Павло Пригуза
кандидат юридичних наук,
суддя Господарського суду Закарпатської області,
спеціально для «Судово-юридичної газети»
Тематика фраудаторності є однією з актуальніших для юридичної науки та судової практики в Україні. Вона жваво обговорюється на різноманітних науково-практичних заходах як цивілістами так і господарниками. Питання фраудаторності правочинів, дій та поведінки були і є предметом дослідження і вирішення Касаційного цивільного та Касаційного господарського судів і Великої Палати Верховного Суду. Проблемам фраудаторності присв’ячуються публікації фахівців, що досліджують проблеми захисту прав кредиторів від різного роду зловживань цивільними правами.
З цією тематикою стикається і автор цієї публікації як професійний суддя та як дослідник питань права при розв’язанні конкретних господарських/цивільних спорів, зокрема й таких, що містять вимоги про визнання недійсними правочинів, які укладалися з метою завдати шкоди кредитору.
З січня 2025 в Кодексі з процедур банкрутства вжито слово «фраудаторний» у сполученні з словом «правочин».
14.02.2025 Науково-дослідним інститутом приватного права і підприємництва імені Ф.Г. Бурчака проведено семінар за темою "Фраудаторні правочини у судовій практиці господарських судів", на якій ця проблематика піднімалася і обговрювалася у багатьох аспектах, з відповідним науковим аналізом, практичними пропозиціями та висновками. Про деякі висновки, які принаймні мною, були зроблені за результатами цього семінару, нижче.
І. Про розмежування неконкурсного та конкурсного оспорення.
Доповідачами при висвітленні питання кваліфікації правочинів як фраудаторних, звернуто увагу на розвиток судової практики у так званих «позаконкурсних провадженнях», а також у процедурах «конкурсного провадження». Така класифікація проваджень покладає на науковців та практиків обов’язок здійснити певні дослідження та узагальнення судової практики для чіткої структуризації цих видів провадження і їх розмежування. Розмежування цих категорій і розуміння їх особливостей надасть можливість заінтересованим особам свідомо обирати способи захисту своїх прав, оскільки, на мою думку, тут мова йде не просто про види провадження, а про комплексні способи захисту порушеного права. Слід розуміти переваги/недоліки позаконкурсного способу захисту та принади і переваги захисту права у конкурсному провадженні.
1.1. Ми звернули увагу, що наміри і спроби виокремити особливості різних способів захисту здійснено, до прикладу, у постанові ВС КЦС від 05.02.2025 у справі № 757/52379/21-ц, від 13.02.2025 у справі № 522/5637/16-ц, під головуванням судді ВС Василя Крата. У цій та інших постановах ВС вказує, що необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Особливістю недійсності фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні, як вважає Суд, є гарантування інтересів кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.
1.2. Загальним у справах цивільної та господарської юрисдикції ми бачимо визначення завдань та мети судочинства у позаконкурсному захисті від фраудаторних правочинів - справедливе вирішення спорів з метою ефективного захисту порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, від дій, що вчиняються з метою завдати шкоди учаснику цивільних/господарських відносин (кредитору, стягувачеві).
1.3. Загальним для судової практики є також розуміння, що «фраудаторністю» називається (позначається) семантичний смисл правочину (договору, майнової дії, поведінки, рішення) – це внутрішній зміст таких категорій правочинів, що визначає направленість волі і мети, яку ми називаємо шахрайською (з метою обману). Цим терміном позначаються численні юридично значимі дії, які чиняться учасниками цивільних/господарських відносин всупереч праву іншої особи, аби її ошукати (обдурити).
Сутність терміну «фраудатор» описується в рішеннях ВС та розкривається через його значення в іноземних мовах (лат., англ., нім., роман): “frau̯s”, “fraudator”, “datorіе”, “dator”, “schikane”, що означає - шахрайство, брехня, знущання (над здоровим глуздом), недобросовісний боржник, обман, хитрість, зрада, підступ, каверза і подібне.
