ДРОЗДОВ Олександр Михайлович
професор, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат,
член Комісії з питань правової реформи при Президентові України,
заступник голови Галузевої експертної ради з галузі знань 08 “Право” НАЗЯВО,
член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді,
професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)
ДРОЗДОВА Олена Валеріївна
доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка,
доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)
професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Барселонського університету (м. Барселона, Королівство Іспанія)
У рішенні Великої Палати від 11 червня 2024 року по справі "Нілона та Халлама проти Сполученого Королівства" (Nealon and Hallam v. the United Kingdom) (заяви № 32483/19 та 35049/19) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) більшістю голосів (12 суддів проти 5) постановив про відсутність порушення статті 6 § 2 (презумпція невинуватості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.[1]
Справа стосувалася відхилення вимог заявників про відшкодування в разі судової помилки після того, як їхні обвинувальні вироки було скасовано, коли нові докази поставили під сумнів обвинувачення проти них. Законодавча схема щодо компенсації за судові помилки, закріплена в Законі про кримінальне судочинство 1988 року (зі змінами, внесеними Законом 2014 року про антисоціальну поведінку, злочинність та поліцейську діяльність), передбачала компенсацію за судову помилку лише у випадках, коли новий або нещодавно виявлений факт доводить поза розумним сумнівом, що особа не вчинила злочину.
Заявники стверджували, що законодавча схема є несумісною зі статтею 6 § 2 Конвенції, оскільки вона вимагає від них "довести" свою "невинуватість", щоб мати право на компенсацію.
У своїй судовій практиці ЄСПЛ визнав другий аспект статті 6 § 2 Конвенції, який застосовується після завершення кримінального провадження, щоб захистити колишніх обвинувачених, яких було виправдано або щодо яких кримінальне провадження було припинено, від того, щоб їх сприймали публічні службовці та органами влади так, ніби вони фактично винні. Ці особи є невинуватими в очах закону і повинні розглядатися саме так.
У цій справі ЄСПЛ підтвердив, що стаття 6 § 2 Конвенції застосовується в цьому другому аспекті. Крім того, після огляду своєї судової практики з цього питання ЄСПЛ виснував, що у всіх таких випадках, незалежно від характеру наступних проваджень і незалежно від того, чи кримінальне провадження завершилося виправданням або припиненням, питання, яке має розглянути ЄСПЛ, полягає в тому, чи рішення та обґрунтування національних судів або інших органів влади в наступних провадженнях, розглянуті в цілому та в контексті дій, які вони зобов'язані здійснювати згідно з національним законодавством, означають покладання на заявника кримінальної відповідальності. Покладати на особу кримінальну відповідальність означає відображати думку, що вона винна за стандартами кримінального права у вчиненні злочину.
ЄСПЛ зазначив, що критерій, визначений у розділі 133(1ZA) Закону 1988 року (зі змінами), вимагає від Міністра юстиції, в контексті конфіденційної цивільно-адміністративної процедури, коментувати лише те, чи новий або нещодавно виявлений факт доводить поза розумним сумнівом, що заявник не вчинив злочину.
Таким чином, відмова Міністра юстиції у компенсації не означала обвинувачення заявників у злочині, оскільки не відображала думки про їхню винуватість за стандартами кримінального права, а також не натякала на те, що кримінальне провадження мало бути завершено інакше.
Неможливість встановити поза розумним сумнівом, що заявник не вчинив злочину (на підставі нового або нещодавно виявленого факту або іншим чином), не означає визнання того, що він або вона вчинили злочин.
Отже, не можна стверджувати, що відмова Міністра юстиції у компенсації означає покладення на заявників кримінальної відповідальності.
ЄСПЛ дійшов висновку, що відмова у задоволенні вимог заявників про компенсацію за розділом 133(1ZA) Закону 1988 року не порушує презумпцію невинуватості в її другому аспекті.
Коротко про факти справи. Заявники: Віктор Нілон (громадянин Ірландії, 1960 р.н.) та Сем Халлам (громадянин Великої Британії, 1987 р.н.). Обидва проживають у Сполученому Королівстві.
Нілона звинуватили у спробі зґвалтування 1997 року та засудили до довічного ув'язнення з мінімальним терміном 7 років. 2013 року вирок скасували, оскільки повторний аналіз одягу потерпілої виявив ДНК невідомого чоловіка. Він відбув 17 років і 3 місяці.
