У 2014 році Ойбека Юсупова – громадянина Узбекистану засудили в РФ до позбавлення волі. За пару років уряд Узбекистану висунув йому обвинувачення у екстремістській діяльності, стверджуючи, що чоловік дивився у тюрмі відео екстремістського змісту. Після цього Узбекистан звернувся до РФ з метою депортації пана Юсупова. Чоловік повідомляв російським правоохоронцям, що у разі депортації стикнеться із неналежним ставлення у розумінні статті 3 Конвенції. Втім, вони проігнорували ці повідомлення і здійснили депортацію – навіть попри вимоги ЄСПЛ цього не робити. Усе це вилилося у справу «Юсупов проти Росії» (CASE OF YUSUPOV v. RUSSIA).
Обставини справи
Отже, у 2014 році Ойбека Юсупова засудили в РФ до 4,5 років позбавлення волі, яке він відбував у Липецькій області. У липні 2016 року правоохоронці Узбекистану висунули пану Юсупову обвинувачення в участі у забороненій екстремістській релігійній організації на підставі його дій під час перебування у колонії. Уряд Узбекистану стверджував, що заявник у тюрмі дивився екстремістські відео. 14 грудня 2017 року Узбекистан надіслав до РФ запит про екстрадицію заявника за вищезгаданим звинуваченням.
Вже навесні 2018 року Міністерство юстиції та МВС визнали присутність заявника у країні небажаною, а у липні того ж року цю позицію підтримала і ФСБ, яка повідомила адвокатів, що Ойбеку Юсупову заборонений в’їзд до країни до 2037 року. Заявник намагався оскаржити відповідні рішення у судах, але безрезультатно.
На фоні цього, 27 червня 2018 року заявник виявив бажання отримати у РФ статус біженця. У заяві він зазначав, що звинувачення узбецьких правоохоронців були абсурдними – його звинувачували у перегляді відео в ув’язненні, хоча мобільні телефони там заборонені. Зокрема, він відзначав, що у разі видачі він може стикнутися із нелюдяним та принизливим ставленням, зважаючи на обставини справи та звинувачення. Також заявник посилався на звіти правозахисних організацій та практику ЄСПЛ щодо примусового повернення до Узбекистану осіб, яких звинувачували у релігійному екстремізмі.
Міграційна служба відмовила заявнику у наданні статусу біженця. Таке рішення обґрунтовували тим, що заявник не звертався за статусом після виїзду з Узбекистану, а також тим, що він, на думку посадовців, не зміг надати належних доказів існування загрози його життю та здоров’ю чи «надуманості» звинувачень правоохоронців. Пан Юсупов звернувся до суду, але суд підтримав рішення міграційної служби.
Вже на етапі підготовки депортації адвокатка протягом двох тижнів намагалася отримати копію наказу про депортацію. Заявнику цю копію вручили лише 6 липня у аеропорту незадовго до самої депортації. За словами адвокатів, їм не дали можливості зв’язатися з паном Юсуповим у день депортації, а також їх не повідомляли про його місцеперебування до 17 липня. 10 липня вони отримали копію наказу про депортацію, а 11 числа про депортацію їх поінформувала також міграційна служба. Звернення до судів з вимогою визнати наказ неправомірним результатів також не дало.
Напередодні депортації адвокати також зверталися до ЄСПЛ з проханням застосувати тимчасові заходи щодо порушення прав, що триває, як це передбачено правилом 39 Регламенту ЄСПЛ. Втім, через відсутність копії наказу про депортацію Суд не міг застосувати такі заходи. Коли ж адвокати пояснили причину відсутності копії, ЄСПЛ задовольнив їхній запит.
Заявник стверджував, що після того, як 6 липня (у день депортації) він вийшов із колонії, його зустріли троє чоловіків у цивільному. Вони одягли на нього наручники, запхали у авто, натягнули на голову маску і побили, а тоді повезли у невідомому напрямку. За якийсь час вони зупинилися на відпочинок біля лісу – заявника прикували до дерева, один з чоловіків вартував його, а двоє відпочивали у машині. Пан Юсупов був прикутий до дерева десь 6-8 годин без їжі та води. Після цього вони приїхали до аеропорту.
