Документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом громадянина до Красноармійського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії.
Позивач оскаржував рішення ОУ ПФУ щодо відмови у призначенні пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Відповідач обґрунтував свою відмову тим, що відповідно до наданих документів, страховий стаж позивача складає менше необхідних 15 років. До такого стажу відповідач не врахував частину періодів роботи позивача, оскільки вони підтверджуються архівними довідками, підписаними посадовими особами так званої «ДНР», тож їх дійсність відповідач поставив під сумнів.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги, скасувавши рішення ОУ ПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком, зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву позивача та прийняти рішення про призначення пенсії з урахуванням архівних довідок. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Не погоджуючись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач оскаржив їх до суду касаційної інстанції.
Верховний Суд прийняв рішення про відмову у задоволенні касаційної скарги з таких підстав.
Згідно зі ст. 62 Закону України від 5 листопада 1991 року №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та ч. 1 ст. 48 Кодексу законів про працю України, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Що стосується доводів відповідача, викладених у запереченні на позов у апеляційній та касаційній скаргах про те, що довідки, видані на тимчасово окупованій території, не можуть бути взяті до уваги, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані «намібійські винятки» Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Колегія суддів звернула увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який розвиває цей принцип у своїй практиці, наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia). «Зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеке від абсолютного. <…> Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди. Виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».
При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Постанова Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі №235/2357/17.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Верховний Суд роз’яснив, які виборчі права мають офіційні спостерігачі.
