Другий сенат КСУ ухвалив Рішення від 4 вересня 2019 року №6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою Жабо Тетяни Максимівни щодо конституційності положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Суб’єкт права на конституційну скаргу вважав, що висновок, викладений Верховним Судом в остаточному судовому рішенні у його справі, згідно з яким оспорювані положення Кодексу не поширюються на трудові правовідносини, які виникли на підставі трудового контракту, призводить до порушення його конституційних прав та погіршує умови праці працівників певних категорій.
Тобто надання власнику або уповноваженому ним органу права звільняти працівника в день його перебування на лікарняному на підставі припинення строкового трудового контракту ставить такого працівника в нерівні умови порівняно з іншими працівниками, трудові правовідносини яких не врегульовані контрактом, та призводить до порушення гарантій захисту від незаконного звільнення.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 Кодексу є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
Таким чином, законодавство не допускає звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органа в період його тимчасової непрацездатності та відпустки.
Донедавна судова практика вважала, що на контрактну форму трудового договору не поширюється положення ст. 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.
Тривалий час Верховний Суд України дотримувався думки, що гарантії та обмеження КЗпП не поширюються на трудовий контракт, тобто їх обсяг при звільненні працівника вужчий, аніж у випадку працівника, який працює на умовах безстрокового трудового договору.
З чого виходив Конституційний Суд
Конституційний Суд України зазначив, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.
«З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов’язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника», — йдеться у рішенні.
Істотними умовами укладення контракту є передбачення строку його дії, підстав його припинення чи розірвання. Таким чином, контракт укладається на строк, який встановлюється за погодженням сторін та містить чітке зазначення, коли розпочинається строк дії контракту та коли він закінчується.
Проте наведене не може бути підставою для незастосування до працівників, які працюють відповідно до укладеного контракту, положень частини третьої статті 40 Кодексу, і такі працівники не можуть бути звільнені в день тимчасової непрацездатності або в період перебування у відпустці, оскільки це зумовить нерівність та дискримінацію цієї категорії працівників, ускладнить їхнє становище та знизить реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об’єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Положеннями частини третьої статті 40 Кодексу закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.
Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
В юридичній спільноті вважають, що наслідком такого рішення КСУ може стати докорінна зміна правового регулювання контрактних відносин у трудовому законодавстві.
«Як бути в ситуації, якщо Т. М. Жабо звернеться до Верховного Суду про перегляд своєї справи за виключними обставинами? У пункті першому частини 3 статті 423 ЦПК України зазначено, що підставами для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. Але ж КСУ визнав конституційність положень КЗпП, проте розширив сферу дії цих положень на інші відносини. Час покаже, як вказане рішення вплине на судову практику щодо цього питання, яка тривалий час була протилежною.
Здавалося б, там, де було все ясно, з’явилися сумніви. Проте головна проблема навіть не в цьому, бо судова практика піде шляхом, який окреслив КСУ, іншої дороги просто нема, проблема в тому, як розвиватиметься в Україні інститут договірного, правдивого, а не декоративного регулювання трудових відносин із застосуванням контракту», — зазначає у своїй статті заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду —начальник правового управління Касаційного цивільного суду Михайло Шумило.
Раніше «Судово-юридична газета» аналізувала, як рішення КСУ у справі щодо НКРЕКП стосується повноважень Президента призначати директорів ДБР та НАБУ.
