ДРОЗДОВ Олександр Михайлович
професор, доктор юридичних наук,
заслужений юрист України, адвокат,
член Комісії з питань правової реформи при Президентові України,
заступник голови Галузевої експертної ради з галузі знань 08 “Право” НАЗЯВО,
член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді,
професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)
ДРОЗДОВА Олена Валеріївна
доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,
доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Барселонського університету (м. Барселона, Королівство Іспанія)
У рішенні по справі «Хачапурідзе і Хачідзе проти Грузії» (Khachapuridze and Khachidze v. Georgia) (заяви № 59464/21 та 13079/22) від 29 серпня 2024 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив, що було порушення статті 6 §§ 1 та 3 (c) та (d) (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція)
Суд встановив, зокрема, що при оцінці загальної справедливості кримінального провадження було виявлено такі недоліки: національні суди не навели достатніх підстав для своєї відмови заслухати третього заявника як свідка захисту; суди посилалися на показання відсутніх свідків, не надаючи достатніх врівноважуючих факторів для компенсації труднощів, з якими стикалася сторона захисту; також суди не надали достатніх підстав для повного відключення[1] перших двох заявників від подальшого судового розгляду. Саме поєднання цих недоліків, незважаючи на наявність кількох доказів у матеріалах кримінальної справи, призводить Суд до висновку, що процесуальні права перших і других заявників були порушені настільки, що це підірвало загальну справедливість провадження (п. 143).
Обставини справи. Заявники, Тамар Хачапурідзе, Кахабер Хачідзе та Давіт Хачідзе, є громадянами Грузії, які народилися відповідно у 1970, 1969 та 2003 роках. Вони є подружжям та їхнім сином.
Справа стосувалася засудження перших двох заявників за хуліганство після конфлікту у серпні 2016 року на пляжі Гоніо поблизу Батумі між заявниками та суддею Г.М., тодішнім головою Тбіліського міського суду. Обидві сторони подали скарги один на одного до поліції. Справа також стосується кримінального розслідування щодо травм третього заявника, у серпні 2016 року. Розслідування триває й досі.
Спираючись на статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції, перші два заявники скаржилися на те, що вони не мали змоги забезпечити присутність свідків на їхню користь, що їхнє засудження ґрунтувалося на показаннях відсутніх свідків, а також на їхнє виключення з судового процесу.
Покликаючись на статтю 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження) та статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), третій заявник скаржився на неефективність розслідування щодо його травм.
Рішення Суду. Суд зазначає, що вимоги статті 6 § 3 Конвенції слід розглядати як конкретні аспекти права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 § 1. Відповідно, Суд розгляне кожну з трьох частин скарг першого та другого заявників за цими положеннями, взятими разом. Після цього Суд оцінить їхній вплив на загальну справедливість кримінального провадження.
І. Стверджуване незабезпечення першого та другого заявників можливістю викликати свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.
(a) Позиції сторін. Заявники стверджували, що відмова суду заслухати третього заявника та примусово викликати свідків А.Д. та Д.Г. позбавила їх можливості забезпечити присутність свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення. Вони зазначили, що показання третього заявника були б вирішальними для встановлення істини у справі, оскільки вони підтвердили б, що перший заявник не мав на увазі те, що сказав Г.М. (яке суди визнали погрозою), оскільки це була емоційна реакція на побачене пошкодження губи її сина; і вони б звільнили другого заявника від обвинувачення, оскільки підтвердили б, що він не брав участі у бійці, а намагався заспокоїти першого та третього заявників.
Крім того, щодо свідків А.Д. та Д.Г. заявники зазначили, що рішення прокурора виключити їх зі списку свідків викликало обґрунтовані сумніви щодо того, що вони могли б надати інформацію, яка б призвела до виправдання заявників. Вони стверджували, що суд неправильно тлумачив законодавчі положення, відповідно до яких суд міг примусово викликати свідків лише за умови їхньої явної відмови з’явитися. Це не було виправлено на стадії апеляційного розгляду, оскільки їхнє клопотання про заслуховування цих свідків було відхилено.