На літаку заявника зустріли двоє чоловіків у цивільному – вони не представилися, говорили узбецькою. Вони знову надягли на нього наручники та маску на голову. У такому вигляді заявника провели літаком, на якому він чув присутність інших пасажирів. У відповідь на прохання зняти маску та наручники, його відвели у хвіст літака та побили. За 30-50 хвилин з нього взяли маску і вперше за день дали поїсти.
Цього ж дня, десь о 8 вечора Суд схвалив запит адвокатів заявника на тимчасові заходи і дав уряду вказівку не видавати пана Юсупова до Узбекистану. Крім того, ЄСПЛ зробив запит на додаткову інформацію від уряду щодо цієї справи. Також у цей день районний суд у Липецьку призупинив дію наказу про депортацію і призначив розгляд справи щодо його неправомірності на 23 липня 2018 року – рішення вступало у силу негайно. Втім, попри те, що адвокати повідомили правоохоронні органи про рішення ЄСПЛ за 2,5 години та про рішення липецького суду – за 5 годин до депортації, вона все одно відбулася. 25 липня адвокати отримали відповідь від ФСБ, у якій правоохоронці повідомили, що «взяли до відома» рішення судів.
25 липня 2018 року адвокати заявника звернулися до Слідчого комітету РФ із повідомленням про незаконну депортацію та неналежне ставлення під час транспортування заявника до аеропорту. 11 лютого 2019 року вони отримали листа від прокуратури, у якому йшлося, що процес депортації відбувався відповідно до вимог законодавства. Зокрема, у листі було зазначено, що державні органи не мали інформації про обставини, які унеможливлювали б депортацію, а також, що у ході розслідування не було виявлено порушень прав заявника.
Втім, 24 лютого Слідчий комітет продовжив строк дослідчої перевірки за заявою адвокатів. До моменту розгляду справи ЄСПЛ, вони не отримували нової інформації від правоохоронців.
Розгляд ЄСПЛ
Заявник скаржився на неналежне ставлення у ході транспортування до аеропорту, а також наголошував, що видача Узбекистану поставила під загрозу його життя і здоров’я. Суд визнав ці скарги прийнятними, а також підкреслив, що в органів влади РФ були всі підстави вважати, що видача заявника дійсно створить ризик для його життя і здоров’я.
Далі ЄСПЛ звернув увагу на те, що міграційні служби неналежно розглянули заяву пана Юсупова щодо статусу біженця. Зокрема, не взяли до уваги звіти правозахисних організацій про те, як в Узбекистані поводяться із тими, кого обвинувачують в екстремізмі. Крім того, обмеження доступу до документів і поспіх процесу видачі унеможливили належне оскарження рішення про відмову у наданні статусу біженця та наказу про депортацію.
«Суд відзначає, що заявника обвинувачували в членстві у забороненій владою Узбекистану релігійній організації. Суд раніше встановив, що особи, екстрадицію яких влада Узбекистану вимагала на підставах обвинувачень у релігійно чи політично вмотивованих злочинах, складають вразливу групу, яка має реальний ризик стикнутися зі ставленням, що суперечить статті 3 Конвенції у разі вислання до Узбекистану. Ця справа ідентична до цих справ, зважаючи на природу обвинувачень, висунутих заявнику, спосіб, у який обвинувачення були висунуті, процес проведення депортації і нестачу достатніх запобіжників проти свавільних дій влади. Суд не має підстав відходити від попередніх висновків у цій справі».
Таким чином, суд постановив, що сам факт депортації до Узбекистану містив ознаки порушення статті 3 Конвенції. Далі необхідно було встановити, чи було порушено права заявника у ході його транспортування до аеропорту, а також його права на ефективне розслідування обставин події. Адвокати заявника зазначили, що твердження уряду про відсутність порушень необґрунтовані, адже слідство щодо цих порушень не вилилося у кримінальне провадження.
Суд розпочав із твердження про неналежне розслідування обставин події і зазначив, що стаття 3 має на увазі обов’язок держави провести ефективне розслідування, яке має встановити і покарати винних за таке порушення, передбачені цією статтею. Так, встановлено, що 25 липня заявник повідомив Слідчий комітет про злочин – неналежне ставлення у ході його транспортування до аеропорту. У зв’язку з цим органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування цих тверджень.
