Ірина Кушнір,
менеджерка проєкту Ради Європи «Підтримка судової влади України в умовах війни та післявоєнного періоду»
У справі Жидов та інші проти Росії (ZHIDOV AND OTHERS v. RUSSIA) усі заявники були власниками будівель, розташованих поблизу газо- або нафтопроводів. Національні суди, ухвалюючи рішення за позовами експлуатуючих ці об'єкти компаній, визначили відповідні будівлі як "незаконні споруди" та зобов'язали їх знести за рахунок заявників.
Щодо скарги Жидова
Заявник побудував свій будинок без належних дозволів, що ділянка, на якій було розпочато будівництво, була не тією, що була йому виділена, а іншою, розташованою на відстані майже 200 метрів, у безпосередній близькості від газопроводу.
У листопаді 1993 року голова районної адміністрації прийняв розпорядження, згідно з яким будинок заявника був зведений незаконно (самочинно) і мав бути перенесений на ділянку, яка була йому спочатку виділена. Незважаючи на неодноразові прохання адміністрації заявник продовжив будівництво. У 1994 році він завершив роботи і переїхав до свого будинку.
27 та 30 березня 2009 року відповідно заявник зареєстрував своє право власності на земельну ділянку та будинок в Єдиному реєстрі прав на нерухоме майно за спрощеною процедурою - після пред'явлення кадастрового паспорту на об'єкт нерухомості (кадастровий паспорт будівлі) та рішення від 7 червня 1990 року про виділення ділянки (див. розділ "Відповідне національне законодавство та практика").
Компанія, яка експлуатувала газопровід, звернулась до суду з позовом до заявника про знесення його будинку на підставі того, що він був незаконно збудований (самочинне будівництво). Суд постановив рішення на користь компанії. Однак в подальшому виникло питання про виселення заявника та його дружини. Компанія знову звернулась до суду з позовом цього разу вже про виселення сім’ї заявника. Суд відмовив у задоволенні позову на тій підставі, що виселення може бути здійснене лише з "житла" і що будинок заявника, будучи незаконним будівництвом, не може бути визнаний "житлом".
З документів наданих заявником, вбачається, що станом на 17 червня 2017 року він все ще проживав у зазначеному будинку. Заявник поскаржився до ЄСПЛ, стверджуючи, що рішення про знесення його будинку становить порушення його права на мирне володіння своїм майном за ст. 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ.
Уряд стверджував, що будинок заявника не був його "власністю" у розумінні статті 1 Протоколу №o 1 до Конвенції. На його думку, реєстрація права власності заявника в єдиному реєстрі була незаконною і була здійснена заявником недобросовісно та з наміром ввести в оману органи влади.
Заявник заперечував цей аргумент і стверджував, що органи влади терпимо ставилися до існування його будинку протягом багатьох років, що надає йому інтерес, захищений статтею 1 Протоколу №o 1 до Конвенції. Крім того, він стверджував, що зареєстрував своє право власності добросовісно, органи реєстрації не виявили жодних порушень:
- ЄСПЛ вказав, що незалежно від того, чи призвів плин часу до виникнення достатньо важливого та визнаного майнового інтересу з боку заявників, органи влади внесли права власності до єдиного реєстру прав на нерухоме майно і таким чином формально визнали їхній статус власників. Таким чином, вони -володіли "майном" у розумінні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
- Суд вирішив, що, незалежно від питання контролю російської держави над компаніями, що експлуатують газо- і нафтопроводи, судові накази про знесення переслідували мету в загальних інтересах, зокрема, захист життя і здоров'я людей, безпечну експлуатацію небезпечних об'єктів і безперебійне постачання газу жителям. Цих факторів було достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що накази про знесення становили втручання органів влади у право заявників на мирне володіння своїм майном, втручання, яке переслідувало кілька законних цілей.
- Щодо законності втручання, ЄСПЛ повторив, що, за винятком випадків явного свавілля, він не має юрисдикції ставити під сумнів тлумачення національного законодавства національними судами. У цій справі Суд не знайшов нічого, що дозволило б йому зробити висновок про те, що, визнаючи будинки заявників як незаконні будівлі в розумінні статті 222 Цивільного кодексу, національні суди витлумачили або застосували це положення свавільно. Тому він вважає, що втручання було здійснено "згідно із законом" у розумінні статті 1 Протоколу №o 1 до Конвенції.
- Щодо пропорційності, коли йдеться про права власності, Суд надає особливого значення принципу належного врядування і сподівається, що органи державної влади діятимуть з максимальною сумлінністю. За обставин скарг всіх заявників Суд зробив висновок, що орган реєстрації не міг перевірити, чи знаходяться земельні ділянки заявників або їхні будівлі в межах природоохоронних зон або в межах мінімальних відстаней між газопроводами та житловими будинками, і тому не міг відмовити у реєстрації права власності відповідних осіб. Таким чином, на думку Суду, реєстрація прав власності заявників сама по собі не становила порушення органами влади свого обов'язку реагувати вчасно та послідовно.