Уряд зазначив, що третього заявника було допущено як свідка захисту з 30 листопада 2016 року. Однак захист не забезпечив його присутності на суді. Щодо віддаленого допиту, уряд зазначив, що регіональний суд надав достатні підстави для відмови, враховуючи інтереси правосуддя та самого третього заявника, який на той час був неповнолітнім. У будь-якому випадку, клопотання про виклик третього заявника як свідка не було достатньо обґрунтоване, оскільки всі можливі версії інциденту були повністю розкриті перед національними судами, а всі відповідні докази, включаючи відеоматеріали, вже були оцінені.
Щодо свідків А.Д. і Д.Г., суддя встановив, що жоден з них не відмовився з'явитися перед судом, щоб почати процедуру примусового виклику. Крім того, враховуючи їхні досудові заяви, їх заслуховування, за словами уряду, не вплинуло б на результат і справедливість провадження.
(b) Оцінка Суду. Суд повторює, що відповідно до статті 6 Конвенції допустимість доказів, насамперед, є питанням національного права, і завданням Суду є не ухвалювати рішення про те, чи правильно показання свідків були допущені як докази, а визначити, чи провадження загалом, включаючи спосіб отримання доказів, було справедливим. Стаття 6 § 3(d) Конвенції не вимагає забезпечення присутності та допиту кожного свідка на боці захисту, основною метою цього положення є забезпечення повної «рівності сторін».
У рішенні у справі Murtazaliyeva проти росії Суд сформулював триетапний тест для оцінки, чи було дотримано право викликати свідка на захист: (1) чи було клопотання про заслуховування свідка достатньо обґрунтоване та чи стосувалося предмета обвинувачення; (2) чи врахували національні суди належність цих показань до справи та чи навели достатні підстави для свого рішення не допитувати свідка під час судового розгляду; (3) чи підривало рішення національних судів загальну справедливість судового розгляду.
Стосовно першого елементу тесту Суд зазначив, що необхідно з’ясувати, чи могли показання свідків вплинути на результат судового розгляду або чи можна було обґрунтовано очікувати, що вони зміцнять позицію захисту. «Достатність» обґрунтування клопотань захисту заслухати свідків залежатиме від оцінки обставин конкретної справи, включаючи положення національного законодавства, стадії та перебігу провадження, лінії аргументації та стратегії сторін і їхньої процесуальної поведінки.
Щодо другого елементу тесту, Суд пояснив, що взагалі належність показань і достатність доводів, висунутих захистом, визначатимуть обсяг і рівень деталізації оцінки національних судів щодо необхідності забезпечення присутності свідка та його допиту. Відповідно, чим сильнішими та вагомішими є аргументи захисту, тим ретельнішим має бути їх вивчення і переконливішими мають бути аргументи національних судів, якщо вони відмовляють у задоволенні клопотання захисту про допит свідка.
Що стосується загальної оцінки справедливості розгляду як третього елементу тесту, Суд наголосив, що дотримання вимог справедливого судового розгляду має розглядатися в кожній справі з урахуванням розвитку провадження в цілому, а не на основі ізольованого аналізу одного конкретного аспекту чи одного конкретного випадку. Хоча висновки перших двох етапів цього тесту загалом були б переконливо показовими щодо того, чи було провадження справедливим, не можна виключати, що в певних, за загальним визнанням, виняткових випадках міркування справедливості можуть виправдати протилежний висновок
На початку, стосовно свідків A.Д. та Д.Г., Суд зазначає, що суд першої інстанції задовольнив прохання дозволити їм дати свідчення, але врешті-решт вирішив не примушувати їх з’явитися після того, як ці свідки не з’явилися. Однак Суд бере до уваги той факт, що заявники не пояснили, чому ці два свідки повинні були з’явитися. Крім того, зміст їхніх досудових свідчень не виявляє будь-якої додаткової цінності їх присутності. За таких обставин рішення суду першої інстанції не примушувати зазначених свідків з’явитися не підірвало справедливість провадження.
