Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора Управління патрульної поліції , в якому просив скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення, якою позивача притягнено до адміністративної відповідальності на підставі частини першої статті 122 КпАП.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що суть поставленого йому за провину правопорушення полягає в тому, що, керуючи транспортним засобом, він зупинив автомобіль на проїзній частині в два ряди, чим порушив розділ 15 ПДР. Позивач зауважив, що під час спілкування з поліцейським він пояснив, що здійснив вимушену аварійну зупинку, оскільки вимкнувся двигун його автомобіля, а повторно запустити двигун не було можливості у зв'язку із поломкою ключа, яка сталася незадовго до цього. Між тим, як зазначив позивач, оскільки він не міг прибрати автомобіль з проїзної частини через щільне паркування транспортних засобів вздовж проїзної ділянки та відсутність вільного місця, він був змушений залишити автомобіль, але водночас, відповідно до підпункту А пункту 9.9 ПДР, увімкнув в автомобілі аварійну світлову сигналізацію.
Разом з тим, при ухваленні постанови про накладення адміністративного стягнення інспектор УПП допустив такі порушення: розгляд справи на місці зупинки автомобіля, а не за місцезнаходженням органу, який уповноважений розглядати такі справи; у постанові не вказано, який пункт ПДР порушено; позивача позбавлено можливості скористатися його правами, передбаченими статтею 268 КпАП в повному обсязі; порушено вимоги щодо процедури розгляду справи, передбачені статтями 278, 279 КпАП; не взято до уваги вимоги статей 33, 280 КпАП.
Районний суд позов задовольнив — скасував постанову, винесену інспектором УПП. При ухваленні такого рішення суд першої інстанції взяв до уваги показання свідків про те, що зупинка транспортного засобу була вимушеною, позаяк у позивача зламався ключ, який знаходився у брелоку з чіпом і під час їзди періодично звідти випадав. Це створювало незручності та перешкоджало руху автомобіля. Також суд першої інстанції зазначив, що відповідач не роз'яснив позивачу його прав та обов'язків, не зачитав постанови та не пояснив суті постановленого за провину правопорушення — це зробив інший патрульний, який чергував разом з інспектором УПП. Встановлені обставини, на думку суду першої інстанції, свідчать про порушення процедури притягнення до адміністративної відповідальності.
Натомість апеляційний суд не погодився з таким рішенням суду першої інстанції та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд апеляційної інстанції зазначив, що з дослідженого в судовому засіданні відеозапису подій вбачається, що позивач на місці розгляду справи про адміністративне правопорушення не заперечував, що надав інспектору УПП недостовірну інформацію щодо технічної несправності автомобіля та повідомив, що причиною зупинки автомобіля стала необхідність придбання замка. Водночас позивач не заперечив того, що була можливість зупинитися поруч без порушень ПДР. На цій підставі суд апеляційної інстанції констатував, що позивач фактично визнав свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення
Позиція Верховного Суду
Підставою для винесення спірної постанови, відповідно до її змісту, слугувало те, що позивач порушив розділ 15, додаток 4 ПДР. Вказаний розділ містить п'ятнадцять підпунктів, втім який з них конкретно порушив позивач, у цій постанові не зазначено. Судячи зі змісту встановлених у справі обставин, позивача притягнули до адміністративної відповідальності за зупинку у невстановленому місці. Висновок суду апеляційної інстанції про правомірність оскарженої постанови ґрунтується на тому, що факт правопорушення є доведеним і при її ухваленні процедура була дотримана.
Що стосується висновку суду апеляційної інстанції про факт правопорушення, то такий, на думку колегії суддів, є поспішним, оскільки не з'ясованими залишилися істотні для цієї справи обставини. Зокрема, суд залишив поза увагою доводи позивача про те, що зупинка була вимушеною і зумовлена технічною несправністю автомобіля (що підтвердили троє свідків, показання яких врахував суд першої інстанції і мотивів, через які їх відхилено, апеляційний суд не зазначив); не з'ясовано, яку саме заборону (зупинки/стоянки) і який саме дорожній знак (з додатку 4 до ПДР, на який покликається відповідач) порушив/не виконав позивач, відтак який конкретно пункт ПДР порушено.
На думку колегії суддів, сам факт визнання особою вини у порушенні ПДР не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень і не звільняє останнього від доведення його правомірності. З'ясування обставин, за яких вчинено адміністративне правопорушення, яке позивачу поставлено за провину, буде неповним і поверховим, якщо не дослідити його в усіх тих аспектах, про які зазначено вище.
Із рішенням у справі № 537/2088/17 можна ознайомитись за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла про рішення ВС щодо належної організації дорожнього руху та умов пересування пішохода.
