У вересні 2018 року група осіб звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Верховної Ради України, у якому просила:
- Визнати протиправною бездіяльність ВР щодо неприйняття протягом більше 16 років дієвого закону, який сприяв би ефективному виконанню рішень національних судів.
- Визнати протиправними дії Ради щодо прийняття законів, що допускають несправедливий розподіл доходів державного бюджету та бюджету Пенсійного фонду України між громадянами України.
- Зобов'язати відповідача утриматися від вчинення певних дій, а саме від прийняття закону на основі законопроекту про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подолання проблеми заборгованості держави за рішеннями судів (законопроект № 8533) щодо встановлення компенсації за тривале невиконання рішення національного суду у розмірі 10% від присудженої суми, але не більше однієї мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати.
- Зобов'язати ВР прийняти дієвий закон щодо виконання рішень національних судів, у якому передбачити розмір компенсації за тривале невиконання рішення національного суду, що дорівнює втратам, спричиненим інфляцією, та спростити механізм виконання рішень судів, де боржником є держава.
На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначили, що їхні права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі — Конвенція), порушені внаслідок відсутності в Україні дієвого механізму виконання міжнародних зобов'язань держави, порушення яких констатовані Європейським судом з прав людини (далі — ЄСПЛ) у рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», та виконання яких стосується заявників згідно з додатками до рішення ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України», а тому, на їхню думку, ВРУ зобов’язана прийняти закон, який буде передбачати розмір компенсації за тривале невиконання рішення національного суду, що дорівнює втратам, спричиненим інфляцією, та спрощений механізм виконання рішень судів, де боржником є держава.
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 вересня 2018 року відмовив позивачам у відкритті провадження у справі.
Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом першої інстанції норм процесуального права, позивачі подали до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просять скасувати незаконну, на їх думку, ухвалу та направити справу для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 лютого 2019 року у справі №9901/787/18 відхилила апеляційну скаргу з тих підстав, що при розмежуванні підсудності адміністративних справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВРУ визначальним є предмет спору, тобто зміст (суть) актів, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, а також правовий статус останнього у спірних правовідносинах.
Предметом цього спору є оскарження позивачами дій та бездіяльності парламенту щодо прийняття (неприйняття) законів (внесення змін до законів), а також зобов’язання ВРУ прийняти відповідний закон щодо виконання рішень національних судів, тобто позовні вимоги стосуються виключно законотворчої діяльності Ради.
Відтак, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції віднесено лише ті спори щодо оскарження актів (дій чи бездіяльності) Ради, які виникають у правовідносинах, де ВРУ як орган законодавчої влади реалізує свої владні повноваження (крім законодавчої діяльності). Дії та бездіяльність ВРУ, які оспорюють позивачі, за своїм змістом не є управлінською діяльністю, яка створює безпосередньо для них будь-які правові наслідки, а тому ці правовідносини не можуть створювати публічно-правовий спір, який віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
Обравши такий спосіб захисту, позивачі фактично мають на меті реалізувати право законодавчої ініціативи в парламенті, яким вони у силу приписів ч. 1 ст. 93 Конституції України не наділені.
При цьому суд першої інстанції правомірно не зазначив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом, виходячи з наступного.
У Ппостанові ВП від 27 лютого 2019 року у справі №9901/798/18 міститься висновок, про те, що «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив, до якого суду слід звертатися з таким позовом.
Таку ж правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №800/559/17, від 3 квітня 2018 року у справі №9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі №9901/497/18.
Раніше ми обмірковували причини невиконання в Україні судових рішень, а також розповідали про висновки Комітету міністрів Ради Європи по групі справ «Юрій Миколайович Іванов, Група Жовнер і Бурмич та інші проти України».