Щодо скарги заявників на те, що вони не змогли забезпечити присутність третього заявника як свідка у своїй справі, Суд зазначає, що суд першої інстанції не дозволив допитати третього заявника дистанційно, а також не відклав розгляд справи на трохи більше трьох тижнів, щоб дозволити йому з’явитися особисто. У цьому контексті Суд бере до уваги аргумент Уряду про те, що свідчення третього заявника не мали б вирішального значення для встановлення істини у справі проти першого та другого заявників, враховуючи, зокрема, наявність відеозапису інциденту (див. пункт 15 вище). Для оцінки того, чи було дотримано права на виклик свідка захисту згідно з пунктом 3 (d) статті 6, Суд спершу розглянув, чи була вимога допитати свідка достатньо обґрунтованою та актуальною для предмета обвинувачення.
У цьому зв'язку уявляється справедливим, що клопотання про допит третього заявника на внутрішньому рівні не супроводжувалося детальними мотивами, на відміну від клопотань першого та другого заявників до Суду. Однак, хоча участь третього заявника в інциденті дійсно була зафіксована на відеозаписі, що міститься в матеріалах справи, він був основним свідком захисту, і клопотання про його допит не було з самого початку неприйнятним. Навпаки, як один із головних учасників інциденту за участю першого та другого заявників, актуальність його показань за конкретних обставин справи була певною мірою очевидною.
Виходячи з цього, Суд зазначає, що національні суди не розглянули належність показань третього заявника. Навпаки, клопотання про його допит були відхилені судом першої інстанції з процесуальних підстав.
У цьому зв’язку Суд зауважує, по-перше, що національне законодавство прямо передбачало можливість заслуховування свідків дистанційно. Суд першої інстанції вважав, що цю процедуру не можна застосувати до третього заявника. Зокрема, з огляду на те, що заявники не змогли надати ідентифіковану адресу для нього, суд першої інстанції вважав, що його особу можна поставити під сумнів. Йому також не можна було вручити документ із попередженням про можливу кримінальну відповідальність. Також було зазначено, що через те, що свідок був неповнолітнім, необхідно було призначити йому спеціального законного представника, але таке призначення не могло відбутися дистанційно.
Що стосується клопотання про відкладення судового розгляду, щоб дозволити третьому заявнику з’явитися особисто, заявників можна критикувати за те, що вони подали його доволі пізно у процесі. Зокрема, хоча третій заявник був визначений як свідок сторони захисту з жовтня 2016 року, клопотання першого та другого заявників про його допит було подано в липні 2018 року на одному з останніх слухань. Однак клопотання про відкладення слухання було обґрунтоване і не передбачало тривалого відкладення. За таких обставин і з урахуванням важливості показань третього заявника національний суд не навів достатніх підстав для свого рішення не дозволити йому постати перед судом.
Суд додатково зазначає, що апеляційні та касаційні суди залишили без відповіді скарги першого та другого заявників з цього приводу.
ІІ. Використання показань відсутніх свідків
(a) Позиції сторін. Перший та другий заявники стверджували, що єдиними нейтральними доказами, на які посилалися внутрішні суди, були показання відсутніх свідків, прочитані під час судового розгляду. У цьому контексті вони зазначали, що була порушена національна процедура отримання показань – свідків не було викликано до суду– і що за відсутності законних причин для відмови у виклику зазначених свідків, їх показання не повинні були використовуватися для засудження заявників..
Уряд стверджував, що (a) існували вагомі причини для неявки шести відсутніх свідків; (b) відповідні показання не були єдиними чи вирішальними доказами для визнання заявників винними; і (c) існували достатні компенсуючі фактори, оскільки заявники були представлені адвокатом за власним вибором; мали необмежені можливості для оскарження достовірності показань відсутніх свідків; і що показання останніх були підтверджені іншими доказами, включаючи відеозаписи та показання свідків, яких під час судового розгляду стороною захисту було піддано перехресному допиту.
