В случае признания сделки недействительной, удовлетворяя требование стороны о возврате переданного по недействительной сделке имущества, суд должен также присудить взыскать с истца в пользу ответчика полученные по сделке средства (вернуть переданное имущество). Такое взыскание не является удовлетворением отдельного искового требования, а является необходимым следствием признания недействительной сделки и удовлетворения требования о применении реституции.
Такие правовые выводы сделала Большая Палата Верховного Суда по делу по иску лицея к предприятию о признании недействительным договора поставки сетевого оборудования и взыскании средств.
У цій справі між сторонами було укладено договір поставки мережевого обладнання для забезпечення доступу до мережі «Інтернет», за яким підприємство (постачальник) поставило ліцею (замовнику) мережеве обладнання, а замовник прийняв і оплатив цей товар. Водночас позивачу стало відомо про продаж товару підприємством за значно завищеними цінами. Оскільки товар за договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин, на переконання позивача, суперечить інтересам держави і суспільства, у зв’язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з підприємства.
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що договір не відповідає положенням статей 203 та 228 ЦК України, адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави, за наявності в підприємства відповідного умислу.
За результатами розгляду справи Велика Палата ВС не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень ч. 3 ст. 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави.
ВП ВС дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави, та оспорювати на підставі ч. 3 ст. 228 ЦК України правочин у суді може тільки суб’єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб’єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.
Водночас ліцей не здійснює владних управлінських функцій, не є суб’єктом владних повноважень, а тому не наділений повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.
Щодо визнання недійсним договору на підставі ст. 203 ЦК України Велика Палата ВС звернула увагу, що підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій у цій частині. Проте наявні підстави для зміни оскаржених судових рішень щодо застосування наслідків недійсності договору.
Зокрема, ВП ВС зазначила, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов’язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції.
Отже, буквальне тлумачення змісту ст. 216 ЦК України дає підстави для висновку про те, що якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, то позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за наявності для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами договору, ВП ВС виснувала, що, задовольняючи позовні вимоги ліцею, суди також мали повернути від ліцею на користь підприємства майно, передане на виконання умов договору, тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним договору та задоволення реституційної вимоги ліцею.
Постанова ВП ВС від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23).
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.
