Дмитро Луспеник,
суддя, секретар Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, к. ю. н., доцент кафедри цивільного процесу
Конкурс до новоствореного Верховного Суду наближається до завершення. Його транспарентність та етапи проведення є унікальними й безпрецедентними у світовій практиці. Разом з тим, як би Вища кваліфікаційна комісія суддів України та Вища рада правосуддя добросовісно та належним чином не виконували передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» функції та повноваження у цьому конкурсі, згідно з п. 6 «Прикінцевих та перехідних положень» названого Закону новий найвищий суд у системі судоустрою України запрацює лише після набрання чинності відповідного процесуального законодавства.
У березні 2017 р. Президент України вніс до Верховної Ради проект Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (зареєстрований за №6232), яким пропонується внесення змін, зокрема, і до Кримінального процесуального кодексу України.
Науковці та практики уважно стежать за ходом оновлення процесуального законодавства. Проводяться семінари, конференції з його аналізу, надаються численні пропозиції та зауваження щодо удосконалення проекту, а також критичні коментарі про його недоліки. Одним із таких критичних і, я сказав би, кричущих зауважень є стаття В. Пилипенка «Оціночний процесуальний кодекс України», розміщена 5 квітня 2017 р. на веб-сайті «Судово-юридичної газети». Основний лейтмотив цієї публікації зводиться до того, що проект має багато оціночних чинників, недоліків і прогалин, внесе хаос у процедуру розгляду справ, а запропоновані зміни вносяться, по суті, лише заради змін, а не заради результату. При цьому шановний автор після загального аналізу проекту для прикладу наводить топ-5 недоліків змін до кожного з процесуальних кодексів.
Мені як судді з практичним досвідом (з 1993 р.) роботи в усіх судових інституціях (у т. ч. у Верховному Суді України), як науковцю-процесуалісту і доценту кафедри цивільного процесу, автору посібників для суддів щодо практичного коментаря до нового Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 (далі — ЦПК) («Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ», 2004 р.; «Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці», 2005 р.; «Розгляд цивільних справ судом першої інстанції», 2006 р.; «Практика застосування Цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях)», 2008 р. та ін.), а також члену Конституційної комісії України та робочої групи при Президентові України з реформування процесуального законодавства хочеться поділитися своїми думками й пропозиціями як щодо зазначеного вище законопроекту, так і щодо публікацій, які з’явилися у юридичних ЗМІ, зауважень до проекту процесуального законодавства.
Системність, узгодженість, взаємопов’язаність та уніфікованість
Сучасні вимоги щодо розвитку процесуального законодавства засновані на тому, що рівень правової захищеності особи, суб’єктів права залежать від ефективності судочинства. При цьому інститут правосуддя, який є фундаментальним у правовій системі, концептуально потрібно розглядати одночасно як форму здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, що реалізується через справедливе правосуддя і належні судові процедури.
У юридичній літературі справедливо зазначається, що недоліки і прогалини у праві були і завжди будуть, незважаючи на те, як законодавець хоче і вміє приймати необхідні закони, оскільки передбачити всі відносини, які потребують законодавчого регулювання, просто неможливо. Особливо це проявляється у період кардинального обновлення законодавчого масиву.
Невміння законодавця належним чином сформулювати розумні та зрозумілі (як для суддів, так і для учасників процесу) процедури розгляду цивільних справ особливо яскраво проявилося, зокрема, у ЦПК 2004 р., до якого було внесено безліч змін, що, звичайно ж, нервує судову практику.
При прийнятті нових процесуальних кодексів розробникам законів і законодавцю слід пам’ятати, що судочинство — це комплексна система інститутів, стадій, процесуальних проваджень, у яких процедури, процесуальні дії мають вчинятися за чітко визначеною процесуальною формою і не повинні суперечити одна одній. Лише все це, узяте разом, буде визначати певний уніфікований стандарт правосуддя.
Таким чином, ідеальний процесуальний кодекс повинен відзначатися певною системністю, узгодженістю, взаємопов’язаністю та уніфікованістю норм як у самому кодексі, так і щодо інших процесуальних кодексів. Саме таким хочуть бачити процесуальний кодекс як судді, так і споживачі судових послуг. Це приводить до висновку, що зміни до процесуальних кодексів необхідні не лише у частині касаційного перегляду з огляду на перехід України до триланкової судової системи (як зазначається деякими критиками проекту), а й з урахуванням обраного європейського вектору розвитку держави, у т. ч. судової системи.