(b) Оцінка Суду. Загальні принципи щодо скарг, пов'язаних з допитом відсутніх свідків та використання судами доказів, наданих цими свідками, можна знайти в справах Schatschaschwili v. Germany [ВП] (§§ 100-131) та Al-Khawaja and Tahery v the United Kingdom ([ВП], №. 26766/05 та 22228/06, §§ 118-47, ECHR 2011; див. також Seton v. the United Kingdom, (№. 55287/10, §§ 57-59).
Відповідно до справи Faysal Pamuk v. Turkey (справа № 430/13, §§ 45-49, 18 січня 2022) ці принципи можна підсумувати так: вони визначають трирівневий тест, згідно з яким Суд повинен перевірити (i) чи була вагома причина для неявки відсутнього свідка на суді; (ii) чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження заявника або мали значну вагу в цьому контексті; та (iii) чи існували достатні врівноважуючі фактори, щоб компенсувати труднощі, з якими стикався захист у зв'язку з наданими відсутнім свідком показаннями. Крім того, Суд також підкреслив, що, як і у всіх скаргах за статтею 6 § 3 Конвенції, неможливість підсудного допитувати свідка слід оцінювати з урахуванням впливу, який це мало на загальну справедливість судового процесу. Суд вже постановив, що ті самі принципи будуть застосовуватися щодо допиту свідка під час судового розгляду, включаючи відповідні його способи.
Суд повторив, що стаття 6 § 3 (d) Конвенції закріплює принцип, згідно з яким, перед тим як підсудний може бути засуджений, всі докази проти нього зазвичай мають бути представлені у його присутності на публічному засіданні з метою суперечливого обговорення. Винятки з цього принципу можливі, але не повинні порушувати права захисту, які, як правило, вимагають, щоб обвинуваченому була надана адекватна і належна можливість оскаржити та поставити запитання свідку, або коли свідок дає свої показання, або на пізнішій стадії провадження.
За певних обставин може бути необхідно, щоб суди звернулися до показань, наданих під час досудового розслідування. Якщо обвинувачений мав достатню і адекватну можливість оскаржити такі показання на момент їх отримання або на пізнішій стадії провадження, їх використання не суперечить гарантіям статті 6 §§ 1 і 3 (d) Конвенції. У цьому зв’язку Суд також підкреслює, що докази, отримані від свідка за умов, при яких права захисту не можуть бути забезпечені в обсязі, який зазвичай вимагається Конвенцією, слід, однак, розглядати з надзвичайною обережністю. Хоча це правда, що допущення таких доказів не призведе автоматично до порушення статті 6 Конвенції, Суд повинен піддати провадження найглибшій перевірці, коли засудження ґрунтується виключно або вирішальною мірою на доказах відсутніх свідків або коли такі докази мають значну вагу в цьому контексті. У кожному випадку питання полягає в тому, чи є достатні врівноважуючі фактори, включаючи заходи, що дозволяють справедливу і належну оцінку достовірності цих доказів. Це дозволить винести вирок на основі таких доказів лише за умови, що вони є достатньо надійними з урахуванням їх значення у справі.
Суд зазначив, що, визнаючи першого та другого заявників винними, національні суди покладалися на показання шести відсутніх свідків, крім двох відеозаписів інциденту та показання, надані Н.Г., М.М, потерпілого та його дружини і друга.
Шість відсутніх свідків та ті, хто давав показання під час судового розгляду, були очевидцями інциденту за участю заявників.
(α) Чи були вагомі причини для неявки шести відсутніх свідків на суді
Щодо питання, чи були вагомі причини для неявки шести відсутніх свідків на судовий розгляд, Суд зазначає, що національні суди прийняли причину неявки трьох свідків, які не були грузинами, як те, що вони проживали за кордоном. Що стосується трьох інших свідків, двох було визнано неможливо знайти, а одна вважалася такою, що мала вагому причину для неявки, оскільки вона нещодавно народила і проживала близько 400 км від суду. Суд розгляну ці доводи далі.
