Велика Палата Верховного Суду по справі № 607/3693/17 сформулювала такі висновки щодо стягнення витрат Вищого навчального закладу з особи, яка не відпрацювала три роки після навчання.
Висновки ВП ВС полягають у такому.
- Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом).
- Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.
- До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
Формулюючи свою позицію, ВП ВС виходила з такого.
Щодо визначення поняття стипендії
Студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій.
Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню.
Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання.
Щодо цивільно-правової природи зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат
Велика Палата Верховного Суду вважає, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким.
Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад у закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.
Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На переконання Великої Палати Верховного Суду, покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасникх умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Про вирішення питання щодо дії застосовуваних до спірних правовідносин норм права
Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання.
Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 1 вересня 2006 року, регулюються саме нею.
Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що за аналогічного підходу Верховного Суду у справах щодо відшкодування навчання фахівцями військово-облікових спеціальностей (дивитись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.002683) підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються за рахунок Державного бюджету за цивільними спеціальностями, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов угоди з вищим навчальним закладом має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.
Обставини справи
Відповідач звернувся до ректора медуніверситету із заявою про допуск його до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов`язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а у разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом - повернути витрачені Державою кошти на навчання.
Відповідно до угоди від 1 вересня 2006 року позивач зобов`язується оформити відповідачу направлення на працевлаштування. Натомість відповідний студент зобов`язується прибути після закінчення медуніверситету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод.
Згідно з протоколом від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують медуніверситет у червні 2012 року, відповідача направлено на роботу на посаді лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації.
Наказом ректора медуніверситету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.
Відповідно до наказу начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації від 21 червня 2012 року № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
Відповідно до наказу в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 4 серпня 2015 року № 118-к відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
Наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 4 листопада 2016 року № 107-к відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України.
У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (нині - Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України) звернувся з позовом до відповідача про стягнення коштів за навчання.
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 5 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог медуніверситету відмовив.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову медуніверситету, керувався тим, що позивач не довів невиконання відповідачем умов угоди від 1 вересня 2006 року, тобто порушення ним своїх зобов`язань перед цим навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання відповідача у медуніверситету немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення позивача з позовом до суду Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування ним в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, якщо таке відпрацювання не здійснене в повному обсязі.
Суд першої інстанції встановив, що відповідно до угоди від 1 вересня 2006 року відповідач зобов`язаний після закінчення навчання у медуніверситеті прибути на визначене йому за розподілом місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі. У разі відмови відповідача виконувати зазначене він має відшкодувати до державного бюджету відповідну вартість зазначеного навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод.
Тобто умовами зазначеної угоди передбачена відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні 21 червня 2012 року, 4 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 4 листопада 2016 року. Отже, суд не встановив факт того, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання у медуніверситеті. Матеріали цієї справи не містять жодного письмового підтвердження цього.
Окрім того, угодою від 1 вересня 2006 року передбачено відшкодування відповідачем вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, на момент звернення позивача до суду відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про навчання. Положення угоди від 1 вересня 2006 року формувались відповідно до чинної на момент її укладання статті 52 Закону України «Про освіту», яка нині виключена із відповідного Закону і відповідно до статті 58 Конституції України втратила свою чинність. Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної конвенції 1990 року № 105 «Про скасування примусової праці», Закону України «Про вищу освіту» суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов`язали його відшкодувати вартість навчання.
Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 5 липня 2017 року - без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно з угодою від 1 вересня 2006 року відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням. Відповідач не відмовлявся їхати за призначенням (ця обставина позивачем не заперечується і підтверджена матеріалами цієї справи). За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до цієї угоди не вносились. У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп-2004 зазначається, що справедливість - одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону України від 1 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту», і які продовжують навчання після його прийняття, а також порушують норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади. Позивачем не доведено, що відповідач не виконав умови угоди від 1 вересня 2006 року та порушив свої зобов`язання перед медуніверситетом.
Тобто, при відмові в задоволенні позовних вимог суди вважали, що правових підстав для стягнення вартості навчання немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу, що необхідність вирішення виключної правової проблеми у цій справі Великою Палатою Верховного Суду обумовлена кількома аспектами.
По-перше, у судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ про стягнення витрат на навчання (у тому числі й стипендії), а у практиці касаційних судів існує різний підхід щодо вирішення спорів у справах про стягнення стипендії із випускника в тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не відпрацював 3 роки.
По-друге, оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та апеляційної інстанцій.
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, існує необхідність визначення такого.
Чи слід вважати отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію такою, що входить до складу витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
Яка цивільно-правова природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
Чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання, які виникають щодо повернення понесених на навчання цього випускника витрат, відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент укладання угоди про підготовку відповідного фахівця з вищою освітою, але скасована на момент невиконання цим випускником своїх відповідних зобов`язань - неприбуття за направленням або відмова без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом)?
Крім того, розглядаючи справу про оскарження рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду окреслила межі застосування презумпції невинуватості.
Раніше «Судово-юридична газета» писала, що набрав чинності новий Порядок виплати винагороди державним та приватним виконавцям.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
