Андрій Нижний,
суддя Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, к.ю.н.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона отримала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість отримане за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вказане положення ефективно регулює наслідки недійсності, наприклад, виконаних договорів купівлі-продажу, коли рішенням суду покупець зобов’язується повернути продавцю товар, а продавець покупцю — одержані за товар кошти.
Частина 1 ст. 216 ЦК України може бути застосована також за умови неможливості повернення отриманого за недійсним правочином (коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі), проте тільки у випадку, коли договір було виконано лише однією стороною. Наприклад, орендаря, який не сплачував орендну плату, можна зобов’язати відшкодувати вартість користування орендованим майном, а орендодавця, який не передав майно в оренду, — повернути отриману орендну плату.
Проте у випадку визнання недійсним повністю виконаного сторонами (хоча б за певний період) договору оренди застосування ч. 1 ст. 216 ЦК України призведе до встановлення судом взаємного обов’язку сторін сплатити кошти одна одній. При цьому стягнені суми, як правило, будуть ідентичні, оскільки вартість користування орендованим майном якраз і визначається розміром орендної плати.
Для господарських договорів така ситуація у судовій практиці до цього часу вирішувалась на підставі ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України (далі — ГК), відповідно до якої, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
З посиланням на вказане положення у п. 2.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі — ПП ВГСУ №11) робиться висновок: якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.
Аналогічного положення ЦК не містить, найближчою за змістом є ч. 2 ст. 236 ЦК, відповідно до якої, якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Вирішуючи питання наслідків недійсності виконаного договору оренди, Верховний Суд України (далі — ВСУ) на спільному засіданні Судової палати у господарських справах і Судової палати цивільних справах ухвалив постанову від 01.07.2015 р. у справі №3-195гс15, у якій сформулював досить спірну правову позицію.
У вказаній постанові ВСУ зазначив, що фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення. А оскільки договір, який визнано судом недійсним, розірвано сторонами відповідною угодою, визнавати цей договір недійсним на майбутнє немає підстав.
Такий підхід було підтримано у постанові ВСУ від 23.12.2015 р. у справі № 3-1143гс15, де додатково також зазначено: визнаючи договір оренди недійсним, суду необхідно серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважати припиненими зобов'язання за цим договором. Враховуючи, що зобов’язання за оспореним договором оренди нежитлового приміщення припинені внаслідок його розірвання, визнання його недійсним є неможливим, «оскільки предмет спору припинив існування».
Наведене ВСУ аргументування викликає ряд запитань як з точки зору теоретичних засад недійсності правочинів, так і чинного законодавства.
По-перше, слід враховувати, що як у теорії, так і на практиці поняття «договір» використовується у трьох значеннях: як юридичний факт (різновид правочину), як зобов’язання, що виникає на підставі договору як юридичного факту, та як документ. При цьому §2 Глави 16 ЦК регулює недійсність правочинів, тобто договорів як юридичних фактів, а не як зобов’язань або як документів.
По-друге, момент недійсності договору визначається виключно ч. 1 ст. 236 ЦК — це момент укладення такого договору.
По-третє, ні ч. 2 ст. 236 ЦК, ні ч. 3 ст. 207 ГК не змінюють визначений ч. 1 ст. 236 ЦК момент недійсності правочину (договору), а регулюють лише наслідки його недійсності для окремих випадків. Частина 2 ст. 236 ЦК регулює випадки, коли за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися виключно на майбутнє, а ч. 3 ст. 207 ЦК України — коли зобов’язання хоч і виконувалось до визнання договору недійсним, проте за своїм змістом воно може бути припинено тільки на майбутнє.
Сум’яття у правозастосуванні в даному випадку вносить формулювання ч. 3 ст. 207 ГК, відповідно до якого зобов’язання не лише припиняється на майбутнє, але і визнається недійсним на майбутнє. Водночас наслідки недійсності господарського зобов’язання, передбачені ч. 2 ст. 208 ГК, ідентичні наслідкам недійсності правочину, визначеним у ст. 216 ЦК. За таких обставин навряд чи можна говорити, що визнання недійсним договору (правочину) та визнання недійсним господарського зобов’язання є різними способами захисту з різним правовим регулюванням, а відтак за відсутності належного обґрунтування таке регулювання повинно відповідати логіці класичної концепції недійсності правочинів.