ІІ. Позаконкурсне оспорення (провадження).
При розмежуванні видів провадження одразу слід вказати, що під «позаконкурсним оспоренням» ми розуміємо справи позовного провадження, що заявляються з вимогою визнати недійсним фраудаторний правочин, справи про які розглядаються цивільними та господарськими судами за правилами відповідного процесу. Основна ознака таких спорів в контексті фраудаторності – спір суто про виведене майно, про його повернення боржнику з метою подальшого звернення стягнення на нього у виконавчому провадженні для задоволення вимог стягувача.
Як відомо справа позовного провадження відкривається за заявою як правило такого позивача, який вже має рішення суду про стягнення з боржника боргу. Такі вимоги є безспірними за рішенням суду, що набрало законної сили. Позивач на час звернення до суду з новим позовом – вже є стягувачем у виконавчому провадженні. Вся ця історія боргу вже є свідченням того, що боржник злісно уникає сплати боргу, всіляко цьому упирається і перешкоджає. Зазвичай виконавець, вивчаючи майновий стан боржника для примусового стягнення коштів, з’ясовує, що боржник не має майна на яке можна звернути стягнення. Як стає відомо виконавцю, та стягувачу з матеріалів виконавчого провадження, таке майно було на час укладання правочину, з якого виникли зобов’язання. Наявність у боржника майна спостерігалося й під час врегулювання спору (претензійної роботи) та позовного провадження. Але на час відкриття виконавчого провадження - воно відсутнє: відчужене боржником на користь третіх осіб (продане за заниженими цінами, подароване, внесено до статутного капіталу, передане у заставу за новим зобов’язанням тощо).
Що відбувається фактично.
Для прикладу наведу коротку фабулу, до моделі якої будемо повертатися для характеристики і оцінок. Підприємство «А» та підприємство «Б» багато років співпрацювали на ринку купівлі-продажу (постачання) товарів. Всередині 2022 «Б» перестало платити. На користь «А» судом в липні 2024 стягнуто з «Б» суму боргу. Виконавцем встановлено, що наказ виконати не можливо, позаяк уся майнова база «Б», яка забезпечувала його господарську діяльність, в один день, задовго до звернення «А» з позовом до суду була продана третій особі за низькими неринковими цінами, а господарську діяльність «Б» - припинив, хоча має ще декількох кредиторів. Об’єктивна сторона цих дій – умисне створення неплатоспроможності (умисне банкрутство).
Це загальна ситуація. Судове рішення про стягнення не виконується. Обов’язковість судового рішення ігнорується. Судовий контроль у цьому випадку діє лише епізодично за ініціативою стягувача або виконавця. Виконавець констатує неплатоспроможність боржника. В результаті кредитор/стягувач вимушено «включає» механізм нового позовного провадження щодо судового знищення правочинів, якими його учасники (боржник як відчужувач та співучасник як набувач), намагаються ошукати кредитора, приховати свою платоспроможність, унеможливити виконання судового рішення. Фактично стягувач/кредитор як третя сторона втручається у сумнівні правовідносини для того, щоби через судове рішення відновити майновий стан свого боржника. Мета такого позову, перш за все, - повернення майна боржнику. В результаті не лише боржник, а й кредитор опиняються в тому положенні, яке вони мали до вчинення фраудаторного правочину: боржнику примусово відновлюється спроможність платити за боргами, а кредитор отримує забезпечення своїх вимог з примусово повернутого майна попередньому власнику-боржнику.
У разі повернення майна боржнику кредитор/стягувач надасть можливість виконавцю здійснити подальше примусове виконання, - накласти арешт на таке майно, оцінити та продати для виконання судового рішення про стягнення коштів.
Позаконкурсне позовне оспорення і задоволення вимог є фактично способом індивідуального захисту вимог одного кредитора/стягувача. Стягувачів може бути декілька. Стягувач/кредитор самостійно проходить такий довгий і складний шлях до моменту отримання задоволення своїх вимог та може виявитися неефективним.