Чому необхідна оптимізація процедур касаційного оскарження
Слід визнати, що дуже легко порушити логіку і структуру кодексу, його принципи одним невдалим нововведенням. Тож постараємося розібратися у логіці пропонованих змін і деяких новел.
Що стосується структури проекту ЦПК (структури судочинства), то концептуально вона будується на системі проваджень судочинства (у т. ч. інстанційних проваджень), які згідно з визначеною законом юрисдикцією уособлюють автономні процесуальні порядки розгляду справ. Детальніше про структуру процесуального закону йтиметься у подальших публікаціях.
У статті В. Пилипенка загальним недоліком усіх процесуальних кодексів зазначається суттєве обмеження права особи на подання касаційної скарги, оскільки судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, коли це стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, або у разі, якщо справа становить суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника, котрий подає касаційну скаргу, або якщо суд першої інстанції відніс справу до малозначних помилково (наприклад, ст. 390 проекту змін до ЦПК). Автор вважає, що оскільки чіткого та однозначного переліку таких справ немає, вказані норми містять корупційні ризики і не відповідають принципу правової визначеності, адже судді ВС будуть застосовувати їх по-різному. До того ж, буде незрозуміло, коли саме особа матиме право звернутися до Європейського суду з прав людини, тобто коли буде вважатися вичерпання усіх національних способів захисту.
Вважаю, що такі побоювання автора статті є передчасними, хоча про них слід говорити і надати споживачам судових послуг відповідні роз’яснення та обґрунтування, а суддям — практичну допомогу, оскільки вони дійсно переживають за можливість належного застосування запропонованих змін до усталеної процедури розгляду справ.
Зазначу, що проблемою касаційного перегляду, а саме надзвичайної перезавантаженості раніше ВСУ, а потім і судів касаційної інстанції була так звана всеосяжність касаційного оскарження, а не у межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного і однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду. Це загальновизнаний постулат. Про відповідність існуючої у вітчизняному судочинстві системи касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, європейським стандартам доступного правосуддя, у т. ч. принципу правової визначеності, науковцями й практиками написано дуже багато (у т. ч. й автором цієї статті).
Аналіз існуючої в Україні системи перегляду судових рішень, що набрали законної сили, дає підстави зробити висновок, що незважаючи на істотні зміни у зв’язку з ліквідацією наглядової інстанції (з 21.06.2001), вона не у повній мірі відповідає європейським стандартам та не забезпечує доступність правосуддя.
Перш за все, діючий порядок (процедура) касаційного провадження не відповідає призначенню вищого судового органу держави як органу, що має забезпечувати правильне і однакове застосування судами норм матеріального й процесуального права, оскільки він фактично зрівняв суди касаційної інстанції у повноваженнях з місцевими та апеляційними судами, адже касація практично вимушена вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й ті процесуальні питання, у яких спір по суті не вирішується. Але ж загальновідомо, що втручання у справу, рішення по якій набуло законної сили, має бути виключенням, а не використанням широко наданих різних завуальованих можливостей.
Наведене вимагає оптимізації процедур касаційного оскарження за рахунок введення системи «фільтрів» та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також удосконалення повноважень суду касаційної інстанції. Вирішуючи це питання, слід враховувати, що касаційний перегляд є екстраординарним і може бути використаний: 1) за умов дотримання принципу інстанційності розгляду справи з ухваленням остаточного рішення; 2) за наявності обставин для перегляду, безпосередньо пов’язаних із функцією касаційного суду щодо забезпечення захисту публічних чи приватних інтересів.
Комітет міністрів Ради Європи у своїй рекомендації відносно введення у дію та покращення функціонування систем та процедур оскарження у цивільних та торгових справах №R(95)5 від 07.02.1995 рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, а також щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.
Враховуючи позицію Європейського суду з прав людини про те, що обмеження касаційного перегляду можливі тому, що це право за своєю природою об’єктивно потребує регулювання державою, що володіє у цьому відношенні певною мірою розсуду, можна стверджувати, що введення «фільтрів» та процедури допуску ніяким чином не буде порушувати право на доступ до суду, оскільки воно вже буде реалізовано при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій. Крім того, вжиття вказаних заходів буде забезпечувати справедливий баланс між приватними та публічними інтересами, гарантувати своєчасність усунення судових помилок.