‒ Три відсутні свідки, які проживали за кордоном
Що стосується трьох не-грузинських свідків, які проживали за кордоном, Суд повторює, що виїзд за кордон не є сам по собі достатньою причиною для виправдання відсутності свідка на суді. Як передбачено у справах, що стосуються відсутності свідків обвинувачення, Суд має перевірити, чи вжили відповідні органи всі розумні заходи для забезпечення присутності свідків.
Хоча суд прийняв факт, що зазначені свідки не проживали в Грузії, як достатню підставу для зачитування їхніх показань, з матеріалів справи не зрозуміло, які конкретні заходи, якщо такі були, вжили національні органи для забезпечення присутності свідків під час провадження. Вірно, що для двох свідків, які проживали в російській федерації, була взята детальна адреса, але немає свідчень про те, що було зроблено будь-які спроби зв’язатися з ними. З незрозумілих причин точна адреса свідка, що проживав у Вірменії, не була зафіксована. Не було взято жодних телефонних чи електронних даних в жодної з цих трьох осіб, незважаючи на те, що їхні показання були чіткими щодо неминучості їхнього виїзду з Грузії.
Враховуючи ці елементи, зазначаючи, що національні органи не вжили очевидних кроків і навіть не намагалися зв’язатися з трьома свідками, які проживали за кордоном, Суд вважає, що органи не доклали розумних зусиль у рамках існуючої правової системи для забезпечення явки цих свідків. На цій основі, без необхідності спекулювати щодо шансів отримання такої присутності на практиці, якби вдалося зв’язатися із свідками, Суд робить висновок, що національні суди не діяли на основі вагомих причин для неявки трьох свідків, які проживали за кордоном.
‒ Решта відсутніх свідків
Що стосується решти трьох свідків, Суд може прийняти, що органи не могли більше знайти свідків Б.Тч. і З.Тч. Однак, хоча суд зазначив щодо свідка T.A., що вона жила близько 400 км від суду, ця причина сама по собі не є достатньою для виправдання її неявки на суді. Оскільки вона народила дитину незадовго до судового процесу, органи могли б дослідити можливість – прямо передбачену законом – провести її допит дистанційно. Не було наведено жодних причин для того, щоб не розглянути цю можливість.
Таким чином, Суд робить висновок стосовно свідка T.A., що судовий розгляд продовжувався без вагомих причин для її неявки..
(β) Чи були показання відсутніх свідків єдиною або вирішальною підставою для засудження першого і другого заявників
Суд не бачить жодних підстав не погоджуватися з висновком Верховного Суду про те, що докази, надані шістьма відсутніми свідками, не були єдиними доказами проти першого та другого заявників.
Проте, і незважаючи на наявність інших доказів для засудження заявників, Суд звертає увагу на те, що показання відсутніх свідків були відтворені і явно використовувалися в рішеннях про засудження заявників. Вказані показання доповнили зміст відеозаписів, доступних щодо інциденту, особливо що стосується поведінки другого заявника. У цьому контексті та з урахуванням детального опису інциденту відсутніми свідками можна стверджувати, що їхні показання значно вплинули на тлумачення (інтерпретацію) інших доказів у справі проти заявників.
Отже, навіть беручи до уваги, що показання відсутніх свідків не були ані єдиним, ані вирішальним доказом з огляду на наявність інших доказів у справі, вони безперечно мали значну вагу, і їхнє допущення могло, таким чином, ускладнити захист.
(γ) Чи були достатні врівноважуючі фактори для компенсації труднощів, з якими стикнувся захист
Суд повторює, що ступінь необхідних компенсуючих факторів для того, щоб судовий процес вважався справедливим, залежить від ваги відповідних доказів. Чим важливіші ці докази, тим більшу вагу компенсуючі фактори повинні мати для того, щоб провадження в цілому вважалося справедливим. З огляду на важливість доказів, наданих відсутніми свідками в цій справі, були потрібні вагомі компенсуючі фактори для забезпечення справедливості провадження. Суд вважав, що в цьому контексті є актуальними такі елементи: підхід суду до відповідних доказів; наявність та сила подальших обвинувальних доказів; та процесуальні заходи, вжиті для компенсації відсутності можливості проведення безпосередньо перехресного допиту свідків під час судового розгляду.
