Ірина Кушнір,
менеджерка проєкту Ради Європи «Підтримка судової влади України в умовах війни та післявоєнного періоду»
У жовтні 2014 року заявник був обраний до ВРУ за списком політичної партії "Блок Петра Порошенка "Солідарність". Він став заступником голови парламентської фракції цієї партії. Вже в грудні 2015 року заявник подав заяву про вихід з фракції, пояснивши цей крок своєю глибокою незгодою з підходом фракції до Державного бюджету на 2016 рік, який він вважав "антисоціальним".
У березні 2016 року партія "Блок Петра Порошенка "Солідарність" провела позачерговий з'їзд, на якому, по-перше, внесла зміни до свого статуту, які надали право з'їзду достроково припиняти депутатський мандат "на підставах, передбачених законом", а по-друге, достроково припинила депутатський мандат заявника та іншого депутата, пана Ф. , з посиланням на пункт 6 частини другої статті 81 Конституції України (тобто з причини їх виходу зі складу депутатської фракції політичної партії, за списком якої вони були обрані). Хоча до цього були численні подібні випадки виходу з парламентських фракцій, схоже, що це був перший випадок, коли це спричинило дострокове припинення мандата народного депутата України політичною партією.
На підставі цього рішення ЦВК ухвалила рішення про обрання інших депутатів на заміну вибувшим, а парламент припинив трудові відносини.
Заявник оскаржив це рішення до Вищого адміністративного суду України, стверджуючи що конституційна норма, про яку йдеться, передбачала можливість політичної партії достроково припинити повноваження народного депутата, обраного за її списком, у разі його виходу зі складу відповідної парламентської фракції лише "на підставі закону". Однак такий закон ніколи не був прийнятий. Тому заявник стверджував, що його мандат був припинений за відсутності законодавчо встановленої процедури.
ВАСУ відхилив позов заявника, вказавши, зокрема, що дострокове припинення повноважень народного депутата України визначено Основним Законом України - Конституцією України, зокрема статтею 81. Це і є правовою підставою для прийняття партією відповідного рішення. Так заявник втратив мандат і поскаржився до ЄСПЛ, стверджуючи, що його право на вільні вибори було порушено.
Уряд пробував збити заяву через недотримання формальних умов прийнятності, але не вийшло. Цікавою є оцінка аргументу Уряду щодо того, що заявник був позбавлений повноважень партією... тобто це ж не держава обмежила його право.
ЄСПЛ відповів, що держава була зобов'язана забезпечити право заявника балотуватися на виборах і, після обрання, обіймати посаду члена парламенту. Відповідно, держава несла відповідальність за стверджуване втручання в це право.
Основне питання спору стосується передбачуваності конституційних положень, на підставі яких мало місце втручання – тобто пункт 6 частини другої статті 81 Конституції України. На думку заявника, вони не повинні були застосовуватися до його справи за відсутності конкретного імплементаційного закону, тоді як Уряд стверджував, що ці положення були як застосовними, так і самодостатніми. Обидві сторони посилалися на відповідну практику Конституційного Суду, яка, на їхню думку, підтверджувала їхні аргументи.
ЄСПЛ відмітив, що відповідно до послідовної практики КСУ конституційні положення є безпосередньо застосовними, незалежно від наявності будь-якого законодавчого акту, що їх імплементує. Однак, Конституційний Суд ніколи не висловлювався проти необхідності окремого закону, як такого, а у рішенні від 25 червня 2008 року він чітко зазначив, що «процедура та підстави дострокового припинення повноважень депутата [мають] визначатися виключно законодавством». Однак Конституційний Суд зазначив, що питання законодавчого регулювання не належить до його компетенції. Відповідно до принципу прямої дії конституційних норм, він постановив, що «до законодавчого врегулювання вимог пункту 6 частини другої, частини шостої статті 81 Конституції України питання дострокового припинення повноважень народного депутата України повинні вирішуватися виходячи з положень частини третьої статті 8 Конституції України. У своєму рішенні від 21 грудня 2017 року Конституційний Суд також зазначив, що дострокове припинення повноважень депутата можливе лише на підставі закону, що визначає відповідні умови та процедури.
Однак, станом на час подій у справі не існувало жодної законодавчої основи, яка б визначала межі дискреційних повноважень, наданих політичним партіям відповідно до положень Конституції, та порядок їх здійснення; також не існувало жодних правил щодо процедур, яких слід дотримуватися, або гарантій, які слід запровадити для запобігання зловживанням.
ЄСПЛ також звернув увагу на те, що з огляду на текст присяги народні депутати повинні представляти український народ і виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників. З іншого боку, незважаючи на численні випадки виходу депутатів з парламентської фракції політичної партії, з списку якої вони були обрані до парламенту, конституційні положення, що передбачають дострокове припинення повноважень депутата з цієї підстави, ніколи не застосовувалися на практиці до подій, що стали предметом даної справи. Партія «Блок Петра Порошенка «Солідарність» вирішила припинити повноваження двох із десяти депутатів, обраних з її списку, які вийшли з її парламентської фракції. За якими критеріями партія обрала цих двох депутатів (у тому числі заявника), залишилося невідомим.
За таких обставин ЄСПЛ вирішив, що заявник не міг розумно передбачити, що його вихід з парламентської фракції партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність» призведе до дострокового припинення його повноважень депутата. Ситуація, в якій політична партія мала необмежену свободу вибору, чи і, якщо так, то коли припинити повноваження депутата, який вийшов з її парламентської фракції, без надання пояснень та дотримання будь-яких процедур, могла бути інтерпретована лише як фактичне виведення таких рішень з-під дії закону. Отже, вона була несумісною з верховенством права. Відповідно, втручання було не згідно із законом.
Крім того, ЄСПЛ також врахував висновки Венеційської комісії, згідно з якими подібні практики суперечать принципу вільного та незалежного мандата, який є частиною європейської конституційної традиції, і свої висновки у справі Паунович і Мілівоєвич, де він чітко підтримав позицію Конституційного Суду Сербії - «депутати мають мандат від народу, а не від своєї партії».
ЄСПЛ погодився, що в певній мірі в разі поширеного явища переходу депутатів з однієї партії до іншої воля виборців не дотримується, тому є правомірним вжиття контрзаходів, що запобігають «продажу» мандатів або голосів. Однак було б неприйнятним під приводом таких контрзаходів ставити політичні партії вище виборців і надавати їм право скасовувати результати виборів, як це було зроблено де-факто у даній справі.
Відтак, ЄСПЛ вирішив, що оскаржуваний захід у даній справі був не тільки незаконним, але й явно непропорційним і перешкоджав вільному вираженню волі народу у виборі законодавчого органу.
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