Практика національних європейських законодавств щодо існування «фільтрів» допуску до касації демонструє різні підходи до вирішення цього питання. Україна запроваджує свої «фільтри», що є її правом. При цьому використання оціночних чинників, у т. ч. таких понять, як «суспільний інтерес», «малозначні справи» тощо, не повинне призводити до думки про наявність корупційних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має належати до його дискреційних повноважень, враховуючи значущість справи для забезпечення єдності судової практики через призму судової процедури.
Використання наведених оціночних характеристик визначенні підстав для допуску до касаційного оскарження обумовлене тим, що розмаїття обставин, що підтверджують наявність відповідної підстави, робить неможливим встановлення їх чітко виписаного переліку в законі і саме по собі не може розцінюватися як недопустиме. Надання найвищому суду в державній системі судоустрою певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни судових рішень у касаційному порядку при умові однакового тлумачення цього поняття у процесі правозастосування не суперечить засадам доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням суду як незалежного органу правосуддя.
При цьому суттєвість буде оцінюватися і визначатися з урахуванням конкретних обставин справи і значимості наслідків порушення для особи, щодо якої воно допущене. Звичайно, у проекті можна було б зазначити хоча б певні критерії таких оціночних чинників, але з досвіду зазначу, що тоді судді на практиці будуть використовувати лише їх, не будуть виходити за їх межі, а це зневілює суддівську правотворчість та внутрішнє переконання.
Питання про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту є найбільш дискусійним у публікаціях, присвячених Європейському суду з прав людини. Проте не варто забувати, що для кожної країни порядок вичерпання внутрішніх засобів захисту визначається залежно від її судової та адміністративної систем та існуючого процесуального порядку розгляду справ. Основним критерієм, яким керується ЄСПЛ, визначаючи, які засоби правового захисту необхідно вичерпати всередині держави, є ефективність. Тому жодних проблем у цьому аспекті немає.
Міфічні «топ-5 недоліків» змін
Оскільки деякі наведені В. Пилипенком «топ-5 недоліків» змін до процесуальних кодексів повторюються, зупинюся більше на запропонованих змінах до ЦПК.
Міф №1
1. Автор вважає, що оціночна правова ситуація, згідно з якою у випадку подання завідомо безпідставного позову або ж такого, який має очевидно штучний характер, суд має право залишити позов без розгляду (п.3 ч.2 ст. 45, п. 1 ч. 4 ст. 136, п. 10 ч. 1 ст. 258 проекту ЦПК), суперечить вимогам про прогнозованість і передбачуваність законодавства.
Дійсно, з першого погляду зазначене є новим для процесуальних законів та судової практики і може мати наслідком різне застосування, що може стати перешкодою доступу до правосуддя. Проте є вищі судові інстанції, які повинні й зобов’язані забезпечити єдність судової практики, тож я у цьому аспекті проблем не бачу.
По-перше, ця норма є реалізацією нового конституційного положення про те, що юрисдикція судів поширюється на будь-який, але лише юридичний спір (ст. 124 Конституції України). Еволюція моделі судової юрисдикції, результатом якої стало виключення з юрисдикції суду повноважень щодо вирішення невластивих йому питань, її обмеження здійснене з метою підвищення ефективності судочинства та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів. У сьогоднішніх умовах повнота судової влади повинна розумітися не як її всеосяжна доступність, поширення на всі без виключення правовідносини, що виникають у державі, а як поширення судової влади, у першу чергу, на всі юридичні спори, які виникають у державі, виходячи з основного призначення судової влади — вирішення спорів про право, і лише у прямо встановлених у законі випадках — на інші справи.
ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу Європейської конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно — йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відмінність точок зору двох чи більше осіб щодо прав та обов’язків, пов’язаних із питанням, є достатньою за умови, що вона істотна та має серйозний характер. Лише такий підхід до тлумачення зазначеного поняття, заснований у практиці ЄСПЛ, дозволить уникнути неправомірних відмов судів у відкритті провадження у справі або залишення позовів без розгляду з наведених вище підстав та порушення права особи на доступ до суду.
По-друге, терміни «безпідставний позов», «штучний характер», по суті, вже давно використовуються у судовій практиці. Так, у ст. 89 чинного ЦПК передбачено компенсацію здійснених відповідачем витрат у випадку подання позивачем безпідставного позову. Існуючу практику застосування цієї норми також можна використати для формування однакового підходу до оцінки судом позову на предмет його «безпідставності». Уже тривалий час використовується критерій «завідомо безпідставний позов» і при вирішенні питання про забезпечення позову. Крім того, є відповідні роз’яснення постанов пленумів. Тому вважаю, що особливих проблем у судовій практиці з цього приводу виникнути не повинно.