Халлама звинуватили у вбивстві, змові з метою нанесення тяжких тілесних ушкоджень та хуліганстві 2004 року. Вироки скасували після появи нових доказів, що поставили під сумнів звинувачення. Він відбув 7 років і 7 місяців.
Обидва заявники подали заяви про компенсацію за судову помилку.
Їхні заяви розглядалися відповідно до нової статті 133(1ZA) Закону про кримінальне судочинство 1998 року (зі змінами після рішення Великої палати у справі Аллена проти Сполученого Королівства[2]).
Раніше компенсацію призначали, якщо новий факт доводив поза розумним сумнівом факт судової помилки. До цього поняття "судова помилка" не мало чіткого визначення.
За новою статтею, судовою помилкою вважається лише випадок, коли новий факт доводить поза розумним сумнівом, що особа не вчинила злочину.
Справи пана Нілона та пана Халлама не відповідали цьому критерію, тож їхні заяви відхилили.
Оскарження рішень Міністерства юстиції.
Обидва заявники оскаржили рішення Міністерства юстиції у судовому порядку. Вони стверджували, що законодавчий критерій для призначення компенсації суперечить статті 6 § 2 (презумпція невинуватості) Конвенції, оскільки вимагає від них "довести" свою "невинуватість" для отримання компенсації. Таким чином, вони звернулися із заявою про визнання невідповідності законодавства Конвенції відповідно до розділу 4 Закону про права людини 1998 року. Позови Нілона та Халлама про судовий перегляд було відхилено, а їхні апеляції – відхилені, оскільки національні суди визнали, що стаття 133(1ZA) Закону про кримінальне судочинство 1988 року не суперечить статті 6 § 2 Конвенції.
Скарги. Скарги подано до ЄСПЛ 14 та 25 червня 2019 року.
Посилаючись на статтю 6 § 2 (презумпція невинуватості) Конвенції, заявники стверджували, що відмова у їхніх вимогах про компенсацію за судову помилку на основі критерію, визначеного в розділі 133(1ZA) Закону про кримінальне судочинство 1988 року, порушила їхнє право вважатися невинуватими.
Рішення ЄСПЛ. ЄСПЛ підтвердив, що стаття 6 § 2 Конвенції гарантує право вважатися "невинуватим доти, доки вина не буде доведена в законному порядку " і діє як процесуальна гарантія в контексті кримінального судового провадження. Однак з часом ЄСПЛ виробив "другий аспект", який застосовується після завершення кримінального провадження, щоб захистити колишніх обвинувачених, яких було виправдано або щодо яких кримінальне провадження було припинено, від того, щоб їх сприймали публічні особи та органи влади так, ніби вони фактично винні. Ці особи є невинуватими в очах закону і повинні розглядатися саме так.
Велика палата підтвердила, що другий аспект статті 6 § 2 Конвенції застосовується до цієї справи. Крім того, після огляду своєї судової практики з цього питання ЄСПЛ вважав, що у всіх таких випадках, незалежно від характеру наступних проваджень і незалежно від того, чи кримінальне провадження завершилося виправданням або припиненням, питання, яке має розглянути ЄСПЛ, полягає в тому, чи рішення та обґрунтування національних судів або інших органів влади в наступних провадженнях, розглянуті в цілому та в контексті дій, які вони зобов'язані здійснювати згідно з національним законодавством, означають покладання на заявника кримінальної відповідальності. Покладати на особу кримінальну відповідальність означає відображати думку, що вона винна за стандартами кримінального права у скоєнні злочину.
Ухвалюючи таке рішення, Велика палата не вважала за необхідне чи бажане зберігати різницю між виправданнями та закриттям кримінального провадження, яка була вироблена у випадках, що стосуються питань вілшкодування та вимог про компенсацію колишнім обвинуваченим. Ця різниця раніше надавала особам, яких було виправдано, більш високий рівень захисту за статтею 6 § 2 Конвенції. Хоча на перший погляд закриття кримінального провадження може не мати такого ж виправдувального ефекту, як виправдання, при більш детальному розгляді реальність менш однозначна.
Згідно з новою статтею 133(1ZA) Закону 1988 року, Міністр юстиції повинен був вирішити, чи новий або нещодавно виявлений факт, який призвів до скасування вироку, доводить поза розумним сумнівом, що особа не вчинила злочину.