Цей шлях є складним і для виконавця, зокрема стосовно об’єктів, які підлягають державній реєстрації/перереєстрації за недійсним фраудаторним правочином. Наприклад техніка, що зареєстрована за співучасником, не перереєстровується боржником на себе (не повертає у попередній стан) у продовження своєї зловмисної поведінки, аби не дати виконавцю доступу до неї. Кредитор чи виконавець не може замінити в таких діях власника майна, діяти замість нього. Виникає питання про можливість застосування тут положень ст. 10 цього Закону, якими встановлено такі заходи примусового виконання рішень як, зокрема, звернення стягнення на майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб.
Майно, що повернуте за недійсним фраудаторним правочином, буде продане, а кошти будуть використані виконавцем для задоволення вимог лише офіційного стягувача та в порядку, визначеному законом України «Про виконавче провадження».
Інші наявні кредитори такого боржника, але які на час відкриття виконавчого провадження не є стягувачами та/або не зверталися до суду про примусове стягнення боргу, можуть взагалі не отримати відшкодування своїх вимог.
Отже, у позаконкурсному оспоренні відбувається таке собі примусове відновлення платоспроможності боржника для досягнення справедливості не для усіх кредиторів, а лише для кредитора/стягувача.
ІІІ. Конкурсне провадження (оспорення).
Справами конкурсного провадження в теорії права та в судовій практиці вважаються справи про банкрутство. Це справи, які розглядаються за правилами лише ГПК та за особливостями, що встановлені нормами Кодекса України з процедур банкрутства. У таких справах основним предметом розгляду (спору) є не окреме майно юридичної особи, а її платоспроможність. Об’єктом «конкурсу» у справах про банкрутство є не окреме майно, а «підприємство» як єдиний майновий комплекс. До складу підприємства входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі тощо (ст. 191 ЦК). Спори стосовно окремого такого майна, яке стало предметом фраудаторного правочину боржника, розглядаються відповідно до ст. 7 КУзПБ у межах справи про банкрутство.
Відкриття справи про банкрутство за доктриною та нормами КУзПБ призначено для офіційного оголошення про неплатоспроможність боржника і скликання усіх кредиторів до участі у такій справі з метою колективного задоволення усіх вимог (рівномірного, пропорційного і справедливого). Індивідуальне задоволення вимог кредиторів забороняється уведенням судом мораторію. Більш того, усі індивідуальні задоволення за правочинами або майновими діями, що вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, зокрема й фраудаторні, можуть бути визнані судом недійсними.
Так у чинному законодавстві України, зокрема ст. 1 КУзПБ визначено, що заінтересованою стороною стосовно боржника є сторона фраудаторного правочину, вчиненого боржником, або правочину, який згідно із статтею 42 цього Кодексу визнано недійсним.
До фраудаторних правочинів можна віднести усі склади правопорушень, що визначені у ст. 42 КУзПБ як такі, що завдали шкоди боржнику або кредиторам, зокрема: боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог; боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.
Із загального комплексного змісту ст. 1 та ст. 42 КУзПБ у їх взаємозв’язку прямо випливає, що законодавцем поняття фраудаторний правочин та правочин, що порушив права боржника або кредиторів, - мають однакове семантичне і юридичне значення. Це правочини, які, зокрема, вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
Усі наведені види правочинів мають негативні економічні наслідки у вигляді зменшення господарських/виробничих спроможностей або припинення господарської діяльності та настання стану фактичної неплатоспроможності підприємства як боржника перед кредитором.
Як наслідок укладання оспорених правочинів, боржник не виконує свої грошові зобов’язання, строк виконання яких настав.
