Ірина Кушнір,
менеджерка проєкту Ради Європи «Підтримка судової влади України в умовах війни та післявоєнного періоду»
ПРАТ «КИЇВСТАР» проти України» (№ 27237/19б 16.01.2024) скаржився на те, що Антимонопольний комітет України зобов'язав його надати інформацію про мобільний зв'язок двох фізичних осіб у визначений період часу (всі телефонні номери, якими користувалися ці особи, всі телефонні номери, на які вони телефонували або з яких отримували дзвінки, а також відповідні дати, час і тривалість дзвінків). АМКУ потребував цієї інформації для розслідування можливого порушення антимонопольного законодавства двома приватними компаніями, які ці особи представляли під час участі у тендері на державні закупівлі. АМКУ зробив свої запити з посиланням на конкретний телефонний номер, що закінчується на 71, який, на його думку, належав одній із зазначених осіб.
Компанія-заявник відмовилась надавати запитувану інформацію з огляду на те, що:
- запитувані дані не мають жодного зв'язку із розслідуванням, на яке посилається АМКУ.
- ці дані могли бути надані лише в тому випадку, якби АМКУ довела, що вони були необхідні для виконання її статутних функцій, або якби запит був зроблений відповідно до процедури, передбаченої главою 15 Кримінального процесуального кодексу.
- дві зазначені особи не були зареєстровані як абоненти її телекомунікаційних послуг протягом періоду, що розглядається. Конкретний номер телефону, зазначений у запиті АМКУ, використовувався анонімно для телефонного зв'язку за принципом «оплата за фактом», який не потребує передплати. Відповідно до статті 159 КПК, дані зв'язку, що стосуються цього телефонного номера, не могли бути розкриті, оскільки не було письмової згоди відповідного користувача.
АМКУ вирішив, що компанія-заявник має сплатити штраф у розмірі 54 400 гривень (еквівалент приблизно 1 700 євро на той час) за ненадання інформації.
Українська асоціація операторів зв'язку «ТЕЛАС» та Голова Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини підтримали позицію заявника. Зокрема, вони вказували, що існує «системна проблема відсутності чіткості у правовому регулюванні повноважень окремих державних органів, зокрема АМКУ, щодо доступу до персональних даних у контексті виконання ними своїх функцій, що створює підґрунтя для систематичних зловживань [цими повноваженнями] та надмірного втручання у право на приватність».
Компанія-заявник подала позов до Господарського суду м. Києва, оскаржуючи рішення про накладення штрафу. Суди першої та апеляційної інстанції ухвалили рішення на користь заявника. Однак, Верховний Суд прийняв інше рішення. Верховний Суд встановив, серед іншого, що АМКУ діяв відповідно до статті 32 Конституції, частини першої статті 22 Закону «Про Антимонопольний комітет України» від 1993 року, статей 50 і 52 Закону «Про захист економічної конкуренції» від 2001 року та статті 34 Закону «Про телекомунікації» від 2003 року і не порушили статтю 8 ЄКПЛ. Дії АМКУ були необхідними в суспільних інтересах для запобігання, розслідування та припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, оскільки він не міг отримати запитувані дані в інший спосіб. Верховний Суд також зазначив, що запитувані дані мали технічний характер і не стосувалися змісту повідомлень. Таким чином, відповідно до статті 31 Конституції не було необхідності в судовому рішенні. Нарешті, Верховний Суд постановив, що положення Кримінального процесуального кодексу не можуть бути застосовані у цій справі.
У заяві до ЄСПЛ компанія-заявник, зокрема, стверджувала, що вона стала жертвою порушення статті 8, оскільки вона була юридично зобов'язана захищати телекомунікаційні дані користувачів своїх послуг і була оштрафована за відмову надати ці дані органам влади. Крім того, примушення компанії-заявника надати ці дані органам влади могло негативно вплинути на її бізнес-репутацію, а отже, і на ділову репутацію. Оскаржуване законодавство дозволяло розкриття телекомунікаційних даних без повідомлення відповідних користувачів і без надання їм можливості оскаржити розкриття, а отже, суперечили статті 8 ЄКПЛ. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» суперечив статтям 31 і 32 Конституції та Кримінальному процесуальному кодексу, який мав вищу юридичну силу і вимагав попереднього судового дозволу або згоди відповідних осіб на доступ до даних приватних комунікацій. Відповідне національне законодавство не передбачало судового ex-post facto контролю над запитами АМКУ про надання інформації, що створювало високий ризик зловживання цими повноваженнями. Розгляд цієї справи Верховним Судом був «досить формальним» і не торкався питань законності та необхідності оскаржуваного втручання. Існувала також імовірність того, що після отримання запитуваної інформації АМКУ передасть її правоохоронним органам, оминаючи процедуру попереднього судового дозволу, передбачену Кримінальним процесуальним кодексом.