Питання, на яке повинен був відповісти ЄСПЛ, полягало в тому, чи означає відмова у компенсації покладання на заявників кримінальної відповідальності.
ЄСПЛ зазначив, що критерій, визначений у розділі 133(1ZA) Закону 1988 року, вимагає від Міністра юстиції, в контексті конфіденційної цивільно-адміністративної процедури, не коментувати на основі доказів, які були наявні під час апеляції, чи повинен заявник бути виправданий або засуджений, чи ці докази вказували на винуватість або невинуватість заявника, а лише те, чи новий або нещодавно виявлений факт доводить поза розумним сумнівом, що заявник не вчинив злочину.
Таким чином, не можна стверджувати, що відмова Міністра юстиції у компенсації означала обвинувачення заявників у скоєнні злочинів, оскільки не відображала думки про їхню винуватість, а також не натякала на те, що кримінальне провадження мало бути завершено інакше.
Неможливість встановити поза розумним сумнівом, що заявник не вчинив злочину (на підставі нового або нещодавно виявленого факту або іншим чином), не означає визнання того, що він або вона вчинили злочин.
У цьому зв'язку ЄСПЛ підкреслив, що стаття 6 § 2 Конвенції, у своєму другому аспекті, захищає невинуватість в очах закону, а не презумпцію фактичної невинуватості, як пропонували заявники. Міністр юстиції не зобов'язаний був згідно з розділом 133(1ZA) коментувати невинуватість заявника в очах закону, а відмова у задоволенні заяви про компенсацію за цим розділом не суперечить тому, що заявник залишається невинуватим у цьому правовому сенсі.
ЄСПЛ дійшов висновку, що відмова у задоволенні вимог заявників про компенсацію за розділом 133(1ZA) Закону 1988 року не порушує презумпцію невинуватості в її другому аспекті. При цьому ЄСПЛ підтвердив, що стаття 6 § 2 Конвенції не гарантує особі, чий вирок було скасовано, право на компенсацію за судову помилку.
Сполучене Королівство мало право самостійно вирішувати, як визначати "судову помилку", і провести обґрунтовану політичну межу щодо того, хто з ширшого кола осіб, яким скасували вироки за апеляцією, має право на компенсацію, за умови, що відмова у компенсації сама по собі не означає покладення кримінальної відповідальності на невдалого заявника.
Зрештою, ЄСПЛ зазначив, що не є байдужим до потенційно руйнівного впливу необґрунтованого засудження. Однак його роль полягала лише у тому, щоб визначити, чи було порушення статті 6 § 2 Конвенції за фактами двох справ, що розглядалися, через дію національної схеми компенсації, яка була чітко задумана та застосовувалася з обмеженнями. ЄСПЛ постановив, що такого порушення не було.
Відповідно, порушення статті 6 § 2 Конвенції не відбулося.
Неабиякий науковий та практичний інтерес становить спільна розбіжна думка 5 суддів ЄСПЛ. Її зміст ми й наводимо далі.
Окрема думка суддів Раваран, Бошняка, Чантурії, Фелічі та Юкселя
З жалем констатуємо, що не змогли проголосувати разом з більшістю суддів щодо відсутності порушення статті 6 § 2 Конвенції. Хоча ми згодні з більшістю, що стаття 6 § 2 Конвенції застосовується до фактів справи, ми вважаємо, що компетентні адміністративні та судові органи Сполученого Королівства своїми рішеннями порушили презумпцію невинуватості заявників.
1. Основні факти. Пана Нілона було засуджено за спробу зґвалтування у 1997 році, головним чином на основі доказів впізнання, та засуджено до довічного ув'язнення з мінімальним терміном у сім років.
Виявлення слідів ДНК невідомого чоловіка на спідній білизні потерпілої, яку вона носила в ніч нападу, спонукало компетентний суд скасувати його вирок у 2012 році. Хоча суд і не вважав, що нові докази повністю "розвалили" справу обвинувачення, він визнав їхній "суттєвий" вплив на обґрунтованість вироку. Державна обвинувачувана сторона не наполягала на повторному судовому розгляді, оскільки, зокрема, тривалість повторного судового розгляду "не відповідала суспільним інтересам", а пан Нілон уже відбув 17 років ув'язнення.
