Обставини справи
24 вересня 2012 року подружжя звернулося до суду із заявою про всиновлення. Свій позов вони обґрунтували тим, що їх єдиний син помер і з незалежних від них причин вони більше не можуть мати дітей. Сімейна пара стала на облік у відповідному державному відомстві і згодом в одному з дитячих будинків познайомилась із хлопчиком, який їм дуже сподобався.
Притулок дав згоду на його всиновлення, а орган опіки та піклування дійшов висновку про те, що це буде відповідати інтересам дитини, оскільки сім'я матеріально забезпечена та фізично здорова, має семикімнатний житловий будинок з усіма комунальними зручностями, де для дитини буде облаштована окрема кімната і створено всі умови для її належного виховання та розвитку.
Проте згодом виявилося, що у хлопчика є рідна сестра та тітка, які проживають в Росії. Наприкінці серпня 2012 року остання виявила бажання взяти племінника під свою опіку. Служба у справах дітей повідомила їй, що жінка має право звернутись до суду із заявою про встановлення опіки, пред’явивши документи, які підтверджують наявність родинних зв’язків між нею та хлопчиком. Однак станом на 19 вересня 2012 року жодних заяв чи повідомлень від тітки на адресу служби у справах дітей не надійшло. З огляду на це позивачі просили задовольнити їх заяву.
Суд першої інстанції надав їм дозвіл на усиновлення хлопчика і зобов’язав відділ держреєстрації актів цивільного стану внести зміни до відповідного актового запису, змінивши відомості про біологічних батьків дитини на відомості про заявників та прізвище дитини на прізвище заявника, а на підставі вказаних змін видати нове свідоцтво про народження дитини.
Але це рішення у лютому 2013 року оскаржила тітка дитини, посилаючись на порушення її права на опіку над близьким родичем та права подати аргументи проти усиновлення.
Так, вона стверджувала, що суд:
- не врахував наявності у хлопчика близьких, які не були поінформовані про провадження та не брали участі у ньому;
- не перевірив громадянства дитини та, відповідно, не дотримався порядку усиновлення, встановленого міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Україною;
- не взяв до уваги її повідомлення українській службі у справах дітей про намір стати опікуном свого племінника, для чого вона здійснювала підготовку необхідних документів.
Враховуючи це, тітка дитини просила суд поновити строк на оскарження рішення, пропущений нею з поважних причин, скасувати рішення суду першої інстанції про надання дозволу на всиновлення її племінника та ухвалити нове — про відмову в позові.
Апеляційний суд Чернівецької області ухвалою від 6 лютого 2013 року відкрив провадження у справі, проте вже 4 квітня закрив його, бо дійшов висновку, що посилання скаржниці на порушення закону зводяться виключно до незгоди із самим фактом усиновлення.
Разом із тим, на думку суду, оскаржуване рішення безпосередньо не стосувалось її прав або інтересів, пов'язаних із встановленням опіки над дитиною, чи будь-яких відповідних обов'язків, які можуть бути предметом окремого позову. Відтак вона не має права на його апеляційне оскарження.
10 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у відкритті касаційного провадження також відмовив.
Розгляд справи Європейським судом з прав людини
У грудні 2013 року скаржниця звернулася до Європейського суду з прав людини, заявивши про порушення ст.8 Конвенції, що полягало в неповазі до її сімейного життя внаслідок прийняття рішення про усиновлення та унеможливлення встановлення опіки на племінником, а також про порушення ст.6 Конвенції, оскільки вона була позбавлена доступу до провадження щодо усиновлення її племінника.
17 квітня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Лазоріва проти України», в якому констатував порушення Україною ст.8 Конвенції та зазначив, що встановлення порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця.
Також у рішенні йдеться про те, що попри відсутність у ст.8 Конвенції чітких процедурних вимог, її положення вимагають аби заявник був залучений до процесу прийняття рішень (при вирішенні питання усиновлення племінника), вважаючи це цілком достатньою мірою, щоб забезпечити йому або їй необхідний захист інтересів, передбачених цією статтею.
«Суд дійшов висновку про відсутність ознак, які б визначали стосунки між заявницею та її племінником як «сімейне життя», оскільки відповідні докази на підтвердження протилежного надані не були: особи не проживали разом, а дитина пригадує лише одну зустріч із заявницею. Щодо можливості подальшої наявності сімейного життя у випадку встановлення заявницею опіки над племінником, Суд наголосив, що Конвенція не гарантує самого права на створення сім’ї», — резюмував ЄСПЛ.
В той же час Суд зазначив, що інтерес заявниці у збереженні та розвитку її стосунків із племінником відповідає визначенню «приватного життя», що є більш широким поняттям і охоплює, зокрема, право встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми.
З огляду на це ЄСПЛ вирішив, що усиновлення племінника заявниці є втручанням у її приватне життя, оскільки воно зумовило розірвання зв’язків між ними та звело нанівець її спроби стати опікуном дитини.
Крім того, на думку суддів Європейського суду з прав людини, обставини даної справи вказують процесуальну дисфункцію органів державної влади та національних судів України, оскільки:
- органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином;
- суди не обґрунтували, чому в даному випадку усиновлення відповідає інтересам дитини краще, ніж встановлення над нею опіки;
- суди не врахували аргументів заявниці щодо обґрунтованих затримок у часі, пов’язаних з необхідністю підготовки необхідних документів попри те, що заявниця діяла відповідно до наданих органом опіки рекомендацій.
Рішення Великої Палати Верховного Суду
Після набрання рішенням ЄСПЛ законної сили, 21 серпня 2018 року Наталя Лазоріва звернулася до Верховного Суду з вимогою скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області та ВССУ, і направити справу на новий апеляційний розгляд.
Справу у своє провадження, відповідно до закону, прийняла Велика Палата ВС. Проаналізувавши рішення ЄСПЛ та доводи скаржниці, ВП ВС дійшла висновку, що у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту ст.8 Конвенції, який вимагає, щоб процес прийняття рішень був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею.
«Процесуальний аспект ст.8 тісно пов'язаний з правами та інтересами, захищеними ст.6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме — «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов'язків», тоді як процесуальна вимога ст.8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя», — йдеться у постанові ВП ВС від 16 жовтня 2018 року.
Разом з тим, ЄСПЛ не встановив порушення ст.8 Конвенції в її матеріальному аспекті, а тому належним заходом індивідуального характеру в цій справі, на думку суддів Великої Палати, слід визначити скасування ухвал ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ і апеляційного суду та направити справу на новий розгляд судом другої інстанції.
Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що 18 жовтня Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення у справі стосовно судді Господарського суду міста Києва Любомира Головатюка, що підозрюється у шахрайстві.
Крім того, ВП ВС підтвердила законність звільнення ще двох «суддів Майдану», а двоє суддів Великої Палати — Наталя Антонюк та Олександр Прокопенко висловили окрему думку щодо біометричних паспортів.