Судова практика виокремлює певні критерії (ознаки) фраудаторності правочину в залежності від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Наприклад, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
За загальним правилом, що застосовується в доктрині неплатоспроможності/банкрутства (конкурсного права), підозрілим періодом є час, з якого у боржника виникло зобов’язання перед кредитором і після настання якого такий боржник вчиняє майнові дії (правочини), якими зменшує свою платоспроможність, уникаючи виконання свого цивільного зобов’язання перед кредитором.
Ми виходимо з того, що аналогічний підозрілий період у судовій практиці має застосовуватися і при розгляді справ позовного провадження у цивільному та господарському правосудді – у позаконкурсному оспоренні: у справах цивільної та господарської юрисдикції.
У наведеному прикладі боржник та його співучасник (набувач) уклали оспорені правочини саме в період після моменту виникнення грошових зобов’язань, а значить, уклали правочини у підозрілий період. Правдивість таких правочинів як реальна господарська операція, що вчинена з підприємницькою/економічною метою, та з метою отримання найвищої ціни від такого продажу, є явно сумнівною. Такі правочини насправді мають своїм наслідком стійку неплатоспроможність боржника. Набувач майна явно свідомо прийняв участь у виведенні активів боржника, отже є учасником фраудаторного правочину та реалізував фраудаторний намір – придбав майнові активи за явно заниженими цінами, в результаті чого боржник втратив свою платоспроможність.
В контексті наведених характеристик звертаємо увагу на правові позиції, викладені в постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі №904/7905/16: "Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.", а також пунктів 104 – 116 правових позицій ВП ВС, що викладені в постанові від 18.12.2024 року у справі № 916/379/23, в якій ВП ВС виклала важливий висновок про зв’язок фраудаторного правочину із неплатоспроможністю боржника, вимоги до особи утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.
Коли боржник не реалізує свого обов’язку, що визначений нормами КУзПБ щодо звернення до господарського суду про відкриття справи про банкрутство, усвідомлюючи наслідки такого зволікання, він також обирає протиправну поведінку.
Важливо знати, що КУзПБ надає право кредитору звернутися із заявою про банкрутство свого боржника, не звертаючись попередньо із позовом до боржника. Доступ кредитора до суду і до конкурсного правосуддя максимально спрощений.
Однак, як показує практика, кредитор/стягувач обирає інший спосіб захисту своїх прав та інтерсів, не звертаючись до господарського суду із заявою про банкрутство цього боржника, а подає позов. Чому так відбувається і які причини? Очевидними є деякі відповіді на такі питання: 1). Кредитор/стягувач намагається повернути увесь борг, відновити справедливість для себе, діє суто лише у своїх особистих інтересах. 2). Кредитор/стягувач розуміє, що його звернення до господарського суду із заявою про банкрутство може негативно вплинути на розмір задоволення його вимог, оскільки залишки майна боржника в конкурсних процедурах буде поділено між усіма кредиторами. 3). Так швидше: позовне провадження, зокрема, у господарських справах, є швидким правосуддям. 4). Так дешевше: у позаконкурсному провадженні Кредитора/стягувача очікують лише такі судові витрати як судовий збір, гонорари адвоката.
Насправді наведені позиції не вказують на переваги позаконкурсного оспорювання і провадження. Отримати судове рішення про визнання недійсним фарудаторного правочину не означає вирішити проблему оплатності боргу. Далі має бути складний процес виконання судового рішення про повернення сторін у попередній стан. Для цього необхідна постійна опіка, додаткові витрати часу (іноді роки) та коштів: гонорари адвокату, авансові внески на організацію та проведення виконавчих дій (розшук майна).
Чи не ефективніше захищати права через конкурсне провадження.
