19 листопада на своїй сторінці у фейсбуці Уповноважений з питань Європейського суду з прав людини Іван Ліщина повідомив про «перемогу» – Україна виграла у ЄСПЛ справу «Кандиба та інші проти України» (KANDYBA AND OTHERS v. UKRAINE). Ця справа стосувалася намагань жителів окупованих територій довести своє право на отримання різних соціальних виплат, належних їм за законом, незважаючи на місце їхнього проживання.
Обставини справи
Після початку бойових дій у Луганській та Донецькій областях, 6 серпня 2014 року Національний банк ухвалив рішення про припинення всіх фінансових операцій на непідконтрольній уряду території. Втім, деякі заявники свідчили, що їхні виплати припинилися ще у липні.
7 листопада 2014 року Кабмін ухвалив Постанову № 595, якою затвердив Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства. Цей порядок, зокрема, визначав, що всі соціальні виплати для мешканців окупованих територій припинялися до відновлення урядового контролю над цими територіями. Разом з тим, отримувати виплати могли ті, хто отримав статус ВПО. Постанова, а разом з нею і Тимчасовий порядок, набрала чинності 11 листопада того ж року.
Пізніше заявники подали до суду позов проти Кабміну, вимагаючи скасувати вищезгадану Постанову та Тимчасовий порядок, визнати протиправною бездіяльність уряду при вирішенні питання про забезпечення позивачів соціальними виплатами та пенсіями за термін липень-грудень 2014 року та зобов'язати КМУ виплатити вказані кошти. Вони вважали, що для припинення виплат не було законних підстав, а самі виплати були їхньою власністю та єдиним джерелом доходів.
19 січня 2015 року суд запросив Мінфін та Мінсоцполітики до участі у засіданні у якості третьої сторони. А 11 лютого він частково задовольнив вимоги заявників – визнав незаконним та нечинним пункт 2 Тимчасового порядку. Цей пункт і визначав, що виплати на окупованих територіях припинялися до деокупації. Суд визнав його нечинним, зважаючи на те, що уряд перевищив свої повноваження, обмеживши соціальні права та свободи громадян. Інші вимоги заявників суд відмовився задовольняти. Так, відмінити всю Постанову суд відмовився через те, що вся вона напряму не стосувалася заявників. Визнавати протиправною бездіяльність уряду суд не став, зазначивши, що уряд не був належним відповідачем у цій справі – позиватися необхідно було до місцевого управління ПФУ та соціального захисту.
Апеляційний суд та Вищий адміністративний суд підтримали це рішення, після чого резолютивна частина постанови про нечинність 2 пункту Тимчасового порядку була у законному порядку опублікована і набрала чинності.
Заявники позивалися до ряду державних органів, вимагаючи виконання постанови 11 лютого, яке, на їх думку, передбачало виплату пенсій та інших соцвиплат. 16 листопада 2015 року Державна виконавча служба повідомила заявникам, що судове рішення може бути виконано лише на підставі виконавчого листа. У свою чергу, виконавчого листа на постанову 11 лютого 2015 не надходило.
У відповідь на звернення Мінсоцполітики Мінфін та Пенсійний фонд відповідали заявникам, що виконання постанови від 11 лютого 2015 не було у їхній компетенції. 8 квітня 2016 року Омбудсмен повідомив заявникам, що Мінсоцполітики спрямувало відповідне судове рішення до ПФУ та регіонального управління для відповідного опрацювання. Ці установи повідомили Омбудсмена, що після опрацювання вони зв’яжуться із заявниками.
28 липня 2016 року троє заявників подали позов проти Кабміну, вимагаючи визнати протиправною його бездіяльність щодо невиконання постанови від 11 лютого 2015 року. Вони зазначали, що її виконання повинне означати не лише публікацію резолютивної частини, але й виплату їхніх соцвиплат. Втім, суд відмовив у задоволенні вимог якраз на підставі публікації резолютивної частини постанови. Апеляційний суд у грудні 2018 року також відмовив у задоволенні вимог. На думку апеляційного суду, постанова від 11 лютого 2015 року не покладала на жоден державний орган обов’язок здійснити будь-які виплати заявникам чи будь-яким іншим особам.
У листопаді 2019 року з’явився законопроект, у якому була передбачена норма, яка фактично дублювала визнаний нечинним пункт Тимчасового порядку – соціальні виплати мають виплачувати ВПО, які раз на пів року мають проходити процедуру верифікації.
Розгляд справи ЄСПЛ
У жовтні 2019 року один із заявників не відповів на запит суду щодо обрання представника. ЄСПЛ встановив, що він виїхав з окупованих терористами територій. У свою чергу, уряд повідомив, що після переїзду на підконтрольні території він отримав свої виплати, які належали йому з серпня 2014 року. У зв’язку з цим Суд постановив, що питання про порушення його прав не потребує подальшого розгляду.
