Жанна Лук’яненко
Партнер Адвокатського об’єднання «Лутковська та Лук’яненко»
Співзасновниця ГО «Український інститут з прав людини»
Час від часу я маю честь бути запрошеною лекторкою в Національну школу суддів. Говоримо про конвенційне право.
Останні зустрічі в рамках Національної школи здивували, оскільки знову виникли питання, що, здавалося б, вже були обговорені: коли і на якій підставі держава несе повну відповідальність (включаючи сплату заборгованості) за виконання рішень національних судів?
Втім, якщо питання все ж знову виникло, спробую ґрунтовно та аргументовано відповісти на нього в цій статті.
Перше пілотне рішення Європейського суду з прав людини "Юрій Миколайович Іванов проти України" (від 15 жовтня 2009, заява № 40450/04), яким констатовано наявність структурної проблеми невиконання національних судових рішень, набуло статусу остаточного ще 15 січня 2010. Проте і зараз зустрічається нерозуміння серед представників юридичних професій, чому держава сплачує кошти за судовим рішенням замість боржника, який не є державним органом.
Наразі це питання в черговий раз піднімається в судових баталіях, оскільки прийшов час розгляду регресних позовів до реальних боржників від імені держави, яка сплатила борги за рішеннями національних судів на підставі рішень Європейського суду, тобто припинила порушення конвенційних прав осіб, і цілком логічно хоче повернути ці гроші в бюджет.
Пропоную ще раз розібратись з підставами відповідальності держави за виконання рішень національних судів.
У вищезгаданому пілотному рішенні Європейський суд повторив свої загальні принципи щодо справ про невиконання рішень національних судів. А саме, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення становить порушення Конвенції.
Відповідно до практики Європейського суду обов’язок держав щодо забезпечення виконання рішень національних судів за результатами спору між двома приватними суб’єктами закінчується на організації ефективного примусового виконання. В Україні, наприклад, це створення та регламентація діяльності Державної виконавчої служби.
У випадку, коли боржником за рішенням національного суду є державний орган, установа, організація публічного права, державне підприємство, то держава за практикою Європейського суду несе відповідальність і за сплату боргу або виконання відповідного зобов’язання.
Якщо відповідальність за борги державних органів, організацій, установ, підприємств приймається без питань усіма правниками та державними службовцями, то щодо відповідальності за борги приватних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких держава володіє лише часткою, є певна недовіра.
Нагадаю, що парламент час від часу вводить щодо окремих видів юридичних осіб мораторії, зокрема, на примусову реалізацію майна або на примусове виконання судового рішення. Тобто державний виконавець не може нічого зробити, навіть прагнучи виконати судове рішення проти такого боржника.
Найбільш відомі мораторії введені Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року та Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» від 23 липня 2005 року. Перший закон захищає від примусової реалізації майна підприємства, доля держави в яких становила не менше 25%, тобто обов’язково мала бути частка державного капіталу. Другий закон захищав підприємства, внесені до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості. У статутному фонді таких підприємств частка держави взагалі може бути відсутня.
У справі "Сокур проти України" (рішення від 26 квітня 2005 року, заява № 29439/02) за результатами аналізу Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (далі - Закон про мораторій) Європейським судом було зазначено, що цей Закон спрямований на захист інтересів держави під час реалізації майна, яке належить підприємствам, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%. Мораторій на виконання рішень щодо заборгованостей запроваджений до вдосконалення механізму примусової реалізації майна таких підприємств. Проте ніякий строк цього мораторію не був встановлений. У цьому зв’язку застосування положень Закону про мораторій позбавляє положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього практичного ефекту (див. п.п. 18, 36 цього рішення).
У свою чергу Конституційний Суд України не вбачав в Законі про мораторій загроз для прав людини та дійшов висновку, що цей Закон відповідає Конституції України (рішення від 10 червня 2003 року № 11-рп/2003), оскільки Закон не порушує конституційної вимоги обов'язковості судових рішень. З точки зору КСУ рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття Закону, ним не скасовуються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Тобто Законом встановлюється подовжений на цей [невизначений] період строк їх виконання.
