Верховний Суд України (ВСУ) виніс постанову від 1 березня 2017 року №6-2485цс16, в якому відмовив у задоволенні заяви про скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді за час вимушеного прогулу.
У червні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Національної школі суддів (НШСУ) про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 16 березня 2015 року позивач отримав лист, в якому було зазначено, що його скорочують. Також позивач зазначив, що йому була запропонована посада старшого наукового співробітника науково-методичного відділу та попередили, що по закінченню двомісячного терміну в разі відмови від запропонованої посади він буде звільнений. Позивач з посади відмовився і був скорочений відповідно п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Позивачу було відмовлено в повному наданні інформації про вакантні посади (27 квітня 2015 відповідач оголосив конкурс на заміщення шести вакантних позицій). Відповідно, на думку позивача, зазначений наказ є незаконним, тому що роботодавець не виконав вимог трудового законодавства і не запропонував всі вакантні посади, які позивач міг займати з урахуванням його освіти, досвіду і кваліфікації.
Посилаючись на вищевказані обставини, позивач просив визнати незаконним і скасувати наказ ректора НШСУ, поновити на посаді та стягнути на його користь 39 107 грн заробітку за час вимушеного прогулу.
Шевченківський районний суд міста Києва від 25 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог.
Апеляційний суд міста Києва 10 лютого 2016 рішення суду першої інстанції скасував, а позовні вимоги позивача задовольнив, а саме: відновив позивача на посаді та стягнув з НШСУ на користь позивача суму в розмірі 80 793 грн.
Однак колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСУ рішення Апеляційного суду міста Києва скасувала, залишивши в силі рішення Шевченківського районного суду.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, прийшов до висновку, що позивач звільнений з дотриманням вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 492 КЗпП. Таке рішення суду на рахунок застосування ч. 2 ст. 40 і ч. 3 ст. 492 цього кодексу не суперечить відповідному правовому вирішенню на рахунок застосування зазначених норм матеріального права, викладеного в постановах ВСУ від 1 квітня і 1 липня 2015 року, які були надані позивачем для порівняння
Правовий висновок свідчить, що трудовий договір, який складено на невизначений термін, а також терміновий договір, який складено до закінчення терміну його дії, роботодавець може розірвати у разі змін в організації виробництва (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП), в зокрема, звільнити працівника у зв'язку зі скороченням штату можна, якщо неможливо перевести працівника (за його згодою) на іншу роботу.
На підставі зазначеного роботодавець одночасно з попередженням протягом двох місяців повинен запропонувати працівникові всі вакантні посади відповідно до його кваліфікацій. Згоду на переведення до іншого місця роботи працівник підтверджує письмовою заявою.
У справі, що розглядається суд першої інстанції встановив, що позивачеві, посаду яку він займав, скоротили, запропонувавши вакантну посаду. Суд прийшов до висновку, що позивач звільнений з дотриманням вимог ч. 2 ст. 40 і ч. 3 ст. 492 КЗпП. Суд касаційної інстанції погодився з таким рішенням.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