Також вважаю, що суд не зможе залишити позов без розгляду, визнавши його подання зловживанням процесуальними правами, якщо позивач на вимогу суду здійснить забезпечення можливих майбутніх витрат відповідача (ч. 4 ст. 136 проекту ЦПК). При цьому суду надано дискреційне право застосовувати наведену норму залежно від конкретних обставин справи, що є виправданим.
Міф №2
2. Обґрунтовану стурбованість автора викликає норма проекту, згідно з якою відповідача, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликають до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Це так звана у процесі процесуальна фікція, під якою розуміють юридично-технічний спосіб, використаний законодавцем у певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки.
Такий спосіб одночасно з процесуальними презумпціями є доцільним, у деякій мірі розумним і потрібним у системі цивільно-процесуальних засобів здійснення правосуддя. Ці способи є заходами, які забезпечують процесуальну економію юридичних засобів і зусиль суддів та учасників процесу при здійсненні правосуддя, інакше буде взагалі неможливо розглянути справу. Мета їх — спонукати недобросовісних учасників процесуальних відносин здійснити або відмовитися від здійснення певних дій — наприклад, зробити невигідним для сторони ухилятися від явки у судове засідання задля затягування процесу або приховування доказів.
Фікція повідомлення звільняє позивача від необхідності доводити, а суд — від необхідності встановлювати факт належного повідомлення протилежної сторони. На сьогодні, після відповідних пленарних роз’яснень вищих судових інстанції, правових позицій, викладених у їх судових рішеннях, у судовій практиці абсолютно відсутня проблема визначення, чи повідомлений відповідач, місце проживання якого невідоме (а не лише у разі звичайної неявки до суду, оскільки це є його правом), через оголошення у пресі (ч. 9 ст. 74 діючого ЦПК). Ця норма активно застосовується, і якщо вона застосована вірно, судове рішення вищестоящими судами через це не скасовується.
Крім того, в Україні запроваджується електронне судочинство, тому такий спосіб комунікації виглядає виправданим.
Міф №3
3. Застосування до учасників справи штрафу за зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству (ст.145, 149 проекту ЦПК) В.Пилипенко вважає невиправданим, оскільки можливий незаконний вплив суду на учасників процесу, що порушує змагальність процесу.
Дійсно, зазначена норма була найбільш дискусійною при обговоренні проекту і, як правило, не сприймалася представниками суддівської спільноти у робочій групі, проти неї наводилися різні аргументи. Проте ця норма затверджена Радою з питань судової реформи, і Президентом України проект закону внесено до ВРУ.
Що у цій ситуації є визначальним, і як на цю норму реагувати суддям і учасникам процесу? Перш за все, учасники процесу не повинні зловживати своїми процесуальними правами. Слід зазначити, що при розгляді справи презюмується незалежність та неупередженість судді (процесуальна презумпція, тобто поки не доведено інше), тому судді також зобов’язані не зловживати своїми процесуальними обов’язками і правами.
Аналіз діючого ЦПК щодо способів виявлення і шляхів протидії зловживанням процесуальними правами, а також законодавчої регламентації цієї правової категорії показує, що в арсеналі судів є досить незначний правовий інструментарій, щоб ефективно протидіяти технологіям перешкоджання здійсненню справедливого і у розумний строк правосуддя, які масово поширюються. У зв’язку з цим, розуміючи направленість деяких дій учасників процесу на зрив судових засідань чи перешкоджання судовому розгляду, що є зловживанням процесуальними правами, суди нерідко вимушені самостійно конструювати власні повноваження, яких немає в законі, аби досягти завдання судочинства (так звана фактична процесуальна діяльність). Це є небезпечним, оскільки може призводити до суддівського розсуду і свавілля. Саме тому такі дії суду мають регламентуватися нормами права, містити процесуальні засоби, які визначали б алгоритм дій суду при вчиненні учасниками процесу дій чи бездіяльності, що порушують правила, встановлені ЦПК України. І саме тому проект ЦПК детально регламентує поняття «зловживання процесуальними правами» та заходи, які суд може застосувати.
У науці зазначається, що зловживання процесуальними правами — це юридичний парадокс. Складність виникає і в тому, що у кожному конкретному випадку суд повинен визначити межу між добросовісним використанням процесуальних прав і зловживанням ними. При цьому недобросовісність при реалізації права — також оціночна категорія. Суд повинен оцінювати правову ситуацію у справі, а не ставлення сторін до спору і процедури судочинства.