Інші заявники скаржилися Суду на порушення їхнього права на справедливий суд. Вони зазначали, що визнання нечинним пункту 2 Тимчасового порядку мало на увазі автоматичне відновлення їхніх соцвиплат та переведення коштів на рахунки. З цього ж вони виснували порушення свого права на ефективний засіб юридичного захисту. Крім того, виходячи з того, що вони розглядали виплати, як свою власність, заявники також стверджували про порушення права на захист власності, яке передбачає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції.
Вони зазначали, що сама лише публікація резолютивної частини постанови про визнання нечинним пункту 2 Тимчасового порядку не була повним виконанням цієї постанови. Заявники стверджували, що вона також мала на увазі виплату соцвиплат, зважаючи на те, що суд встановив, що цей пункт порушував їхні права на соціальні виплати. Разом з тим, у Вищому адміністративному суді Кабмін вимагав відкласти набрання чинності постанови від 11 лютого 2015 року, мотивуючи це тим, що у бюджеті немає 7 мільярдів гривень для виплати невиплаченого. Усе це разом, на думку заявників, підтверджувало їх право отримати гроші за постановою від 11 лютого 2015 року.
Уряд, у свою чергу, також посилався на постанову від 11 лютого 2015 року. Він зазначав, що у ній суд відхилив вимоги заявників щодо відновлення виплат через вибір хибного відповідача. У зв’язку з цим, рішення судів від 2016 та 2018 року є обґрунтованими, адже єдиною задоволеною вимогою у постанові від 11 лютого було визнання нечинним пункту 2 Тимчасового порядку. Тобто публікація резолютивної частини постанови була єдиною вимогою, виконання якої постанова вимагала. Крім того, уряд наполягав, що у разі обрання належного відповідача заявники могли б добитися виплати своїх грошей.
ЄСПЛ розпочав свою оцінку обставин справи із визначення того, що означає по-справжньому гарантоване права на справедливий суд – воно не має бути ілюзорним, а люди повинні мати можливість забезпечити виконання рішень на їхню користь. Інакше це не лише не буде справедливим судом, а й порушуватиме їхнє право мирно володіти майном. Разом з тим Суд нагадав, що забезпечення виконання рішень проти державних органів, установ чи компаній, якими володіє чи які контролює держава, у відповідності з вищезгаданими вимогами Конвенції, є обов’язком держави.
Розглянувши обставини справи, Суд дійшов висновку, що ця справа має суттєву відмінність від інших подібних справ, які ЄСПЛ вже розглядав. Адже тут йшлося не про тривале нездійснення виплат з боку держави, потреба здійснення якої була чітко визначена національним судом. У цій справі йшлося про обсяг зобов’язань держави у випадку визнання у судовому порядку нечинним положення підзаконного акта.
Тут Суд відзначив, що ці зобов’язання можуть бути різними, залежно від правової системи, у рамках якої подібне рішення ухвалене. Далі ЄСПЛ відзначає, що визнання нечинним пункту 2 Тимчасового порядку було єдиною вимогою, яку задовольнив суд у постанові від 11 лютого 2015 року, у задоволенні інших було відмовлено. Зважаючи на те, що відмова зобов’язати Кабмін виплатити соцвиплати була обґрунтована хибним вибором відповідача, Суд дійшов висновку, що для отримання своїх грошей заявники повинні були повторно звернутися до суду, вимагаючи виплати у належного відповідача. ЄСПЛ виснував це, зокрема, посилаючись на прецеденти українських судів, надані урядом, які підтверджували, що у разі позову до потрібного відповідача суди задовольняли вимоги позивачів щодо виплат. Втім, також відзначив, що заявники, на відміну від позивачів у наданих справах, не мали статусу ВПО, а постійно проживали на окупованих територіях.
Далі ЄСПЛ встановив, що уряд вжив заходів, які мали б забезпечити належне функціонування судової системи і зробити її доступною для мешканців непідконтрольних територій: «Первинне провадження, у якому заявники мали частковий успіх, було обмежено винятково визначенням повноважень КМУ щодо ухвалення Постанови № 595. Що ж до їхніх вимог щодо виплати соціальних виплат, уваги Суду не уникає той факт, що ці виплати регулювалися не лише положенням, яке було скасоване. У складній ситуації у окремих районах на сході України і, зокрема, зважаючи на збройних конфлікт, сфера соціальної політики там регулювалася величезною кількістю інших норм, таких як пункт 8 Тимчасового порядку, [та іншими]…».
Після цього Суд послався на практику Верховного Суду (України), зазначаючи, що було б безпідставно стверджувати, що з постанови суду від 11 лютого 2015 року випливало автоматичне відновлення виплат. Крім того, ЄСПЛ дійшов висновку, що додаткове звернення до суду із позовом до належного відповідача не поклало б на заявників надмірний тягар, навіть зважаючи на складність ситуації у регіоні. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що порушення прав заявників у цій справі не мало місця.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив рішення у справі про побиття Свідків Єгови православним священником.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.
