Игорь Дашутин,
доктор юридических наук,
судья Верховного Суда в Кассационном административном суде
Питання правильного застосування нормативної грошової оцінки земель при визначенні орендної плати вже багато років залишається предметом гострих фахових дискусій серед юристів. Його значення виходить за межі окремих спорів, адже від правильного розуміння цих норм залежить стабільність договірних відносин, передбачуваність судової практики та ефективне управління комунальним майном.
Ключовим у цьому контексті є визначення меж між адміністративною та господарською юрисдикцією, оскільки саме від цього залежить компетенція судових органів у вирішенні спорів, пов’язаних із використанням земель комунальної власності.
Особливий інтерес у цьому аспекті викликає постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2025 у справі № 907/882/22, предметом розгляду якої стало стягнення заборгованості підприємця зі сплати орендної плати за земельну ділянку, що перебуває у комунальній власності.
Своїм рішенням у цій справі ВП ВС скасувала рішення господарських судів попередніх інстанцій і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що суди не перевірили доводи відповідача про незаконність нормативної грошової оцінки земель міста Ужгорода, затвердженої рішенням міської ради.
На думку ВП ВС, дослідження не всіх доказів та ненадання оцінки відповідним доводам свідчить про порушення норм процесуального права, що унеможливило повне та всебічне встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Так, свого часу ВП ВС у постанові від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19 виснувала, що, з огляду на норми ПК України, законів України «Про оренду землі» та «Про оцінку земель», нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є безумовною підставою для перегляду розміру орендної плати незалежно від домовленості сторін договору оренди земель комунальної власності про можливість такої зміни.
У цьому сенсі, у контексті справи № 907/882/22, рішення міської ради про встановлення нормативної грошової оцінки земель має визначальне значення, адже воно є основою для розрахунку орендних платежів.
Втім, доцільно підкреслити, що нормативна грошова оцінка земель є не просто технічним показником, а базовим елементом системи публічно-правового регулювання земельних відносин. Її затвердження рішенням органу місцевого самоврядування становить реалізацію владних управлінських повноважень.
Відповідно, оскільки нормативна грошова оцінка земель встановлюється шляхом затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок на підставі рішення відповідної ради, то доводи стосовно непогодження із установленою нормативною грошовою оцінкою земельних ділянок можуть бути предметом розгляду виключно в межах адміністративної справи, оскільки спори про визнання протиправними та скасування рішень суб’єктів владних повноважень про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки є предметом розгляду в судах адміністративної юрисдикції.
Вказане повністю відповідає положенням статей 2, 4, 19 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими саме адміністративні суди покликані вирішувати публічно-правові спори, де однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень. Разом з тим, наведена позиція узгоджується й з практикою самої Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово підкреслювала, що перевірка правомірності рішень органів місцевого самоврядування щодо затвердження технічної документації з нормативної оцінки земель не входить до компетенції господарських судів. Це пояснюється тим, що предмет спору у господарській справі завжди пов’язаний з виконанням договірних зобов’язань, тоді як оскарження рішення ради має публічно-правовий характер.
Отже, у справі № 907/882/22 спір між міським департаментом та підприємцем у частині, яка стосується виключно виконання договірних зобов’язань за договором оренди землі, належить до господарської юрисдикції. Водночас питання законності рішення міської ради про затвердження нормативної грошової оцінки земель належить до адміністративної юрисдикції, оскільки йдеться про акт суб’єкта владних повноважень, прийнятий у межах реалізації публічних функцій.
У справі № 907/882/22 цей аспект набуває особливого значення, адже в адміністративному суді вже розглядається справа № 308/9524/17, у якій безпосередньо оскаржується відповідне рішення міської ради. Тобто питання правомірності цього акту вже є предметом адміністративного провадження, і його паралельна оцінка господарським судом може призвести до порушення принципу єдності судової практики та предметної юрисдикції спору.