Таким чином погляд на один й той самий Закон України зі Страсбурга та Києва дає діаметрально різні результати. Враховуючи примат міжнародного права та зобов’язання держави за Конвенцією, логічно, що в цьому питанні використовується виключно позиція Європейського суду.
У справах щодо невиконання рішень національних судів, боржниками в яких були підприємства під парасолькою вищезгаданих мораторіїв, держава намагалась послатись на положення національного законодавства, що підприємство є окремою юридичною особою і відповідно до національного законодавства держава не може відповідати за його борги.
У відповідь Європейський суд повторив позицію, що держава притягається до відповідальності, якщо у результаті прийняття акта національного законодавства порушуються права і свободи за Конвенцією (див. Young, ames and Webster v. the United Kingdom, рішення від 13 серпня 1981 року п. 49). Суд вважає, що у цьому випадку підприємство-боржник без сумніву є [має сприйматись] державним підприємством у значенні статті 1 Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Як таке, воно підпадає під дію мораторію, який перешкоджає накладенню арешту та продажу майна підприємства. Таким чином, цим підтверджується відповідальність держави-відповідача за будь-яке порушення Конвенції, яке з цього випливає (див. рішення у справі "Соловйова проти України" від 13 грудня 2005 року, заява № 32547/03, п.п.18, 20, «Юрій Миколайович Іванов проти України», п.54).
Додатково до вищенаведеної усталеної практики Європейський суд також визначив чітку позицію, що звернення до виконавчої служби щодо примусового виконання національного судового рішення проти державного органу, підприємства, організації чи установи, які контролюються державою або щодо яких застосовано заборону на арешт майна, не є обов'язковим засобом правового захисту, який повинен бути вичерпаний заявником перед тим, як звернутися до Суду (див. рішенні у справі «Козачек проти України» від 07.12.2006, заява № 29508/04 п. 20).
У рішеннях «Кришчук проти України» (від 19.02.2009, заява № 1811/06), «Куценко проти України» (від 10.12.2009 р., заява № 41936/05) Європейський суд поширив свою позицію про відповідальність держави за виконання рішень, боржниками за якими є підприємства, щодо яких встановлено мораторій відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».
Є й зворотні приклади рішень Європейського суду. Так, наприклад, в рішенні у справі «Малахова та інші проти України» (рішення від 12.12.2013) стосовно двох заяв Європейський суд зазначив: «38. Боржником у рішеннях по заявах №№ 14960/11 і 31247/11 була приватна компанія «Енерговугілля». До 30 липня 2010 року компанія була захищена державою від кредиторів (виконавче провадження щодо боржника мало бути зупинене), оскільки воно було включене до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» від 2005 року. Ці заяви було подано 22 лютого 2011 року (заява № 14960/11) і 4 травня 2011 року (заява № 31247/11), тобто більш ніж через шість місяців з дати, коли компанія була виключена з реєстру, тобто після того, як припинилась відповідальність Уряду за тривале невиконання судового рішення. Суд, таким чином, відхиляє заяви №№ 14960/11 і 31247/11 як неприйнятні відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції».
Відповідно, доходимо до висновку, що якщо держава встановила обмеження або заборони для примусовго виконання судового рішення, вона сама й відповідає по боргах тих підприємств, незалежно від форми власності, які підпадають під дію таких обмежень або заборон. Як тільки відповідні обмеження знімаються, втрачається і підстава для відповідальності держави.
Наступне питання, а який же строк виконання вбачається Європейським судом таким, що не порушує права на суд в частині виконання судового рішення та на вільне володіння своїм майном.
Так, у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» в п. 53 Європейським судом підкреслено, що оцінюючи обґрунтованість затримки у виконанні судового рішення, слід належним чином враховувати той факт, що затримку, яка становила один рік і чотири місяці, у виплаті грошової компенсації, призначеної судовим рішенням, винесеним проти державного органу, Суд визнав надмірною (див. рішення у справі "Зубко та інші проти України", №№ 3955/04, 5622/04, 8538/04 і 11418/04, п. 70).
Враховуючи вищенаведену практику Європейського суду, можна вивести три критерії, при наявності яких саме на державу покладається відповідальність за борги окремих юридичних осіб за національними судовими рішеннями:
- існує невиконане рішення національного суду;
- існує законодавча заборона на примусову реалізацію майна підприємства-боржника або на проведення примусового виконання рішення суду;
- стан невиконання триває більше 16 місяців.