Пана Халлама було засуджено за вбивство у 2004 році. Справа проти нього ґрунтувалася на візуальних доказах впізнання двома свідками. Нові докази поставили під сумнів докази впізнання, що, на думку компетентного суду, підірвало обґрунтованість його вироку. Однак внутрішній суд "не був переконаний, що доцільно використовувати [своє право оголосити його невинним] за фактами [зазначеної] справи."
Після скасування відповідних вироків обидва колишні в'язні подали заяви про відшкодування в разі судової помилки. У обох випадках їм відмовили, оскільки Міністр юстиції не був упевнений, що їхні вироки були скасовані на тій підставі, що новий або нещодавно виявлений факт доводить поза розумним сумнівом, що вони не вчинили злочинів.
2. Релевантні правові положення. Правові положення, на які посилався Міністр юстиції при ухваленні відповідних рішень, які зрештою були підтримані Верховним судом, є:
Стаття 133 Закону про кримінальне судочинство 1988 року ("Закон 1988 року"), яка передбачає виплату компенсації, якщо вирок особи про кримінальне правопорушення було скасовано на тій підставі, що новий або нещодавно виявлений факт доводить поза розумним сумнівом, що відбулася судова помилка; та
Стаття 133(1ZA), прийнята у 2014 році, згідно з якою має місце судова помилка, якщо, і тільки якщо, новий або нещодавно виявлений факт показує, що особа не вчинила злочину.
Варто зазначити, що під час законодавчого процесу виникли побоювання щодо можливого порушення статті 6 § 2 Конвенції. З огляду на ці побоювання термін "невинуватий у вчиненні злочину" було замінено на фразу "не вчинив злочину".
3. Рішення Верховного Суду. Обидва заявники оскаржили відмову Міністра юстиції у судовому порядку. Їхні позови були відхилені Адміністративним судом, а потім і Апеляційним судом. Коли справи потрапили до Верховного Суду, між суддями відбулася масштабна дискусія щодо того, чи застосовується стаття 6 § 2 Конвенції до всіх рішень щодо та критеріїв визначення виплати компенсації за статтею 133 Закону 1988 року, особливо до "другого аспекту" статті 6 § 2 Конвенції, який забороняє покладати кримінальну відповідальність на особу, яка була остаточно виправдана у кримінальному провадженні (див. також нижче).
Відзначаємо, що у своєму рішенні лорд Вілсон, разом із кількома колегами, підкреслив, що "якщо стаття 6 § 2 [має] значення, яке їй приписує [Страсбурзький] Суд, то стаття 133 Закону 1988 року [не] сумісна з нею." Його рекомендація полягала в тому, що значення, яке надає статті 6 § 2 ЄСПЛ, не слід приймати, що, a contrario, означає, що якщо таке значення прийняти, то стаття 133(1ZA) сама по собі порушує другий аспект статті 6 § 2 Конвенції.
Верховний суд більшістю голосів визнав, що стаття 6 § 2 Конвенції застосовується, але не суперечить статті 133(1ZA). Головною причиною було те, що справа не стосувалася пред'явлення кримінальних обвинувачень, а скоріше цивільного питання, елементи якого також фігурували в минулих кримінальних провадженнях, але тим не менш підпорядковувалися іншим правилам, особливо щодо стандарту доказування (а саме баланс ймовірностей на противагу доказуванню поза розумним сумнівом).
Лорд Рід і Лорд Керр висловили незгоду. Вони вважали нереалістичною різницю між вимогою встановлення невинуватості та вимогою встановлення невинуватості за допомогою нового або нещодавно виявленого факту і нічого іншого, повторюючи рішення Апеляційного суду від 15 липня 2008 року у справі Аллена: "Якби стаття 6(2) застосовувалася... не було б жодних логічних чи справедливих підстав розрізняти тих, чиї вироки скасовуються на підставі нових доказів, і тих, чиї вироки скасовуються на інших підставах; кожен міг би покладатися на презумпцію невинуватості" (рішення цитується у справі Аллен проти Сполученого Королівства [GC], № 25424/09, § 41, ЄСПЛ 2013). Вони наполягали, що значення нового доказу можна оцінити лише в контексті всіх доказів загалом. Відповідно, вони вважали, що "немає суттєвої різниці... між тим, чи була невинуватість заявника встановлена новим або нещодавно виявленим фактом, і тим, чи була встановлена його невинуватість."