Що стосується підходу національних судів до неперевірених доказів, суд зазначив, посилаючись на справу Al-Khawaja, що показання відсутніх свідків не можуть бути єдиною основою для засудження. Крім того, апеляційні та касаційні суди відзначили наявність інших доказів у справі та можливість заявників оскаржити достовірність неперевірених доказів. Однак відповідні рішення національних судів не вказують на те, що ці суди приділяли менше ваги доказам, наданим відсутніми свідками.
Щодо наявності та сили подальших обвинувальних доказів, Суд не ігнорує той факт, що національні суди також покладалися на нейтральні доказові матеріали, такі як два відеозаписи інциденту. Суд також враховує той факт, що зміст оскаржених заяв був підтверджений показаннями потерпілого, його дружини та друга. Однак, зважаючи на заяву суду першої інстанції щодо значення нейтральних свідків, і з урахуванням висновку Суду вище щодо важливості доказів, наданих відсутніми свідками для засудження заявників, наявність інших обвинувальних доказів у кримінальному провадженні як потенційного компенсуючого фактора для обмежень, з якими стикалася захист, повинна розглядатися з обережністю.
Суд також враховує аргумент про те, що заявники були належним чином представлені і мали можливість протягом національного процесу надати свою версію подій і поставити під сумнів достовірність показань відсутніх свідків. Суд неодноразово зазначав, що така можливість оскаржити та спростувати заяви відсутніх свідків не може сама по собі вважатися достатнім врівноважуючим фактором для компенсації обмежень захисту, спричинених їх відсутністю.
Щодо наявності будь-яких гарантій для заявників на стадії досудового розслідування, Суд повторює, що для визначення справедливості судового процесу «в цілому» важливо з'ясувати, чи, на момент, коли свідки були допитані на стадії розслідування, органи влади виходили з припущення, що свідки не будуть заслухані під час судового розгляду. Якщо органи розслідування зайняли обґрунтовану позицію, що свідка не буде допитано під час розгляду в суді першої інстанції, важливо, щоб захист отримав можливість поставити питання свідку на стадії досудового розслідування.
У цьому контексті, а також оскільки скарга заявників стосується трьох свідків, які проживали за кордоном (див. пункти 116-118 вище), Суд зазначає, що було очевидно, що вони були туристами в Грузії та виїхали б з країни незабаром після надання своїх показань (див. пункт 11 вище). Процесуальне законодавство – стаття 114 § 1 (b) Кодексу кримінального процесу (див. пункт 82 вище) – передбачало можливість викликати їх для явки перед суддею-слідчим. За нормальних обставин Суд вважав би таку процедуру такою, що забезпечує значні процесуальні гарантії обвинуваченому, який не може допитати свідків під час фактичного судового розгляду. Однак не було надано жодних пояснень щодо того, чому ця процесуальна гарантія не була застосована щодо трьох зазначених свідків. Діючи так, як вони діяли, слідчі органи взяли на себе передбачуваний ризик, який згодом матеріалізувався, що обвинувачений не зможе поставити запитання відповідним свідкам на жодній стадії провадження. Щодо T.A., то ані можливість допитати її перед суддею-магістратом, ані можливість заслухати її дистанційно не були розглянуті.
За таких обставин наявність інших обвинувальних доказів, включаючи, що важливо, відеозаписи, які дозволили спостерігати за розвитком сутички, не могла, за конкретних обставин цієї справи, вважатися достатнім компенсуючим фактором через невизначеності в інтерпретації зображень.
Відповідно, не було достатніх врівноважуючих факторів для компенсації недоліків, з якими стикнувся захист.
ІІІ. Відключення першого та другого заявників від судового засідання
(a) Позиції сторін. Заявники стверджували, що не ігнорували основні стандарти належної поведінки в суді і що їхня поведінка не була такою, що виправдовує їх відключення та продовження процесу за їх відсутності. Таким чином, вони були позбавлені права допитувати свідків обвинувачення: Г.М., М.К. та В.Б., і не змогли надати свої заключні заяви суду.