Вимога Європейського суду про повну відповідальність держави за борги підприємств, яким національним законодавством надано привілеї, урівноважується нормами статті 9 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка передбачає обов’язок Міністерства юстиції України після сплати відшкодування за рішенням Європейського суду звернутись з регресним позовом до фактичного боржника за рішенням. Необхідно зауважити, що регресний позов має бути поданий в усіх варіантах завершення розгляду справи Європейським судом, включаючи рішення про дружнє врегулювання, у якому за формою не міститься констатація порушення державою прав особи, та про схвалення умов односторонньої декларації Уряду, у якому навпаки має бути визнання самою державою порушення прав особи.
Логіка у цього процесу цілком обґрунтована. Держава вживає заходів за рахунок коштів державного бюджету для припинення порушень прав заявника, а потім повертає ці кошти в державний бюджет в ході національного судового процесу проти боржника (так званого регресного позову).
У нещодавній дискусії судді господарських судів передали обурення відповідачів в регресній справі: як так, держава сама пішла на дружнє врегулювання, а потім вимагає повернути в державний бюджет гроші, сплачені заявнику. Пояснення дуже просте - дружнє врегулювання укладається державою виключно тоді, коли обставини справи підпадають під сталу практику Європейського суду і ризик констатації порушення та присудження сатисфакції є високим. У такому випадку важко уявити обґрунтовані аргументи підприємства-боржника проти вимоги держави виконати обов’язкове рішення суду, ухвалене проти нього багато років тому.
Наприкінці підкреслю, що завершення розгляду справ у Європейському суді шляхом укладення дружнього врегулювання є найбільш вигідним з фінансової точки зору. Як показала практика, це твердження є особливо актуальним, якщо йдеться про справи щодо тривалого невиконання національних рішень.
По-перше, дружнє врегулювання укладається державою саме у випадках, коли справа підпадає під сталу практику Європейського суду і вірогідність констатації порушення та присудження сатисфакції є стовідсотковою. Разом з цим за результатами укладення дружнього врегулювання формально не збільшується статистика порушень державою вимог Конвенції. По-друге, сторони можуть дійти згоди про дещо меншу суму відшкодування за порушення, ніж присуджується самим Європейським судом в ході розгляду аналогічних справ по суті.
Лише декілька прикладів:
- У справі "Синько проти України" (заява № 4504/04) національним судовим рішенням було присуджено сума, еквівалентна 730 євро. За невиконання цього рішення близько 6 років Європейський суд присудив сатисфакцію у розмірі 810 євро.
- У справі "Кучеренко проти України" (заява № 27347/02) за несплату 2970 грн за рішенням національного суду 2000 року у 2005 році Європейським судом присуджено 3000 євро сатисфакції.
- У справі "Сокур проти України" за несплату еквіваленту 1060 євро з 2001 до 2004 сатисфакція становила 1500 євро.
- У вищезгаданій справі “Соловйова проти України" за період невиконання рішення з 1999 до 2005 рік в сумі, еквівалентній 174 євро, сатисфакція становила 1000 євро.
Реальний факт, що перше рішення Європейського суду щодо невиконання було ще у 2001 році і це було рішення про дружнє врегулювання справи «Кайсин та інші проти України» (Kaysin and Others v. Ukraine, від 3 травня 2001, заява № 46144/99). 13 заявників у цій справі скаржились на невиконання рішень про стягнення різних сум компенсації за шкоду здоров’ю (від 12 до 82 тис. грн) з "Шахти № 2 "Червоноградська". Дружнє врегулювання було досягнуто на умовах сплати заборгованості за рішеннями судів та додатково 5 тис. грн кожному.
Дружнє врегулювання справ у Європейському суді, крім фінансових, має й інші позитивні аспекти для України. Це більш швидке відновлення правового статусу особи, дієве доведення належного виконання своїх міжнародних зобов’язань (нам не треба декілька разів вказувати на наші порушення, щоб ми нарешті навчилася виправляти їх самі).
Шкода, що практика дружніх врегулювань сьогодні майже відсутня та Україна виглядає як не дуже кмітливий учень, якому декілька разів треба повторювати матеріал.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
