Жінка звернулася до суду з позовом до держави України в особі Кабміну, Державної казначейської служби про відшкодування шкоди, завданої загибеллю чоловіка. Позовна заява мотивована тим, що в Авдіївці було вбито її чоловіка у подвір`ї власного будинку від вибуху снаряду внаслідок скоєння терористичного акту невідомими особами із складу незаконних збройних формувань.
Жінка стверджує, що держава зобов`язана виплатити їй моральну шкоду, яка полягала у вкрай тяжких і незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю чоловіка внаслідок терористичного акту, незабезпечення відповідачем права на життя, а також відсутністю ефективного незалежного розслідування протягом багатьох років.
Також зазначала, що загибель чоловіка для неї є трагічна подія, що стала важким випробуванням і поштовхом до перебудови свого життя, після смерті чоловіка вчиться жити без його підтримки, розраховує лише на себе, а також те, що на плечі лягли турботи з підтримки непрацездатного сина.
Посилалася на відповідні норми Цивільного кодексу, Кодексу цивільного захисту, Закону «Про боротьбу з тероризмом» й зазначала, що відсутність відповідного спеціального закону, передбаченого статтею 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого може стягуватися моральна шкода родичам загиблих осіб від терористичних актів, не може бути перешкодою для захисту її прав. Також посилалася на норми Конституції, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прецедентну судову практику ЄСПЛ.
Просила стягнути з держави Україна на її користь за рахунок коштів бюджету моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка та невиконанням державою позитивних зобов`язань у розмірі 1 млн грн шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку в Державній казначейській службі.
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог жінці відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не вказувала і не доводила, що відповідачам було відомо чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт вибуху на території будинку.
Позивач також не обґрунтувала, що держава Україна до того моменту, як загинув її чоловік, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для його життя від артилерійського обстрілу з боку незаконних збройних формувань, розташованих на непідконтрольній уряду України території.
Отже, позивач не обґрунтувала порушення державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя чоловіка. Крім того, підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, оскільки суб`єкт правопорушення й об`єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб`єктивного сприйняття потерпілим.
Що вирішив Верховний Суд
Верховний Суд у постанові від 2.02.2024 по цій справі №242/2367/21 вирішив, що касаційна скарга жінки не підлягає задоволенню.
Щодо поставленого питання порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України Верховний Суд вказав наступне.
Верховний Суд зазначає, що самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил (ООС), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції.
Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення антитерористичної операції, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
Верховний Суд погоджується, що втрата позивачкою чоловіка, який загинув за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї.
Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.
З урахуванням вищенаведеного та всіх обставин цього спору, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі її чоловіка, що держава знала про можливість обстрілу м. Авдіївки Донецької області і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя чоловіка.
Загибель чоловіка позивачки та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя чоловіка не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.
У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя.
За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її чоловіка.
Посилання у касаційній скарзі на те, що чоловік позивачки загинув на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя, є безпідставними, оскільки саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
Верховий Суд також ураховує, що силові дії російської федерації проти України тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування, не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування й кримінального провадження за фактом смерті матері позивача.
У постанові від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
У справі, яка переглядається, позивач указала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її чоловіка, при цьому у позові не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
При цьому, з урахуванням вищенаведеної прецедентної практики ЄСПЛ, наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання державою свого позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції.
Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18, вирішуючи подібний спір, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовив у задоволенні позову, вказавши, при цьому, що позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі особи на контрольованій нею території, проте не вчинила.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, позивач не зазначила, які саме дії повинна вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування подій 7 серпня 2014 року.
Верховний Суд уважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабміну від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації».
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг. Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії.
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики.
Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію рф. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку.
Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо.
Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах КЦС ВС від 7.09.2022 у справі №641/4272/19 і від 31.05.2023 у справі №237/1314/21.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