ЄСПЛ вирішив не оцінювати, чи застосовується до скарги заявника статті 8, оскільки, навіть якщо припустити, що це так, скарги компанії-заявника повинні бути визнані неприйнятними як явно необґрунтовані з інших причин.
По-перше, Суд вирішив, що існувала достатня правова підстава для того, щоб вимагати від компанії-заявника надати АМКУ запитувані телекомунікаційні дані та накласти на неї штраф за відмову це зробити.
З огляду на тлумачення законодавчих положень Верховним Судом у цій справі, яке не видається свавільним або явно необґрунтованим, а також в інших справах, на які посилався Уряд, АМКУ мав повноваження зобов'язувати фізичних та юридичних осіб надавати йому різні види інформації, в тому числі телекомунікаційні дані, які були необхідні йому для розслідування стверджуваних порушень конкурентного законодавства, а також мав повноваження застосовувати фінансові санкції за невиконання його запитів. Всупереч твердженням компанії-заявника, з практики Верховного Суду випливає, що в цій справі не було необхідності в судовому рішенні відповідно до статті 31 Конституції і що Кримінальний процесуальний кодекс також не застосовувався.
Щодо листа керівника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ЄСПЛ оцінив його як такий, що в дуже загальних рисах посилається на існування «системної проблеми відсутності ясності» у відповідних законодавчих положеннях і, відповідно, основа для «систематичних зловживань» повноваженнями Комітету, але Суд зауважує, що це твердження не було підкріплене подальшими поясненнями або конкретними прикладами.
АМКУ використав свої передбачені законом повноваження, щоб змусити компанію-заявника надати телекомунікаційні дані, які були чітко визначені та обмежені за обсягом і які, на думку АМКУ, могли містити докази порушення законодавства про захист економічної конкуренції під час процесу державних закупівель.
На думку ЄСПЛ немає жодних доказів того, що застосовне національне законодавство не забезпечувало адекватних та ефективних захисних гарантій проти зловживань або свавілля у зв'язку саме з оскаржуваним випадком.
По-друге, щодо наявності легітимної мети та необхідності в демократичному суспільстві, Суд зазначає, що АМКУ використав свої повноваження, щоб змусити компанію-заявника, зрештою, шляхом накладення на неї штрафу, надати телекомунікаційні дані з метою розслідування можливого порушення конкурентного законодавства. Матеріали, надані Суду, демонструють, що не було серйозних підстав сумніватися в тому, що АМКУ дійсно потребував цієї інформації для того, щоб перевірити, чи були представники двох компаній, які брали участь у процедурі державних закупівель, залучені до узгоджених дій, що, безсумнівно, слугує легітимній меті захисту економічного добробуту країни.
По-третє, як зазначалося вище, інформація, якою володіла компанія-заявник, але відмовилася надати її АМКУ, обмежувалася даними обліку одного телефонного номера, який використовувався анонімно. Запит був чітким і стосувався лише п'ятимісячного періоду, що відповідає часу подій, які розслідувала АМКУ. Незважаючи на те, що запитувані дані могли потенційно стосуватися великої кількості людей, які контактували з вказаним телефонним номером, компанія-заявник не була зобов'язана їх ідентифікувати. АМКУ, якому необхідно було розкрити дані, був зобов'язаний дотримуватися правил конфіденційності і мав право використовувати їх лише з метою розслідування порушень конкурентного законодавства. Не було доведено, що надання запитуваних даних АМКУ мало б якісь наслідки для зберігання та обробки компанією-заявником конфіденційних даних, що стосуються її послуг. Також вимога розкрити дані, про які йшлося, не могла обґрунтовано призвести до будь-якої шкоди репутації компанії-заявника, оскільки вона стосувалася законного здійснення органами влади своїх законних повноважень щодо доступу до приватних даних для легітимних цілей.
Незважаючи на те, що сума штрафу, накладеного на нього за відмову надати дані, про які йдеться, не була незначною, компанія-заявник не стверджувала ні в національному суді, ні перед Судом, що зобов'язання сплатити штраф мало серйозні негативні наслідки для її фінансового стану.
Таким чином, ЄСПЛ вирішив, що ці скарги компанії-заявника на порушення її прав за статтею 8 у зв'язку з оскаржуваними подіями не мають переконливих аргументів. Тому вони мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