У контексті наведеного, переконаний, що зазначення у висновках постанови ВП ВС у справі № 907/882/22 лише про необхідність розгляду доводів учасника справи про нормативну грошову оцінку є недостатнім для однозначного розуміння судами попередніх інстанцій, оскільки необхідно також окреслити процесуальні межі, за яких господарський суд може перевіряти вказані доводи. Інакше, це може створити ризики невизначеності в єдності судової практики та може ускладнити забезпечення консолідованої правозастосовчої позиції, а також призвести до ситуації, коли різні юрисдикції ухвалюють взаємовиключні висновки щодо одного акта.
Отже, не заперечуючи правильність висновків ВП ВС про необхідність у спорах про розмір орендної плати перевірки доводів сторін щодо застосованої нормативної грошової оцінки як бази розрахунку, наголошую про необхідність зазначення, що така перевірка у межах приватноправового спору має процесуальні межі: господарський суд може встановити наявність, чинність, сферу застосування та момент набрання чинності рішення ради про затвердження технічної документації, а також їх релевантність до конкретної земельної ділянки та періоду.
Натомість оцінка правильності методики розрахунку, вихідних даних чи законність самого рішення органу місцевого самоврядування по суті – це вже предмет публічно-правового контролю, який реалізується шляхом окремого адміністративного позову до органу місцевого самоврядування.
До того ж, у справі № 907/882/22 безпосередньо міська рада, яка ухвалювала рішення про затвердження нормативної грошової оцінки, взагалі не є учасником справи, а тому залишається незрозумілим, яким чином можливо надавати оцінку акту органу місцевого самоврядування без участі самого видавника акта - особи, на права та інтереси якої рішення суду очевидно впливатиме.
Вважаю, що задля послідовності правозастосування слід прямо відзначити перетинання суміжних питань у межах різних юрисдикцій і вказати, що господарський суд не повинен підміняти адміністративний контроль законності рішення органу місцевого самоврядування про встановлення нормативної грошової оцінки. При цьому, за потреби такої перевірки належним процесуальним рішенням є зупинення провадження до вирішення іншої справи в порядку адміністративного судочинства.
Юрисдикційна дисципліна – це не формальність, а сутнісна гарантія законності правосуддя та дотримання статті 6 Конвенції щодо розгляду та вирішення справи судом, встановленим Законом. Перевірка господарським судом правомірності рішень місцевих рад створює ризик «змішування юрисдикцій», що призводить до подвійного розгляду одного питання, що, у свою чергу, суперечить принципу правової визначеності, який є складовою верховенства права, про що визначає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішення ЄСПЛ у справах Zand v. Austria та Bellet v. France, якими наголошено, що у разі якщо орган розглядає спір поза межами своєї компетенції, таке провадження втрачає ознаки «судового» у розумінні Конвенції. Відповідно, намагання судами господарської юрисдикції перевіряти законність актів місцевого самоврядування суперечить стандартам належного судового процесу щодо розгляду справи судом, встановленим Законом.
Вважаю за доцільне застерегти, що такий підхід може породжувати ризики фрагментації практики й утруднювати досягнення єдності правозастосування, до чого покликана діяльність ВП ВС. Потенційне дублювання розгляду тотожних питань різними юрисдикціями здатне впливати на принцип остаточності (res judicata), що зумовлює потребу в чіткішому процесуальному орієнтирі, а в іншому випадку – це нівелюватиме консолідуючу функцію ВП ВС.
Ефективність суду не може виправдовувати порушення юрисдикційних меж. Бажання «розібратися у всьому» не повинно призводити до порушення конституційного принципу розподілу влади та незалежності судової гілки. Юридичний порядок базується не лише на справедливих рішеннях, а й на законній процедурі їх ухвалення.
З повагою до позиції більшості, зазначаю, що у постанові ВП ВС наявні аспекти, що, на мою думку, потребують методологічного доопрацювання. Вказати на них важливо вже сьогодні - для подальшого уточнення та розвитку правових позицій у майбутній практиці ВП ВС.
Узагальнюючи викладене, слід пам’ятати, що повага до юрисдикційної компетенції кожного суду забезпечує сталість правового порядку. Коли кожен суд діє у межах своїх повноважень, система правосуддя зберігає передбачуваність, довіру та ефективність. Правильний розподіл юрисдикції адміністративних та господарських судів – це не формальність, а конституційна гарантія верховенства права, це не просто питання процесуальної техніки, а запорука стабільності правового порядку.
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
