Артем Щербіна
Суддя Київського районного суду міста Одеси, доктор філософії в галузі права
Останнім часом все неоднозначніше постає питання щодо застосування ч. 1 ст. 214 КПК України. Правозастосовна практика, яка склалася останніми роками відносно «автоматичного» (формального) внесення заяв чи повідомлень до Єдиного реєстру досудових розслідувань (надалі – ЄРДР), яка цілком позитивно сприймається адвокатсько-правозахисним колом і доволі наполегливо відторгається органами досудового розслідування та прокуратури, нарешті потребує приведення до загального єдиного підходу, з метою усунення розбіжностей у тлумаченні норми закону та припинення подальших спекуляцій на предмет зловживання правами або бездіяльності.
У межах цієї статті пропоную коротко проаналізувати не лише ч. 1 ст. 214 КПК України, як окрему норму процесуального закону, а й звернути увагу на норми матеріального права, які є первинним джерелом правового регулюванням у кримінальному праві, тобто зробити субординаційний аналіз порядку початку досудового розслідування.
Почнемо. Частина 1 ст. 214 КПК України, зокрема, передбачає, що слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР.
Елементно-правовий аналіз першої частини вищенаведеного речення дозволяє виділити такі основні його складові: 1) суб’єкт (слідчий, дізнавач, прокурор); 2) час (невідкладно, але не пізніше 24 годин після); 3) дії (подання або самостійне виявлення); 4) об’єкт (заява, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення).
І якщо питання до таких елементів, як суб’єкт, час, дії хоча іноді і трапляються (наприклад: у скарзі до слідчого судді зазначають вимогу зобов’язати начальника райвідділу внести відомості до ЄРДР), але в основній своїй масі не виникають, то найбільш спірним залишається питання щодо об’єкта - заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення.
Сьогодні, у більшості випадків, можливо завдяки й практиці апеляційних судів (оскільки ухвали останніх за наслідками перегляду ухвал слідчих суддів місцевих судів є остаточними), переважаючою є позиція, що орган досудового розслідування, після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, зокрема злочину, не з’ясовуючи додаткових обставин та не проводячи ніяких попередніх перевірок, повинен беззаперечно внести відомості за вказаною заявою чи повідомленням до ЄРДР, розпочати досудове розслідування, а вже потім з’ясовувати, чи перевіряти наявність чи відсутність події кримінального правопорушення або його складу.
Тобто, фактично є сформованою практика щодо «автоматичного» (формального) внесення будь-яких заяв, повідомлень про вчинене кримінальне правопорушення. При цьому, з таким підходом, увага в першу чергу приділяється формі, а не змісту.
І все це здавалося б нормальним, зрозумілим, якщо не одне але… показники злочинності та зловживання правами.
У першому випадку «автоматичне» (формальне) внесення негативно впливає на результати роботи правоохоронної системи (в її вузькому розумінні), оскільки кількість кримінальних проваджень частіше ототожнюється з кількістю кримінальних правопорушень, яка через такий підхід зростає (кількісний показник). Окрім цього, органи прокуратури та досудового розслідування повинні проводити певний ряд процесуальних і слідчих дій (зареєструвати кримінальне провадження, повідомити про початок досудового розслідування, визначити слідчого (групу слідчих), визначити прокурора (групу прокурорів), провести першочергові слідчі дії та інше), і все це до того, як буде нарешті зрозуміло, чи мала подія кримінального правопорушення взагалі місце (якісний показник).
У другому же випадку нам завжди хочеться, щоб хтось значний опікувався нашими «бідами, проблемами», а історично так повелося, що перший друг та помічник громадянина – це «міліціонер-поліцейський», а тому до відділів поліції йдуть громадяни не тільки за захистом, коли для цього є реальні підстави, але й за можливістю застосування примусу до своїх «кривдників», коли самому впоратись не вдається, а іноді щоб «боялися» або не заважали.
Ось і виходить, що цілком зрозуміла норма закону, яка покликана сприяти захисту громадян, при перебільшеному застосуванні несе не тільки користь, а й шкоду, оскільки правоохоронна система перевантажена зайвими діями, оскільки необхідні ресурси та час зайняті марними діями.
Продовжуємо. Як всім нам відомо, в правовому регулюванні суспільних відносин норми права поділяються на норми матеріального та норми процесуального права. Такий поділ називається субординаційним і передбачає безпосереднє підпорядкування одного члена ієрархії іншому.
Зрозуміло, що в нашій ситуації, ч. 1 ст. 214 КПК України є нормою процесуального права, яка покликана забезпечити застосування норм матеріального права в порядку, який на думку законодавця, є найбільш оптимальним.
Не випадково ч. 1 ст. 2 КК України передбачає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, а одним із завдань кримінального провадження згідно з ч. 1 ст. 2 КПК України є забезпечення, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.
При цьому, якщо спробувати зазирнути всередину досліджуваного питання через граматичне тлумачення словосполучень «заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення» та «обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення», то можна неодмінно помітити, що контекст цих словосполучень зводиться не до звичайних заяв, повідомлень чи обставин, а саме до тих, які стосуються кримінальних правопорушень.