Слід звернути увагу, що КУзПБ дає інші та думається більш ефективні з практичної точки зору, інструменти захисту прав кредитора і не лише стягувача. Такими способами і юридичними засобами, що визначені Кодексом України з процедур банкрутства є, зокрема: відкриття справи; мораторій на задоволення вимог інших кредиторів; визнання недійсними у межах справи про банкрутство будь-яких угод боржника, що вчинені на шкоду кредиторам; покладання солідарної відповідальності на керівника боржника та членів органів управління, які своїми умисними діями доводять боржника до стану неплатоспроможності; покладення субсидіарної відповідальності на осіб, винних у доведенні юридичної особи-боржника до банкрутства тощо.
Вказані в КУзПБ засоби юридичного захисту є більш дієвими, виконуються у межах справи про банкрутство, здійснюються призначеним судом арбітражним керуючим (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) та під постійним судовим контролем. Ефективність цього захисту проявляється у тому, що арбітражний керуючий отримує повноваження керівника боржника та використовує свої повноваження як адміністратор і представник боржника, одночасно діючи в інтересах кредиторів. Поєднання цих юридичних можливостей надає можливість арбітражному керуючому, на відміну від виконавця, діяти від імені юридичної особи-боржника. Це важливо, зокрема, при виконанні судового рішення про повернення сторін у попередній стан. Ліквідатор особисто виконує таке рішення, повертає техніку (майно), подає заяву про перереєстрацію техніки або скасування записів про власника/співучасника, включає майно до ліквідаційної маси, оцінює продає, задовольняє вимоги кредиторів тощо. Усі ці інструменти відсутні у позаконкурсному провадженні.
Витрати процедури конкурсного провадження, так само як і процедури позаконкурсного (виконавчого) провадження, покладаються на боржника, відшкодовуються кредитору.
В будь якому разі кредитор має можливість зважити і обрати для себе спосіб захисту через позовне (позаконкурсне) або конкурсне провадження, які дають йому можливість отримати судовий захист від фраудаторних дій та правочинів боржника, щоби відновити свою сферу матеріальних інтересів.
Фраудаторні майнові дії та правочини.
Як прямо випливає з норм КУзПБ, фраудаторними можуть бути як правочини так і майнові дії, які можна вважати правочинами як певні факти, що мають юридичне значення - дії та події. В теорії права дії - це вчинки людини, акти волевиявлення компетентних суб'єктів правовідносин. Саме з діями (майновими чи немайновими) ми постійно стикаємося в житті, у судових справах. Дії поділяються на правомірні та неправомірні (протиправні). Основні та додаткові. Не усі дії породжують юридичні права та обов'язки. Дії - що волею суб'єкта спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків є правочинами. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Наприклад, ВП ВС 18.12.2024 у справі № 916/379/23 виснувала, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами в розумінні ст. 202 ЦК України, і до них не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 цього Кодексу, які визначають підстави недійсності правочину. Такі рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальні акти). Однак, якщо за рішенням загальних зборів відчужується майно без укладання окремого договору, то визнаним недійсним може бути кінцевий результат майнової дії товариства з передачі майна – правочин, який оформлено лише актом приймання-передачі нерухомого майна.
В практиці ми зустрічаємо визначення судами такими, що вчинені з фраудаторною метою дій, перелік яких є необмеженим: трудових контрактів, рішень загальних зборів щодо корпоративних прав тощо.
Доля співучасників фраудаторного правочину.
Майнова сфера іншого учасника фраудаторного правочину, який виступає набувачем майна, не має для кредитора/стягувача ніякого інтересу. Відсутність інтересу пояснюється тим, що фраудаторний правочин укладається «про око», для створення та надання юридичної форми тим (протиправним) діям, які після з’ясування їх суті - не можуть називатися (вважатися) правочином.
При наявності таких кваліфікуючих ознак, як доведено судовою практикою, форма і зміст правочину не має значення. Тобто, якщо сторонами фраудаторного правочину ідеально дотримано вимоги законодавства при оформленні та підписанні правочину, виконано правила передачі придбаного-відчуженого майна і його реєстрації/перереєстрації, то це не береться судом до уваги як ознака його дійсності. Зовнішній вигляд такого правочину є лише фасадом (завісою, вуаллю), який слугує прикриттю справжньої мети правочину, служить “про людське око”, а тому відкидається судом. Важливо з’ясувати, а що криється за таким “фасадом” (вуаллю), та оцінити загальні причинно-наслідкові зв’язки між моментом виникнення боргу, діями боржника на виконання зобов’язання та діями боржника, що призвели до його нездатності виконати зобов’язання перед кредитором/стягувачем.
