знаходяться на території України, так і тих, що розміщені закордоном.
Стосовно активів рф, які знаходяться в межах України, то слід зазначити, що відповідно до Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» примусово вилучені відповідно до цього Закону об’єкти права власності російської федерації та її резидентів переходять у державну власність України (наприклад вилучені кошти зараховуються до Державного бюджету України та спрямовуються до фонду ліквідації наслідків збройної агресії) та навряд чи в подальшому будуть спрямовані на виконання судових рішень про відшкодування збитків.
Отже, фактично ми можемо констатувати, що всі ухвалені судові рішення про відшкодування завданих збитків є своєрідними активами на майбутнє і їх отримання пов’язане із розробленням та впровадженням нашою державою відповідних компенсаційних норм, метою яких буде виконання рішень як національних, так і міжнародних інституцій.
Як одним з варіантів вирішення цього питання, вбачається створення в Україні спеціального фонду, який би наповнювався за підтримки міжнародних партнерів, а згодом виплачені фондом кошти були б компенсовані в рамках репарацій країни-агресора.
Як підсумок вищезазначеного, можна сказати, що сьогодні господарські суди здійснюючи правосуддя та вирішуючи справи з відшкодування шкоди завданої військовою агресією російської федерації проти України, намагаються фактично прилаштувати процесуальне законодавство мирного часу до викликів та потреб воєнного стану. Ті заходи та практика, які були напрацьовані починаючи з 2014 року явно не відповідає сьогоднішнім масштабам війни.
Врегулювання вказаних вище проблемних питань можливе перш за все шляхом внесення змін до процесуального законодавства, а саме чіткого розмежування предметної та територіальної юрисдикції цивільних та господарських судів при вирішенні такої категорії справ, законодавчого закріплення відсутності судового імунітету російської федерації та визначення процедури повідомлення держави російської федерації про розгляд справ в умовах розриву дипломатичних відносин.
Слід принагідно зазначити, що у Верховній Раді України зареєстрований відповідний законопроект (№7520 від 05.07.2022), який передбачає внесення низки змін до процесуальних кодексів з окреслених питань, проте цей законопроект не пройшов ще навіть стадію першого читання і скільки часу займе його прийняття та набуття чинності невідомо.
Отже, враховуючи сьогоднішні реалії, господарські суди змушені виходити із ситуації процесуальної недосконалості при розгляді справ про відшкодування шкоди завданої російською федерацією керуючись фактично суддівським розсудом та практикою Верховного Суду.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