Визнавши статтю 6 § 2 застосовною, а статтю 133(1ZA) – такою що не суперечить їй, більшість Великої палати змогла звести коло в квадрат, чого не вважали за можливе судді як більшості, так і меншості Верховного Суду.
Відповідно до позиції суддів меншості Верховного Суду та з причин, викладених нижче, ми вважаємо, що стаття 6 § 2 Конвенції застосовується, а стаття 133(1ZA) сама по собі, а також застосована до розглянутих справ, порушує презумпцію невинуватості, захищену цим положенням Конвенції.
4. Два аспекти презумпції невинуватості. Презумпція невинуватості - це правова презумпція. Як і будь-яка правова презумпція, вона допомагає особі, яка приймає рішення, в ситуації, коли відповідний факт не відомий або не може бути відомим. Правові презумпції можуть бути спростовані у відповідному судовому процесі в установленому порядку. Для презумпції невинуватості це означає, що вона може бути спростована у кримінальному провадженні шляхом доведення того, що обвинувачений вчинив злочин і що він або вона підлягає кримінальній відповідальності за цей факт. Це іноді називають "першим аспектом" презумпції невинуватості, захищеної статтею 6 § 2 Конвенції.
Якщо презумпцію невинуватості не вдається спростувати, вона перетворюється на "praesumptio iuris et de iure", тобто вважається, що (колишній) обвинувачений не вчиняв злочину і не підлягає кримінальній відповідальності. Складові елементи злочину більше не можуть обговорюватися і ставитися під сумнів у будь-якому судовому процесі щодо цієї особи. Це "другий аспект" презумпції невинуватості.
5. Стаття 133(1ZA) сама по собі порушує презумпцію невинуватості, закріплену в статті 6 § 2 Конвенції. Для того, щоб особа могла отримати компенсацію, стаття 133 (1ZA) Закону 1988 року вимагає, щоб новий або нововиявлений факт свідчив поза розумним сумнівом про те, що вона не вчиняла злочину. Це положення є несумісним з презумпцією невинуватості, оскільки, з одного боку, воно дозволяє і навіть вимагає повторної оцінки того, чи вчинили заявники кримінальне правопорушення, в момент, коли їх засудження скасовано і презумпція невинуватості відновлена з остаточним ефектом; а з іншого боку, воно розробляє процес прийняття рішень таким чином, що відправною точкою є презумпція того, що заявники вчинили кримінальне правопорушення, презумпція, яка може бути спростована лише тоді, коли заявники доведуть поза розумним сумнівом, що вони не вчиняли його. Це класичне перекладання тягаря доведення, яке саме по собі несумісне з презумпцією невинуватості.
Сама "процедура", що встановлена статтею 133(1ZA), передбачає встановлення того, чи є заявники "невинуватими" для цілей зазначеного положення. Таким чином, від заявників вимагалося довести свою невинуватість з точки зору кримінального права позитивно, за допомогою нового факту. По суті, вони не вважалися невинуватими з самого початку. Таким чином, питання полягає в тому, чи не поклав встановлений законом тест на заявників тягар доведення своєї невинуватості знову, тим самим позбавляючи їх презумпції невинуватості. На відміну від більшості, ми вважаємо, що питання виходить за межі простого формулювання рішення, яке ставить під сумнів невинуватість особи.
6. Аргумент щодо цивільного характеру справ про компенсацію. Значна залежність більшості (і Верховного Суду) від того факту, що вимоги в компенсаційних провадженнях відрізняються від вимог, що застосовуються в кримінальних провадженнях (див. пункт 178 цього рішення), і що баланс ймовірностей є достатнім для встановлення того, чи вчинила особа правопорушення, чи ні, викликає серйозні сумніви, оскільки спростування презумпції винуватості можливе лише шляхом подолання бар'єру "поза розумним сумнівом", що є надзвичайно високим стандартом, який в принципі може бути застосований лише до обвиунвачення в кримінальному праві. Якими б не були відмінності між цими двома стандартами доказування, вимога доведення "поза розумним сумнівом" того, що правопорушення не було вчинено, безпосередньо випливає з формулювання статті 133(1ZA).