Імовірно, саме з цих причин у згаданому п. 2.7 ПП ВГСУ №11 відсутня вказівка про можливість визнання зобов’язання недійсним тільки на майбутнє на підставі ч. 3 ст. 207 ГК, натомість зазначено, що у такому випадку суд зазначає в резолютивній частині рішення лише про припинення зобов’язань за договором на майбутнє.
По-четверте, договірні зобов'язання припиняються не тільки внаслідок розірвання договору (ч. 2 ст. 653 ЦК), але і в результаті їх належного виконання (ст. 599 ЦК). Тому підхід ВСУ про неможливість визнання недійсним договору у випадку, якщо зобов’язання за ним припинились, має наслідком неможливість визнання недійсними усіх належним чином виконаних договорів. Це очевидно не відповідає меті інституту недійсних правочинів, а тому припинення договірних зобов’язань у зв’язку із розірванням договору не може перешкоджати визнанню недійсним договору як юридичного факту за існування для того належних підстав.
За таких умов ухвалою від 11.04.2018р. у справі № 905/1227/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі — ВП ВС) справу про визнання недійсним договору оренди з тих мотивів, що питання можливості визнання в судовому порядку недійсним розірваного договору є виключною правовою проблемою з огляду на наступне. Оскільки правочин визнається у судовому порядку недійсним з моменту його вчинення, певні правові наслідки договірних правовідносин між сторонами можуть існувати і після розірвання спірного договору. У випадку наявності ознак недійсності розірваного договору може виникнути необхідність у нівелюванні таких правових наслідків, враховуючи їх виникнення на підставі правочину, який під час існування містив ознаки недійсності.
На нашу думку, існують підстави для відходу від сформульованої ВСУ позиції, якою фактично поставили «віз попереду коня», оскільки недійсність правочину поставлена в залежність від наслідків такої недійсності, тоді як повинно бути навпаки.
Разом з тим, вирішити питання про наслідки недійсності виконаного договору оренди буде непросто, з огляду на наведену недосконалість конструкцій ст. 216 ЦК та ст. 207 ГК.
Більш того, ст. 207 ГК втратила чинність з 17.06.2018 р. відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06.02.2018р. № 2275-VIII «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
З метою вирішення ситуацій, коли виникає необхідність постановлення судового рішення про зустрічне стягнення коштів з відповідача на користь позивача та з позивача на користь відповідача, з 15.12.2017 р. до нових редакцій процесуальних кодексів включено положення, за якими у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму (ч. 11 ст. 237 ГПК, ч. 2 ст. 265 ЦПК).
Проте якщо зустрічний позов відсутній, відповідні положення ч. 11 ст. 237 ГПК, ч. 2 ст. 265 ЦПК «напряму» не можуть бути застосовані.
За таких обставин, на нашу думку, вказане питання може бути вирішено із застосуванням аналогії закону на підставі ч. 1 ст. 8 ЦК. Наслідки недійсності виконаного договору оренди на сьогодні передбачено лише для договорів оренди землі у ч. 6 ст. 21 Закону України «Про оренду землі», відповідно до якої у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається. Не бачимо перешкод для застосування такого положення для вирішення питання про наслідки недійсності не лише договорів про оренду землі, але і, за аналогією, про оренду інших об’єктів нерухомості.
Разом з тим, аналогія не є найкращим способом для вирішення складних правових проблем на постійній основі, оскільки завжди залишає простір для дискусій, особливо з боку зацікавлених осіб.
З огляду на виключення ст. 207 із ГК України на сьогоднішній день питання наслідків недійсності договорів оренди (та інших договорів про надання послуг) може бути вирішене або доповненням ст. 216 ЦК аналогічним до ч. 6 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» положенням, або шляхом виключення з ч. 11 ст. 237 ГПК, ч. 2 ст. 265 ЦПК твердження про можливість зустрічного зарахування стягуваних грошових сум лише за умови існування зустрічного позову.