- Суд зазначив, що заявник, пан Жидов, розпочав будівництво свого будинку, не звернувшись за необхідними дозволами і не провівши обстеження своєї ділянки, і що в 1993 році, ще до завершення робіт, він дізнався, що будує на іншій ділянці, ніж та, яка була йому виділена, і що його недобудований будинок знаходиться в безпосередній близькості від газопроводу, присутність якого на той час вже була позначена. Суд зазначає, що заявник, отримавши від органів влади вимогу припинити будівництво і зіткнувшись з їхньою відмовою підключити будинок до мереж водо-, електро- і газопостачання, тим не менш, продовжив роботи на свій страх і ризик і в'їхав у будинок у 1994 році.
- На думку Суду, будинок мав усі ознаки самочинного будівництва у розумінні статті 222 Цивільного кодексу, а саме: будівництво на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, без необхідних дозволів та з грубим порушенням містобудівних і будівельних норм і правил. Суд визнав, що органи влади, які знали про ситуацію, сприяли увічненню ситуації, яка була шкідливою для громадського здоров'я та безпеки. Однак він вважає, що така толерантність з боку влади не могла дати заявнику відчуття, що він має імунітет від переслідування. З одного боку, його будівля не могла бути узаконена в розумінні частини 3 статті 222 Цивільного кодексу і, якщо припустити, що заявник стверджував протилежне, він ніколи не звертався до суду з вимогою про таке узаконення. З іншого боку, не існувало строку позовної давності для звернення до суду з позовом щодо такого виду робіт.
З огляду на ці аргументи за скаргою пана Жидова ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник не зазнав непропорційного втручання у своє право власності.
Отже, порушення статті 1 Протоколу №o 1 до Конвенції не було.
Щодо скарг Касторнової та Вдовіних
Органи влади видали дозволи на будівництво попереднім власникам у 1994 та 1999 роках. У 2002 році наявність газопроводу була зазначена на кадастровому плані району, але у 2003 році органи влади все ж таки видали дозволи на будівництво попереднім власникам. Крім того, органи влади в подальшому складали акти прийому передачі попереднім власникам після завершення будівництва.
З огляду на ці дозволи та погодження Суд дійшов висновку, що заявники, які купували ці земельні ділянки із спорудами у попередніх власників не могли на законних підставах вважати, що вони перебувають у стані правової невизначеності щодо законності будівництва їхніх будинків. Суд вказав, що саме органи влади втрутилися у право заявників на повагу до їхньої власності, а не попередні власники, і що останні отримали всі необхідні дозволи на будівництво, а їхня добросовісність ніколи не ставилася під сумнів національними судами. Нарешті, він не виключив можливості того, що будь-який судовий процес щодо компенсації, розпочатий заявниками, може бути неприйнятним на підставі трирічного строку позовної давності. Було б надмірним вимагати від заявників розпочати нове судове провадження проти їхніх продавців, яке характеризується повною невизначеністю щодо того, чи існує розумна перспектива успіху, і практична ефективність якого не була продемонстрована Урядом.
ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади не забезпечили справедливого балансу між вимогами суспільного інтересу та необхідністю захисту права власності заявників.
Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу №o 1 до Конвенції.
Щодо скарги Косенко
Суд зазначив, що ще в 1993 році наявність трубопроводів та природоохоронних зон була позначена на генеральному плані Челябінська і що відповідний витяг з цього плану був доданий до розпорядження місцевої влади про виділення земельної ділянки садівничому кооперативу. Таким чином, кооператив не міг не знати про них. Заявник зареєстрував своє право власності після пред'явлення документа, що підтверджує його право на землю, виданого на підставі вищезгаданого розпорядження. Суд вважає, що на момент купівлі та на момент подання заяви про реєстрацію права власності заявниця могла ознайомитися з цим генеральним планом м. Челябінська, який був їй доступний, і що вона повинна була усвідомлювати, що спірна ділянка розташована поблизу нафтопроводів. Суд зазначає, що заявниця жодного разу не стверджувала, що вона не могла ознайомитися з витягом з генерального плану Челябінська.
Суд також вказав, що заявниця не могла не знати про фізичну присутність земляної дамби, що захищає трубопроводи і розташована в безпосередній близькості від земельної ділянки, яку вона купувала, і що вона повинна була принаймні поцікавитися призначенням дамби і запросити інформацію у керівника кооперативу або у місцевих органів влади.
Відповідно, за цієї скаргою на думку ЄСПЛ, наказ про знесення сараю та прибудов до нього на підставі того, що вони були незаконними спорудами, не покладав непропорційного тягаря на заявницю
Отже, порушення статті 1 Протоколу №o 1 до Конвенції не було.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
