Верховний Суд висловив позицію стосовно застосування ч. 4 статті 7 КАСУ до правовідносин, які виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання положень закону неконституційними.
Нагадаємо, ч. 4 ст. 7 КАСУ передбачає, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Отже, як зазначив Верховний Суд, на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України.
Суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАСУ, зокрема й у випадку, коли КСУ сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.
На це вказав Верховний Суд у постанові від 10 грудня 2024 року по справі № 240/19209/21 за позовом особи до Міністерства оборони про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити дії.
Обставини справи
У цій справі позивач оскаржив рішення комісії Міноборони з розгляду питань, пов’язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги з посиланням на пункт 4 статті 16-3 3акону від 20 грудня 1991 року № 2011- ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» та пункт 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабміну від 25 грудня 2013 року № 975, оскільки йому вищу групу інвалідності встановлено понад дворічний строк після первинного огляду й встановлення групи інвалідності.
Житомирський окружний адміністративний суд рішенням, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду, відмовив у задоволенні позову.
Суди виходили з того, що між первинним оглядом та встановленням позивачу ІІІ групи інвалідності (18 червня 2018 року) та повторним оглядом, за наслідками якого було встановлено ІІ групу інвалідності (18 березня 2021 року), минуло понад два роки та відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі.
Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.
Позиція Верховного Суду
У цій справі вирішувалося, зокрема питання щодо застосування положень частини четвертої статті 7 КАСУ до положень пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ, які за Рішенням Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)/2022 визнано неконституційними, до правовідносин, які виникли до ухвалення цього рішення.
З огляду на принцип верховенства права (відсутність дискримінації і рівність перед законом) й визначені у частинах третій та четвертій статті 7 КАС України правила, до спірних правовідносин застосовуються приписи статей 3, 8, 17, 46 Конституції України щодо соціального захисту військовослужбовців як норми прямої дії з урахуванням наданої МСЕК оцінки стану здоров’я кожної особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов’язків військової служби або внаслідок захворювання, пов’язаного з виконанням нею обов’язків військової служби.
Установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги у більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років, на думку судової палати, суперечать Конституції України з моменту встановлення такого обмеження.
Верховний Суд виснував про необхідність застосування вказаних норм у подібних правовідносинах у такий спосіб:
1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;
2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАСУ, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин;
3) установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років суперечать Конституції України, а тому для вирішення цього спору підлягає застосуванню частина перша статті 46 Конституції у взаємозв’язку з частиною п’ятою її статті 17 як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції КСУ, сформульованої у Рішенні від 6.04.2022 №1-р(II)/2022.
Таким чином, судова палата дійшла висновку про те, що частина четверта статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ щодо визначення підстав для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги, як то сплив дворічного строку у разі зміни групи інвалідності після первинного її встановлення, до спірних правовідносин не застосовується, відтак відповідач, відмовляючи позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги з посиланням на пункт 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ та пункт 8 Порядку № 975 у зв’язку із тим, що заявнику групу інвалідності змінено після спливу двох років з дня виставлення первинної групи інвалідності, діяв всупереч принципу верховенства права (дотримання прав людини, відсутність дискримінації і рівність перед законом), не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією України.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