Правочин при фраудаторній меті, як ми вбачаємо, використовується подібно тому, як використовується сама юридична особа (інститут юридичної особи) при доведенні боржника до банкрутства. Ми згадуємо тут відому нам доктрину «зняття (відкидання) корпоративної завіси (вуалі)». І тут і там юридична форма використовується з метою завдати шкоди кредиторам. Цю форму правопорядок не визнає, відкидає, оцінюючи реальний стан дій і результатів, на які були спрямовані такі дії та їх фактичне досягнення.
Внаслідок виконання такого правочину боржник стає неспроможним виконати свої зобов'язання перед іншими кредиторами. Така поведінка суперечить доктрині права неплатоспроможності/банкрутства, відповідно до якої у разі неплатоспроможності боржник має здійснити заходи та рівномірного погашення своїх збов'язань із наявного майна перед існуючими кредиторами. Така поведінка є забороненою відповідно до приписів ст. 42 КУзПБ. Правовими засобами норм КУзПБ у такому разі слідувало би за заявою боржника відкрити справу про банкрутство боржника та скористатися мораторієм на задоволення вимог кредиторів. За дії мораторію - слід зупиняти виконавче провадження з примусового стягнення боргу перед іншими кредиторами з метою захисту інтересів усіх кредиторів.
Цей самий обов’язок прямо приписується для учасників цивільних відносин нормами чинного законодавства України.
Для фізичної особи-боржника – це ст. 48-1 ЦК. Фізична особа, яка є нездатною виконати свої майнові зобов’язання і погасити борги, може скористатися процедурою реструктуризації боргів або визнання банкрутом із застосуванням процедури задоволення (списання, прощення) вимог кредиторів за правилами, передбаченими КУзПБ.
Для юридичної особи-боржника – це ч. 6 ст. 34 КУзПБ. Боржник зобов’язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття справи про банкрутство у разі неплатоспроможності, зокрема якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами або якщо розмір грошових зобов’язань боржника, строк виконання яких настав, перевищує вартість активів боржника, та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Якщо органи управління боржника не скористалися нормами, які вказують шлях правомірної поведінки, а обирають інший шлях, - зловживають цивільними правами.
ІV. Фраудаторний правочин (дія) – делікт.
Свідоме невиконання органами управління боржника приписів КУзПБ щодо обов’язку звернутися із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство може кваліфікуватися в майбутньому, після відкриття справи про банкрутство, як приховування банкрутства та/або доведення до банкрутства, що передбачає певну відповідальність.
Виходячи з того, що доведення до банкрутства, наприклад, за визначенням у практиці Верховного Суду, має деліктну природу, то виникає логічне питання, а чи до правочинів боржника, які вчинені з протиправною метою завдати шкоди кредитору також слід застосовувати правила розгляду і вирішення спорів як до делікту. Якщо оцінювати правову природу дій, що складають зміст і об’єктивну сторону поведінки боржника, то це протиправні дії, які свідомо і цілеспрямовано вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
Визначення поняття Делікт (лат. delictum) таке – це протиправна дія, що завдала шкоди іншій особі.
Це позадоговірні відносини. Тут мають бути застосовані правила регулювання загальних підстав відповідальності за завдану майнову шкоду, що встановлені ст. 1166 ЦК, визначальним у яких є розмір відповідальності - в повному обсязі, а також – покладання обов’язку доказування відсутності своєї вини співучасниками такого правочину, а не позивачем, якого можна вважати потерпілою особою.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