«Тим не менш, Суд на основі матеріалів справи констатує, що протягом майже семи місяців для дослідження змісту повідомлення заявника про злочин не було вжито важливих процедурних кроків. Лише 21 лютого 2019 року почалася дослідча перевірка щодо скарги про неналежне ставлення до заявника, а 24 лютого 2019 року його термін продовжили до 23 березня 2019 року на підставі потреби зібрати додаткові документи та провести додаткові слідчі дії».
Далі Суд звернув увагу на «типовості» ситуації – у справах проти РФ щодо неналежного ставлення дослідча перевірка зазвичай є єдиним процедурним кроком, який слідчі органи застосовують. При цьому ЄСПЛ послідовно наголошує на тому, що дослідча перевірка без подальшого попереднього розслідування не відповідає вимозі провести ефективне розслідування. У цій справі не було обставин, які могли б довести потребу відійти від попередніх суджень, а тому Суд постановив, що дії органів влади містили ознаки порушення статті 3 у процесуальній частині.
Що ж до стверджуваного насильства та іншого неналежного ставлення до заявника у ході транспортування до аеропорту, то тут Суд прийшов до висновку, що немає підстав говорити про те, що опис подій заявника був «поза розумними сумнівами». Адже не було жодних свідків чи медичних документів, які підтверджували факти побиття, тримання прикутим біля дерева та інше. ЄСПЛ зазначив, що імовірніше за все, у заявника не було навіть гіпотетичної змоги отримати подібні докази, але «вірити на слово» Суд також не став.
І наостанок Суд розглянув скаргу заявника щодо ігнорування РФ тимчасових заходів ЄСПЛ. Він стверджував, що РФ таким чином порушила статтю. 34, яка гарантує право на індивідуальне звернення. Уряд наголошував, що відповідні вказівки від ЄСПЛ надійшли у неробочий час, а тому їх неможливо було оперативно взяти до уваги. До того ж, він посилався на визнання присутності заявника небажаною ще у 2018 році, зазначаючи, що адвокати мали можливість звернутися для застосування тимчасових заходів завчасно.
Адвокати наполягали, що безпосередньо інформували про рішення Суду правоохоронців у аеропорту. Крім того, вони зазначали, що процедура повідомлення державних органів неефективна якраз через ці «робочі години», лише у які кореспонденція Суду може бути опрацьована.
ЄСПЛ відзначив, що «стаття 34 буде порушена, якщо органи влади Договірної країни не вживатимуть заходів, яких необхідно було б ужити для виконання тимчасових заходів, визначених Судом». У свою чергу дії правоохоронців оцінили, як дії всупереч визначеним тимчасовим заходам. Зокрема, Суд зазначив, що посилання на неробочі години та нестачу часу на опрацювання повідомлення про застосування тимчасових заходів не може бути виправданням у обставинах цієї справи.
«Зокрема, Суд вже вказував на повторювану неспроможність російського уряду діяти відповідно до тимчасових заходів, визначених правилом 39 Регламенту Суду у справах заявників, яких обвинувачували в Узбекистані і Таджикистані у злочинах, пов’язаних з екстремізмом чи тероризмом, та які у подальшому зникали чи були незаконно доставлені [у ці країни]».
Зважаючи на те, що РФ вже неодноразово ігнорувала вимоги тимчасових заходів у справах, де не було жодних об'єктивних підстав їх не виконувати – навіть коли повідомлення про них були отримані у робочий час – Суд прийшов до висновку, що доводи уряду про причини їх не виконання у цій справі також безпідставні. А сама депортація відбулася через «наполегливе бажання» її здійснити. А тому дії уряду містили ознаки порушення статті 34 Конвенції.
У підсумку, ЄСПЛ у повному обсязі задовольнив вимоги Ойбека Юсупова щодо компенсації і зобов’язав РФ виплатити йому 30 тисяч євро.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ розкритикував Україну за розгляд пов’язаних з релігією правопорушень як хуліганства.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.