7. Чи можуть використані формулювання "врятувати" презумпцію невинуватості? Слід нагадати, що у справі Аллена Велика Палата зазначила, що не існує єдиного уніфікованого підходу, але що встановлення порушення за таких обставин залежить від "характеру і контексту провадження, в якому було прийнято оскаржуване рішення", і що використані формулювання мають "критичне значення", хоча і не є вирішальними (див. Аллен, §§ 125-126). Мова/формулювання рішень та аргументація у цій справі не є настільки ж важливими, як у справі Аллена, і тому рішення у справі Аллена має обмежену застосовність у цьому відношенні. Заявниця у справі Аллена не ставила під сумнів сумісність статті 133 зі статтею 6 § 2, а скоріше скаржилася на те, що причини, наведені Високим судом та Апеляційним судом, ставлять під сумнів її невинуватість. У цьому випадку ЄСПЛ розглянув використані формулювання. Однак у цій справі заявники стверджували, що з огляду на характер перевірки (яка стосується тягаря доведення більше, ніж формулювання в рішенні Міністра юстиції), стаття 133 за своєю суттю несумісна зі статтею 6 § 2. Це правда, що листи про відмову, надіслані заявникам Міністром юстиції, містили заяви про те, що ніщо в них не мало на меті підірвати, кваліфікувати або поставити під сумнів рішення про скасування їхніх засуджень, і що вони вважалися і залишаються невинуватими у висунутих проти них обвинуваченнях. Однак ЄСПЛ раніше встановив, що не повинно мати значення те, що в листах з рішеннями зазначалося, що відмова в компенсації не ставить під сумнів невинуватість заявника, оскільки насправді має значення застосований матеріальний критерій (див. рішення у справі "Хаммерн проти Норвегії" (Hammern v. Norway), № 30287/96, п. 48, від 11 лютого 2003 року).
Таким чином, не можна стверджувати, що простого застереження достатньо, щоб уникнути порушення статті 6 § 2. Як зазначив лорд Рід, "застосування тесту, який по суті порушує презумпцію невинуватості, не стає прийнятним через додавання слів, призначених для уникнення конфлікту зі статтею 6(2)" (див. п. 45 цього рішення).
8. Ширший контекст. Ця справа висвітлює - значною мірою припущене - бажання відповідних національних органів влади обмежити компенсацію жертвам судової помилки лише винятковими випадками. Це їхнє право, оскільки компенсація в таких випадках передбачена не самою Конвенцією, а статтею 3 Протоколу № 7 до Конвенції, який Сполучене Королівство не підписало і не приєдналося до нього. Варто зазначити, що після рішення у справі Аллена законодавство Англії та Уельсу було змінено таким чином, що отримання компенсації стало ще складнішим. На противагу цьому, більшість держав передбачають сувору відповідальність держави у випадку судових помилок.
На практиці чинна система працює таким чином, що встановлений законодавством критерій є практично нездоланним бар'єром. Згідно з інформацією, наданою Урядом під час слухань, лише близько трьох відсотків осіб, чиї судимості були скасовані без винесення обвинувального вироку (і які, таким чином, повинні вважатися невинуватими), отримують компенсацію за незаконне засудження [з 346 заяв лише 13 були задоволені в період між 2017 і 2022 роками]. Іншими словами, вкрай рідко невинним людям вдається переконати Міністра юстиції в тому, що вони не скоювали злочину, за який їхні вироки були скасовані, і, таким чином, вважаються невинуватими. Таким чином, висловлені вище занепокоєння не є суто теоретичними. Також викликає здивування той факт, що Королівська прокуратура у справі пана Нілона не вважала за потрібне повторно відкривати судовий процес, який міг би остаточно встановити його невинуватість, оскільки він вже провів 17 років у в'язниці. Це вкрай небажане ставлення до презумпції невинуватості.
9. Висновок. Загалом, підхід більшості обмежується виключно позитивним приписуванням вини, іншими словами, порушення матиме місце лише там, де було приписування кримінальної відповідальності, тобто там, де формулювання в рішеннях ставить під сумнів невинуватість заявників (див. пункти 164 і 167 цього рішення). Це ризикує зробити статтю 6 § 2 теоретичною та ілюзорною, оскільки вона передбачає, що до тих пір, поки в рішеннях не буде формулювань про те, що заявник винен або не є невинним, буде дотримання Конвенції, незалежно від реальності процесу прийняття рішень. Це значно знижує практичну та ефективну природу другого аспекту статті 6 § 2.
У світлі всіх вищевикладених міркувань ми вважаємо, що мало місце порушення презумпції невинуватості, гарантованої пунктом 2 статті 6 Конвенції.
[1] https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-234468.
[2] https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-140636.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