Отже, одним з нових заходів відповідальності, що може бути впроваджений у рамках ЦПК, є накладення судового штрафу за зловживання процесуальними правами. Така процесуальна санкція існує у діючому ГПК України, п. 5 ч. 1 ст. 83 якого передбачає право господарського суду при прийнятті рішення стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону. Вважаю це дієвим стимулом для перешкоджання недобросовісним учасникам процесу зловживати процесуальними правами.
Проте у разі запровадження такої процесуальної санкції необхідно зазначити наступне. Накладаючи на сторону, яка допустила зловживання процесуальними правами, судовий штраф, суд має звертати увагу на те, що у цивільному процесі, на відміну від кримінального, не встановлюються мотиви вчинення процесуального правопорушення та форма вини. Це неможливо, оскільки такого процесуального інструментарію немає. При визначенні розміру судового штрафу необхідно буде враховувати лише можливий ступінь впливу санкції на правопорушника, тобто негативний ефект того, як ця санкція може вплинути на конкретну особу, а також тяжкість правопорушення для руху справи та майновий стан правопорушника. Тобто має бути забезпечена індивідуалізація покарання. І найголовніше, висновок суду про те, що учасник процесу здійснив зловживання процесуальним правом, має бути максимально мотивований.
Вважаємо, що у кодексі в обов’язковому порядку має бути забезпечена можливість при наявності для цього підстав зменшення розміру штрафу, відстрочки або розстрочки його сплати ухвалою суду при його накладенні з урахуванням майнового, сімейного стану особи тощо. Такі норми будуть свідчити про гарантії призначення справедливого покарання за неповагу до суду і зловживання процесуальними правами.
Отже, судовий штраф у дохід держави має на меті дисциплінувати учасників процесу та осіб, присутніх у судовому засіданні, забезпечити своєчасний захист порушених прав. Він є мірою юридичної відповідальності за вчинення процесуального правопорушення, тобто за неповагу до суду чи зловживання процесуальними правами, невиконання обов’язків, встановлених актами і розпорядженнями суду. При цьому слід визнати, що «потерпілою особою» тут є не певний учасник процесу, а встановлений законом порядок здійснення судом як органом державної влади своїх повноважень у цивільному судочинстві. Саме тому штраф має стягуватись на користь держави як публічна міра відповідальності.
Разом з тим, певні побоювання щодо запровадження такої міри процесуальної відповідальності, як судовий штраф, обминути увагою не можна. Так, можуть виникнути ситуації щодо затягування судового розгляду у зв’язку з оскарженням ухвали суду про накладення судового штрафу (ч. 4 ст. 149 проекту ЦПК). Крім того, боязнь санкцій може викликати обмеження процесуальної дієвості сторони чи її представника у процесі, що може вплинути на досягнення істини при розгляді справи, на змагальність, і це відобразиться на судовій практиці.
Проте мета, яка переслідується запровадженням судового штрафу, превалює над цими побоюваннями. Адже ця санкція спрямована на те, щоб примусити сторони виконувати свої юридичні обов’язки, попереджувати вчинення процесуальних правопорушень у майбутньому, тобто на зміцнення законності, формування поваги до суду і, як наслідок, на досягнення мети правосуддя — своєчасний, справедливий і неупереджений розгляд конкретної справи.
Міф №4
4. В. Пилипенко вважає, що збільшення строку апеляційного оскарження рішення суду до 30 днів (на сьогодні — 10 днів) необґрунтоване (ч.1 ст. 355 проекту ЦПК), адже протягом цього строку рішення суду не набирає законної сили, і можуть безпідставно діяти вжиті заходи забезпечення позову, що завдасть шкоди відповідачу. Він навіть упевнений, що це є порушенням ст. 6 Європейської конвенції у частині дотримання розумного строку розгляду справи.
Вважаю такі доводи безпідставними. Загалом, кожен може коментувати цю норму проекту залежно від мети публікації. Та варто згадати, що місячний строк апеляційного оскарження у судочинстві України існував досить значний період і був скорчений лише у ЦПК 2004 р. Тоді у юридичній літературі також точилася гостра дискусія щодо законності скорочення цього строку. Навіть було подання до Конституційного Суду України, який своїм рішенням №17-рп/2011 від 13.12.2011 визнав скорочення строку апеляційного оскарження конституційною нормою.