Уряд стверджував, що виключення заявників із судового розгляду було повністю відповідним гарантіям справедливого судового розгляду, оскільки (a) їхня деструктивна поведінка тривала протягом усього провадження і не обмежувалася допитом потерпілого та його дружини; (b) їм було зроблено кілька попереджень, і вони могли передбачити наслідки своєї деструктивної поведінки; (c) їхні адвокати все ще мали можливість брати участь у дослідженні доказів; (d) більшість свідків були допитані перед їхнім видаленням; і (e) вони мали змогу брати участь у провадженні в суді апеляційної інстанції.
(b) Оцінка Суду. Стаття 6 Конвенції, розглянута в цілому, гарантує право обвинуваченого ефективно брати участь у кримінальному провадженні, що включає, зокрема, не тільки право бути присутнім, але й чути та стежити за ходом процесу. Такі права є імпліцитними в самій концепції змагального процесу і можуть, в принципі, також бути виведені з гарантій, що містяться в підпунктах (c), (d) і (e) пункту 3 статті 6; «захищати себе особисто», «мати безкоштовну допомогу перекладача, якщо він не розуміє або не говорить мовою, що використовується в суді».
Суд зазначив, що для належного здійснення правосуддя в залі суду важливо дотримуватись гідності, порядку та етики в судовому засіданні як ознак судового процесу. Явне нехтування обвинуваченим елементарними стандартами належної поведінки не може і не повинно бути терпимим. Проте, коли поведінка заявника може бути такою, що виправдовує його відключення та продовження судового розгляду за його відсутності, судді, що веде засідання, слід встановити, що заявник міг розумно передбачити наслідки своєї подальшої поведінки до ухвалення рішення про його видалення з залу суду через відключення. Крім того, важливою є оцінка того, чи міг адвокат заявника реалізувати права захисту за відсутності заявника.
Що стосується обставин даної справи, Суд зазначає, що перший та другий заявники були виключені з залу суду за несанкціоновану поведінку. На той момент вони обидва брали участь у судовому провадженні дистанційно.
Що стосується першої заявниці, то її прямо попередили про недопустимість виступів без черги під час допиту потерпілого перед тим, як її виключили. Після її виключення вона продовжила втручатися в провадження, очевидно, тому що вона була в тій самій кімнаті, що й другий заявник, який мав слово в той момент. Суд зазначає, що поведінка першої заявниці могла бути такою, що виправдовує її виключення та продовження судового розгляду за її відсутності. Більше того, враховуючи попередні попередження, надані їй, вона могла розумно передбачити наслідки своєї поточної поведінки до рішення судді про її видалення із зали суду.
Що стосується виключення другого заявника з судового провадження, то його двічі інструктував суддя не робити політичних заяв, коли він робив загальне зауваження та перед тим, як задати питання свідку. Однак це сталося у відповідь на незавершені фрази, і не відразу зрозуміло, що другий заявник мав на увазі та чи була заява, яку він мав намір зробити, «політичною» у тому сенсі, що вона не мала відношення до судового розгляду проти нього. На головуючого у судовому засіданні було покладено обов'язок встановити, що поведінка другого заявника дійсно була деструктивною і, крім того, що він міг розумно передбачити наслідки своєї поточної поведінки до ухвалення рішення про його видалення із зали суду Проте матеріали, що були в розпорядженні Суду, не свідчили про те, що суддя висловив попередження, яке пояснювало б тип заяв, яких слід уникати, або розглядав можливість застосування менш радикальних заходів.
У будь-якому випадку важливо зазначити, що, з невідомих причин, заявникам не дозволили приєднатися до подальшого судового розгляду. Суд не може не помітити, що їхня присутність здійснювалася в будь-якому випадку через дистанційне підключення. Тому в принципі повинно було бути можливим обмежити ймовірно деструктивний вплив їхньої поведінки, одночасно забезпечивши їхню здатність стежити (чути та бачити) за провадженням, наприклад, поставивши їх на "беззвучний режим" і, принаймні, втручатися через своїх адвокатів.