Далі звернемо увагу на «першоджерело» - норму матеріального права, яка дає визначення поняттю «кримінальне правопорушення». Так, відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України, кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення.
Тобто, кримінальне правопорушення, як соціальне явище, характеризується сукупністю таких обов’язкових ознак: 1) суспільна небезпечність діяння; 2) кримінальна протиправність; 3) караність; 4) винність.
При цьому, ч. 2 ст. 11 КК України передбачає, що не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Таким чином, можна зробити важливий висновок: будь-яке діяння вважається кримінальним правопорушенням тільки тоді, коли йому притаманна сукупність всіх чотирьох обов’язкових ознак, відсутність хоча б однієї з них, не відносить діяння до кримінальних правопорушень. При цьому, суспільна небезпечність, як обов’язкова ознака кримінального правопорушення, є самостійною та достатньою підставою, яка виступає індикатором початку застосування процесуальної норми, в нашому випадку ч. 1 ст. 214 КПК України, А отже заява, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення повинна містити у собі перелік мінімально допустимих ознак (ознаку), які дозволяють відрізняти їх від будь-яких інших заяв чи повідомлень, не тільки за формою, але й за змістом.
І це виглядає цілком логічно, оскільки вказані заяви (повідомлення) зазвичай спрямовуються не до будь-кого, а лише до уповноваженого суб’єкта (слідчий, дізнавач, прокурор) з визначеними задачами, який, отримуючи відповідну заяву (повідомлення) чи самостійно виявляючи обставини, повинен в межах своїх дискреційних повноважень прийняти одне з можливих рішень, пов’язане з його функціональним призначенням. Тому і є правильним, коли назва заяви (повідомлення) відповідає її змісту. Як приклад, чи доречно було б подати до відділу поліції заяву про злочин, якщо на сайті міськради розміщено проект рішення про виділення квартири одній особі замість іншій, або надіслати повідомлення про кримінальне правопорушення при відсутність у багатоквартирному будинку гарячої води літом, або прохання вжити заходи до засновника Товариства, який шахрайським шляхом заважає проводити загальні збори засновників? Яка кримінальна перспектива за цими заявами?
На підставі викладеного, можна зробити ще один важливий висновок: норма процесуального права, самостійно, без підпорядкування суті нормі матеріального права, діяти не може, оскільки в такому випадку порушується логічний зв’язок ієрархічного правого регулювання та втрачається квінтесенція призначення процесуальної норми.
Заради об’єктивності варто відзначити, що у правозастосуванні вже робилися спроби відійти від «автоматичного» (формального) внесення. Так, наприклад, можна пригадати висновок Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України щодо питання про початок кримінального провадження стосовно суддів, яке пов'язане зі здійсненням ними судочинства від 01.07.2013 року, в якому, зокрема, було зазначено «…і саме тому фактичні дані, які вказують на ознаки складу злочину - кримінального правопорушення, мають бути критерієм внесення його до Єдиного реєстру досудових розслідувань».
Або позицію колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка була викладена у постанові від 30.09.2021 (справа №556/450/18): «Разом із цим слідчий, прокурор після прийняття та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, виходячи з їх змісту, має перевірити достатність даних, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, за наслідками чого ним приймається рішення про початок досудового розслідування шляхом внесення відповідних відомостей до ЄРДР. Таким чином, підставою початку досудового розслідування є не будь-які прийняті та зареєстровані заяви, повідомлення, а лише ті з них, з яких вбачаються вагомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення…».
При цьому, більш конкретний та дієвий крок в противагу позиції «автоматичного» (формального) підходу був зроблений Верховною Радою України. Так, з 01.07.2020 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», яким були внесені зміни до ч. 3 ст. 214 КПК України, що дозволили до внесення відомостей до ЄРДР проводити певні процесуальні дії з метою з’ясування обставин вчинення кримінального проступку. І як наслідок, це принесло лише позитивні результати.
Але поряд з цим постало нове питання: Чому для менш суспільно небезпечних кримінальних правопорушень існує можливість попередньої перевірки на предмет наявності ознак складу кримінального правопорушення, а для більш суспільно небезпечних діянь такої можливості не залишили? Хоча логічніше було б зробити навпаки, оскільки застосування найсуворіших наслідків зобов’язує проведення більш ретельної перевірки.
На завершення хотілось би висловити сподівання, що практика подання «певних» огульних заяв (повідомлень) про вчинене кримінальне правопорушення з часом все ж таки значно зменшиться, у тому числі й завдяки стандарту «мінімально допустимих ознак кримінального правопорушення», який своєю чергою стане достатньою та єдиною підставою внесення відомостей до ЄРДР.
І навіть якщо слідчий, дізнавач або прокурор не будуть вчиняти дії, передбачені ч. 1 ст. 214 КПК України, в цьому питанні завжди залишається судовий контроль. Бо як би там не хотілось окремим діячам, саме суд є тією інстанцію, куди громадяни у більшості випадків йдуть за захистом своїх прав, і саме там його отримують. А що як не це є мірилом довіри суспільства... Дякую за увагу! Всім нам надії, а Україні – скорішої перемоги!
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
