20 квітня 2017 р. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (ВСУ) винесла постанову №5-213кс(15)15 в справі про перегляд вироку про довічне ув'язнення.
Пуститися берега
Навесні 1996 Засуджений разом з товаришем спробував вкрасти корову з комунального пасовища. Через кілька днів, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, Засуджений вчинив спробу згвалтування, заподіявши потерпілій легкі тілесні ушкодження. Через місяць Засуджений з напарником скоїли розбійний напад на двох осіб і заволоділи їхнім майном. У той же день Засуджений і його напарник напали на ще одного потерпілого, також заволоділи його майном і завдали йому легкі тілесні ушкодження.
Кілька днів по тому ці двоє повторили злочин, використовуючи при цьому заздалегідь підготовлений засіб — обріз труби, яким завдали черговому потерпілому тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. Трохи пізніше Засуджений і напарник зробили навмисне вбивство власника майна, яким заволоділи в наслідок. Далі злочинці притягнути до своєї діяльності неповнолітню особу. За попередньою домовленістю ця особа заманила ще одного потерпілого в обумовлене місце, де останній був убитий.
Раніше Засуджений відбував покарання в вигляді позбавлення волі, при цьому систематично порушуючи режим утримання, за що притягувався до адміністративної відповідальності.
З огляду на характеристику порушника і сукупність здійснених злочинів, 19 грудня 1997 року суд засудив його до смертної кари — розстрілу з конфіскацією всього майна.
3 березня 1998 р. ВСУ залишив вирок суду без змін.
Підстави для перегляду
У червні 2000 р. обласний суд пом'якшив покарання, замінивши його довічним позбавленням волі з конфіскацією всього майна. Цю постанову ВСУ також залишив без змін.
Взимку 2014 р. Засуджений звернувся до апеляційного суду з заявою про перегляд вироку за нововиявленими обставинами. Суд залишив заяву Засудженого без задоволення. Рішення апеляційної інстанції Засуджений оскаржив до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ). 17 березня 2015 р. своєю ухвалою суд відмовив у відкритті касаційного провадження, пославшись на брак підстав для задоволення заяви.
Звертаючись до ВСУ, Засуджений вказав на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї ж норми права в подібних правовідносинах, що потягло до ухвалення різних за змістом судових вердиктів. Засуджений стверджував, що під час розгляду його заяви про перегляд вироку, апеляційний суд порушив правила інстанційної підсудності. Відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» його справа мала бути передана до відповідного суду першої інстанції.
Також Засуджений звернув увагу на неоднакове застосування закону про кримінальну відповідальність у рамках максимальної санкції покарання, передбаченої ст. 93 Кримінального кодексу 1960 р. чинного на момент винесення вироку. Як аргумент зазначене рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. цьому документі КСУ визнав положення ст. 24 Загальної частини КК, що передбачають смертну кару такою, що не відповідає Конституції.
Крім цього Засуджений надав постанову ВССУ від 4 червня 2015 року, в якій суд вказав на те, що апеляційний суд, який розглядає справу в якості суду першої інстанції, в зв'язку зі зміною чинного законодавства не був судом першої інстанції, а тому був позбавлений можливості здійснити кримінальне провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Була надана і копія постанови ВСУ, прийнятої на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії від 31 липня 2009 року. Цим документом вирок апеляційного суду від 23 серпня 2001 і рішення ВСУ від 12 лютого 2002 скасовані і довічне ув'язнення замінено на позбавлення волі строком на 15 років.
Відмова вищої інстанції
Вивчивши матеріали справи, Судова палата у кримінальних справах ВСУ погодилася з твердженням Засудженого про наявність неоднакового застосування однієї і тієї ж норми права. Суд зазначив, що ст. 58 Конституції України допускає зворотну дію законів у часі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Формою реалізації ч. 1 ст. 58 Конституції є положення ч. 1 ст. 5 КПК, що регулює дію норм кримінального процесуального закону в часі. Йдеться про те, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається відповідно до положень КПК, що діють на момент початку виконання дії або прийняття такого рішення.
Разом з тим на відміну від кримінального (матеріального) закону про відповідальність, чинний кримінальний процесуальний закон не має зворотної сили навіть в тих випадках, коли його правила більш сприятливі для учасників кримінального провадження.
У своїй заяві Засуджений оскаржить рішення суду касаційної інстанції від 17 березня 2015 року, яке прийнято в той час, коли ст. 445 КПК не передбачала можливості оскарження даного судового рішення з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. З огляду на принцип визначеності, заява Засудженого в цій частині не може бути предметом перегляду ВСУ на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, а тому в цій частині вона задоволенню не підлягає.
Крім цього Засуджений в своїй заяві ставить питання про перегляд рішення касаційної інстанції від 17 березня 2015 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК.
На підтвердження своїх доводів Засуджений долучив копію постанови ВСУ, прийнятої на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії від 31 липня 2009 року.
Згідно з тлумаченням ст. 6 Конвенції в її кримінальному аспекті, не підпадають під дію цієї статті провадження, що стосуються відновлення справи, оскільки особа, вирок щодо якої вступив в силу не є «обвинуваченою у скоєнні кримінального злочину» в сенсі статті 6. Тільки нове провадження після задоволення клопотання про відновлення справи може розглядатися як таке, що висуває кримінальне обвинувачення.
Постановою апеляційного суду від 17 грудня 2014 року, заява Засудженого про перегляд вироку за нововиявленими обставинами залишена без задоволення. Тобто, вказаний вирок є остаточним і рішенням апеляційної інстанції правовий статус Засудженого не змінювався.
Залишаючи рішення апеляційної інстанції без зміни, касаційний суд не висловлював свою позицію щодо застосування норми закону про кримінальну відповідальність в межах виду і максимальної санкції покарання, передбаченої ст. 93 КК 1960 року, в період з 28 червня 1996 року по 4 квітня 2000, на неоднаковість застосування якої касаційною інстанцією посилається засуджений. Це робить неможливим перегляд ВСУ постанови ВССУ від 17 березня 2015 на підставі пункту 1 частини першої статті 445 КПК.
Крім того, предметом перегляду ВСУ є рішення саме касаційної інстанції. Згідно п. 4 ст. 32 КПК в редакції 1960 р., який діяв на момент прийняття наданого для порівняння рішення ВСУ від 31 липня 2009 р., касаційним судом визнавався суд, який розглядав справу за касаційними скаргами в касаційному порядку. Однак вказаний вердикт був прийнятий в порядку виключного провадження та не є рішенням касаційної інстанції.
Таким чином, заяву засудженого в цій частині ВСУ порахував необґрунтованою.
Виходячи з викладеного ВСУ постановив у задоволенні заяви Засудженого відмовити.
З повним текстом постанови можна ознайомитися тут.