За таких обставин Суд не може зробити висновок, навіть приймаючи до уваги деструктивні тенденції в поведінці обох заявників під час судового розгляду та той факт, що їхні інтереси представляли адвокати за їх власним вибором, що судовий розгляд надав достатні підстави для повного виключення заявників з решти судового розгляду та для обмеження їх відповідного права чути та стежити за провадженням.
Що стосується провадження в суді апеляційної інстанції, заявники брали участь у судовому провадженні дистанційно і мали змогу представити свою справу суду. Однак, хоча апеляційний суд мав можливість переглянути докази, зібрані під час судового розгляду у першій інстанції, він відхилив заяву про перегляд доказів, зібраних за відсутності заявників. За таких обставин апеляційний розгляд не міг виправити недоліки судового розгляду у першій інстанції.
У зв’язку з цим, на нашу думку, слід у Кримінальному процесуальному кодексі України унормувати процедуру, яка б передбачала можливість позбавлення обвинуваченого, який систематично порушує порядок у судовому засіданні або не підкоряється законним вимогам головуючого, технічної можливості брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції протягом усього судового провадження або його окремої частини. Таке позбавлення може полягати у від'єднанні від відеоконференції, відключенні звуку із залишенням зображення (так званий "беззвучний режим"), що дозволяє обвинуваченому продовжувати спостерігати (чути та бачити) за ходом судового засідання. Це обмеження слід розглядати як аналог видалення обвинуваченого із зали судового засідання. Таке рішення має бути обґрунтоване і може бути змінене у разі зміни поведінки обвинуваченого. Також слід брати до уваги участь захисника у цьому засіданні та можливість такого обвинуваченого вільно спілкуватися (у тому числі й за допомогою технічних засобів) із своїм захисником.
ІV. Загальна справедливість судового процесу
Суд повторив, що в справах, які розглядаються відповідно до статті 6 Конвенції, як у цьому випадку, його основна мета – оцінити загальну справедливість кримінального провадження. Дотримання вимог справедливого судового розгляду має бути розглянуто в кожному конкретному випадку з урахуванням розвитку провадження "в цілому", а не на основі ізольованого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного інциденту. Таким чином, він може виявити порушення статті 6 § 1 Конвенції, якщо провадження в цілому не відповідали вимогам справедливого розгляду, навіть якщо кожне процесуальне порушення, розглянуте окремо, не переконало б його в тому, що провадження були "несправедливими"
Оцінюючи загальну справедливість кримінального провадження проти перших двох заявників, вище було виявлено такі недоліки: національні суди не навели достатніх підстав для відмови заслухати третього заявника як свідка захисту; вони покладалися на показання відсутніх свідків, без надання достатніх врівноважуючих факторів щоб компенсувати труднощі, з якими стикався захист; та вони не навели достатніх підстав для повного виключення першого і другого заявників з подальшого судового провадження з 22 червня 2018 року. Саме поєднання цих дефектів, незважаючи на наявність кількох елементів доказів у кримінальному досьє, призводить Суд до висновку, що процесуальні права першого і другого заявників були істотно порушені настільки, що підриває загальну справедливість судового провадження. Суд відповідно дійшов висновку, що мали місце порушення статті 6 §§ 1 та 3 (c) і (d) Конвенції.
Справедлива сатисфакція (стаття 41). Суд постановив, що Грузія має виплатити кожному з перших двох заявників по 1 000 євро у зв’язку з моральною шкодою та по 3 000 євро - на відшкодування інших витрат.
[1] Мова йде про позбавлення за рішенням суду обвинуваченого, який порушує порядок у залі судового засідання або не підкоряється розпорядженням головуючого у судовому засіданні, технічної можливості участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, що прирівнюється до видалення обвинуваченого з зали судового засідання.
[1] https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-235474.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