При цьому в юридичній літературі справедливо зазначається, що надто короткі строки подання скарги до суду другої інстанції — це суттєва проблема доступності правосуддя при оскарженні судових рішень. Надзвичайно короткі строки оскарження є пагубними внаслідок одночасної дії певних факторів, які утруднюють доступність судового захисту в суді другої (апеляційної) інстанції: надсилання копії рішення суду учасникам процесу, які були присутні в судовому засіданні, діючим ЦПК не передбачено; законом не передбачено обов’язок суду фіксувати у рішенні суду дату, коли воно буде виготовлене у повному обсязі; розгляд клопотань про поновлення пропущеного процесуального строку є дещо ускладненим.
Отже, діючий ЦПК вкрай ускладнює оскарження рішення суду до апеляційної інстанції, внаслідок чого законослухняний заявник практично завжди опиняється у ролі порушника строку. При цьому довести, що суд порушив строк виготовлення та видачі копії рішення суду, практично неможливо.
Також слід зазначити, що достатність чи недостатність встановленого законом строку для подання скарги значною мірою пов’язана з вимогами, які процесуальний закон пред’являє до змісту скарги.
Визначений у проекті ЦПК строк апеляційного оскарження надасть можливість учасникам процесу належним чином мотивувати апеляційну скаргу, не подавати так звані «короткі» скарги, адже наразі через це скарга нерідко залишається без руху, що лише ускладнює процес, не сприяє реалізації ідеї «скорого» суду, а, навпаки, призводить до затягування розгляду справи, збільшення строку набрання рішенням суду законної сили. До того ж, це додає зайвої й непотрібної процесуальної роботи суду.
І на завершення. 10 днів для апеляційного оскарження рішення суду немає практично у жодній європейській країні.
Міф №5
5. Щодо юрисдикції оскарження рішень міжнародних комерційних арбітражів, визнання та надання дозволу на їх виконання (розділи VIII, XIX проекту ЦПК), то це питання повністю залежить від волевиявлення законодавця. Проте досі «все процесуальне життя» оскарження цих рішень відбувалося у судах загальної юрисдикції (розділ VIII діючого ЦПК), і ніхто й ніколи це не оспорював (ст. 6, 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Отже, визначення компетентного суду — це не сфера регулювання процесуального кодексу.
Це пояснюється тим, що наявність юридичних осіб у таких спорах абсолютно не пов’язана з вирішенням справи по суті, оскільки вона вирішується не судом загальної юрисдикції, а арбітражем, і його рішення є остаточним та виконується добровільно. Типовий закон ЮНСІТРАЛ передбачає можливість скасування арбітражного рішення шляхом оскарження. При цьому компетентний суд розглядає відповідне клопотання лише у визначених процесуальним кодексом межах і не може входити у обговорення правильності рішень по суті, а також вносити до них будь-які зміни. Тобто особливість здійснення юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності тут не має юридичного значення, оскільки це не є предметом судового розгляду.
Отже, виходячи з того, що при розгляді у Верховній Раді проект змін до процесуальних кодексів може (і буде) уточнено, видозмінено, на мою думку, він значно удосконалив вітчизняну модель судочинства з точки зору відповідності міжнародним принципам і загальновизнаним стандартам процесу, включаючи диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін, доступність правосуддя тощо. А уже в процесі застосування нових процесуальних кодексів судам дуже важливо буде у повній мірі реалізувати їх демократичний потенціал, прийняти усі необхідні заходи для правильного і своєчасного розгляду справ, забезпечити суб’єктам процесу право на справедливий судовий розгляд і захист їх прав, свобод та законних інтересів.
У подальших публікаціях зупинимося на інших особливостях проекту процесуального закону, причинах детального регламентування процесуальних дій, оскільки у деяких публікаціях це зазначається як недолік закону та проблема для суду (О. Подцерковний. «Прощавай, старий добрий госпроцес», «Закон і бізнес» №16, 22–30.04.2017), хоча для процесуального закону (публічне право) це є, навпаки, доробком і позитивом. Оскільки у процесуальному праві неможлива процесуальна аналогія закону чи права, усі процесуальні дії суду та учасників процесу повинні бути детально регламентовані, аби не допустити фактичної процесуальної діяльності суду. Також вважаю за необхідне зупинитися на деяких новелах процесу.
(Стаття подається мовою оригіналу)
Продолжение следует
